Тетяна Данюченко ■ ПОГЛЯДИ ■ №22, 2021-05-30

Версія польською мовою тут

Пише до мене нещодавно знайомий, мігрант з України, що мешкає і працює у Варшаві вже два роки:

– Бачила, як я потрапив у новини?

І показує новину на одному з варшавських інтернет-порталів під заголовком «Напівоголений іноземець на рейках в метро. Почав обзивати поліцію, був обезвладнений».

– Ого, – кажу. – Сашко, і навіщо ти скакав на рейки?

– Ха-ха, бач, отак новини і з’являються, – відповідає. – То був не я! То був поляк, а я його якраз витягав з рейок. Придивись уважніше до фотографій.

І дійсно, я пізнаю його серед рятівників, бо знаю статуру і одяг Сашка. Але якщо новину, яку опублікував інтернет-портал, подивиться будь-яка інша людина, що вона там побачить? Кілька фото, де не видно облич, та відео, де знову ж таки все розмите (через особові дані людей, які не можна вільно розповсюджувати без їхньої згоди), а все, що кричить герой новини, – «запікано», бо там сама лайка. І тільки наприкінці чути, як повалений поліцією на підлогу чоловік кричить: «Слава Україні!» І саме на цьому викрику, мабуть, і базували свої висновки «журналісти», які опублікували новину. «Журналісти» я пишу у лапках, бо це – ганьба професії. Відео їм надіслав очевидець, вони нічого не перевірили, все замазали («просто повірте нам на слово») і вкинули в медіапростір новину про «агресивного іноземця», але ми ж усі розуміємо, що не про італійця чи американця йдеться. В коментарях люди так і сприйняли, що мова йде про п’яного українця, що поводив себе потворно, і почали писати про бандерівців, яких треба депортувати з Польщі, або що вони не хочуть, аби цю людину лікували на кошти польських платників податків. І це дуже смішно, бо та людина – саме їхній співвітчизник.

А як все було насправді?

16 травня о 6-й ранку на одній із варшавських станцій метро «Центр науки Коперника» з’явився неадекватний чоловік, чи то напідпитку, чи то під дією сильнодіючих речовин, чи то просто не в собі. Він чіплявся до всіх оточуючих, розмовляв при цьому польською. Зрештою його пригоди закінчилися тим, що він скочив на рейки. Поїзди зупинилися. І з рейок його став витягати… українець. Потім підійшов допомогти ще один чоловік… і теж виявився українцем. Бо в Україні (мабуть, і взагалі у пострадянських країнах) не чекають на допомогу поліції, не проходять повз, люди все роблять самі – бо на кого ще розраховувати?

Тут можна пригадати новину, як в лютому цього року у Варшаві білорус штовхав автобус, що застряг у снігу і не міг виїхати під гору. Хлопець просто проходив повз, побачив, що автобус загруз і допоміг. Мер Варшави нагородив його безкоштовним проїзним, а сам Дмитро Салогуб (так звуть хлопця) казав, що не зробив нічого особливого і був здивований, що ніхто інший не намагався допомогти раніше: «Замість того, щоб допомагати, люди все знімають на відео, я цього не розумію».

Але повернемося до нашої історії. Охоронець на станції викликав поліцію, але сам не втручався, тому українці витягли і тримали неадекватного чоловіка до приїзду поліції самі. Чоловік абсолютно не розумів української чи російської мови і розмовляв виключно польською. Тож чому «журналісти» вирішили, що він саме з України? Ну, бо хто ще може бігати напівоголений в неадекваті о 6-й рано і кричати «Слава Україні»? Ну, ясно ж хто. Ну, не поляк же. (А кричав він «Слава Україні», до речі, тому, що витягали його українці, яким він так по-своєму дякував.)

От, власне, так і працюють стереотипи. Звісно, не можна сказати, що це однозначно погана річ, еволюційно вона ж для чогось виникла. Стереотипи покликані полегшувати наше життя, економити наш когнітивний ресурс. Уявіть, щоб ми замислювалися кожен раз у стандартних ситуаціях? Скільки б часу ми втратили над очевидним? Якщо щось виглядає як качка, плаває як качка, крякає як качка, то ясна справа, що це і є качка! Так і вирішили вищезазначені «журналісти». Зекономили час та не застосували когнітивні здібності. Але інколи речі не є такими, якими виглядають на перший погляд. І тому важливо, що ми транслюємо у суспільний простір, які вкидаємо туди меседжі та чи мислимо критично. 

Не знаю, що саме керувало новинним порталом: просто недбалість (бо новин багато, а працівників мало, кожну новину перевіряти, так взагалі медіа зупиниться), інерція (коли ти, вже отруєний стереотипами, просто пливеш за течією) чи злісна налаштованість проти українців? Звісно, можна сказати: «Ну, що ви там звертаєте увагу на медіа “системи ББС (баба бабі сказала)”», але не погоджуся. Медійна реальність не менш важлива, ніж справжня дійсність. Не на пустому місці виникло таке поняття як «інформаційна війна» або «війна наративів». Абсолютно очевидно, що людей можна або розбурхувати, накручувати, налаштовувати вороже або пояснювати, заспокоювати, мирити.

Суспільство досить інерційне, воно сприймає нові норми не одразу, потроху. Чутливість до вразливих груп останніми роками є сильним трендом, саме такою новою нормою. Ми не пишемо «інваліди», а – «люди з інвалідністю», не «заробітчани», а – «трудові мігранти». Кожне слово – на вагу золота. Ми думаємо про те, аби не зачіпати чиїсь почуття, не робити чиєсь становище – особливо це стосується вразливих верств населення – принизливим і ще більш вразливим. Тож досить неприємно бачити в медіа приклади нецивілізованої і навіть відсталої поведінки – сліпого слідування стереотипам, роздмухування ворожості, потакання ксенофобським висловлюванням. Але ми не можемо стояти осторонь, ми будемо намагатися штовхати цей автобус суспільної думки в гору, до цивілізації. І, може, дочекаємося своєї нагороди або вигуку «Слава Україні!»

Поділитися: