Дарія Менткевич ■ ГРОМАДА ■ 2009-02-20
{mosimage}
Ще одна сторінка найновішої історії українців, а також кількох інших національних та віросповідних меншин у Польщі, стала предметом докторської дисертації. Її автор Володимир Бендза – юрист, науково пов’язаний з Кафедрою віросповідного права Факультету права та адміністрації Варшавського університету, а також теолог, історик Церкви.
Захист докторської дисертації В. Бендзи “Regulacja spraw majątkowych Polskiego Autokefalicznego Kościoła Prawosławnego w świetle przepisów ustawy z dn. 4 lipca 1991 r.” відбувся 16 грудня 2008 р. на Факультеті права та адміністрації Варшавського університету. Науковим опікуном та промотором праці був проф. д р габ. Міхал Петшак – один із сучасних авторитетів історико -юридичних наук, чимало новаторських робіт якого своєю вагомістю виходять поза межі традиційно трактованої історії права.
Наукові рецензії представили професори Кшиштоф Красовський, проректор Познанського університету, та Адам Ямруз – суддя Конституційного Трибуналу РП. Серед учасників і свідків оборони були зокрема міністр Канцелярії президента РП Міхал Камінський та депутат Сейму Євген Чиквін.
Автор дисертації поставив собі за мету цілісне представлення питань, що стосуються вреґулювання майнових справ Польської автокефальної православної церкви, охоплених законом від 4 липня 1991 р. Розгляд проблематики відкривається ретроспективно-історичним, спертим на документальні джерела оглядом правового статусу майна Православної церкви, починаючи від відновлення державної незалежності Польщі після І Світової війни, через нормативні акти, ухвалені в міжвоєнний період, до вреґулювань комунізованої Народної Польщі.
Порівняльно-синтетичний розгляд продовжується обговоренням суті діяльності державно-церковної групи експертів, яку створено наприкінці 80-их років для опрацювання проекту закону про відношення держави до ПАПЦ. Праця цієї групи значною мірою стимулювалася декларованим у переломному 1989 р. відкриттям влади на необхідність уреґулювання правового статусу Церков та віросповідних об’єднань на території Польщі. Автор робить висновок, що особливо вагомим у цьому юридичному просторі стало ухвалення 17 травня 1989 р. (тобто ще парламентом ПНР) пакету відповідних законів, серед яких закони про ґарантування свободи совісті та віросповідання, про відношення держави до Католицької церкви.
Зокрема останній з цих нормативних актів став основою для праці над державним актом відносно ПАПЦ. Взято з нього частину правових конструкцій, які опісля застосовано для впорядкування майнових справ Православної церкви, згідно з узгодженнями між католицькими і православними ієрархами від 8 травня 1989 р. Стосувалися вони уміщення в майбутньому законі, що мав унормувати відносини між державою і Православною церквою, принципу status quo, тобто взаємної відмови від домагань щодо сакрального нерухомого майна, що не було власністю жодної з Церков.
Аналізуючи детально правові акти, користуючися численними, також досі не опублікованими джерельними документами, автор докторського дослідження представляє хід роботи парламенту над законом про ставлення держави до ПАПЦ від 4 липня 1991 р. Суттєве значення має та матиме й надалі ґрунтовний аналіз становища політичних партій, які голосами своїх представників формулювали думки на тему майбутнього “православного” закону. Дослідник дає свою оцінку окремим законодавчим рішенням відносно майнових справ ПАПЦ, з особливим виділенням пропозицій Православної церкви та Української греко -католицької церкви в Польщі.
Нормативний акт від 4 липня 1991 р. не вреґульовував усіх майнових питань Православної церкви. На прикладі його функціонування в юридично адміністративному просторі автор відслідковує різні підходи як виконавчої, так і законодавчої влади до впорядковування майнових справ Католицької церкви з одного боку, а з другого – Церков меншинних, що законно діють у Польщі. Дискримінація в цій ділянці проявилася насамперед у питаннях ревіндикації нерухомостей, зайнятих державою в період існування Народної Польщі. У цьому контексті варто звернути увагу (так теж чинить дослідник), що нормативний акт від 17 травня 1989 р., який визначав правовий статус Католицької церкви в Польщі, встановленням способу ревіндикації нерухомостей був безсумнівно кориснішим, ніж адміністративний порядок, встановлений законом про ставлення держави до ПАПЦ. Спосіб вирішення суперечок у ділянці права власності урядовоцерковними установами, а не виключно міністром – шефом УРМ, був, як зазначає автор, значно ефективнішим.
Подібного юридичного вирішення ПАПЦ дочекалася щойно з прийняттям поправок до закону 26 червня 1997 р., натомість про його реальне функціонування можна говорити від 20 травня 1999 р., тобто від часу, коли стало чинним розпорядження міністра внутрішніх справ та адміністрації, яке уточнювало спосіб ведення судочинства перед Реґуляційною комісією у справах ПАПЦ. Однак щойно привернення законом від 30 квітня 2004 р. дворічного терміну складання ревіндикаційних внесків можна трактувати як зрівняння правової позиції Православної церкви з найбільшою еклезіальною спільнотою Польщі. Роблячи такий висновок, дослідник констатує, що спосіб уведення цих поправок може викликати деякі формальні застереження, однак годиться визнати його згідним з положеннями Основного закону, а навіть спроможним задовольнити принцип рівноправності Церков і віросповідних об’єднань, що її містить ст. 25 гр.1 Конституції РП.
Тут представлені вибрані сторінки з багатої дослідницької матерії новаторської та дуже актуальної, бо такої, що стосується сьогодення, дисертації. Рецензенти звертають увагу зокрема на проблемну безпрецедентність монографії, оскільки вона є першою і водночас вдалою спробою комплексного представлення майнових справ Церкви в юридичному аспекті протягом останніх років. Проф. К. Красовський відзначає, що вперше в опрацюванні такого типу в такому значному обсязі використано архівні матеріали як з церковного, так і державного джерельних фондів. Професор підкреслює, що автор дисертації з глибоким знанням досліджуваної матерії питань веде розгляд надзвичайно складних юридичних проблем, пов’язаних з уреґулюваннями обговорюваного закону, виявляючи при цьому відмінне знання віросповідного права та водночас цивільних й адміністративних процедур. Інший з авторитетних рецензентів, проф. А. Ямруз, арґументовано підкреслює дослідницько- наукові достоїнства монографії. Як стверджує в одній з прикінцевих конклюзій, автор праці переконливо довів, що він не тільки досконало орієнтується в обраній для дослідження проблематиці, не тільки історик держави і права, а й добрий юрист, озброєний професійним знанням.
Відзначаючи появу в науковому і суспільному обігу цінного правознавчого дослідження, що стосується насамперед українців та білорусів у їхньому еклезіальному бутті в Польщі, привітаймо доктора юридичних наук Володимира Бендзу з присвоєнням йому наукового ступеня та побажаймо благодаті на професійних і життєвих дорогах.
“Наше слово” №8, 22 лютого 2009 року {moscomment}
