Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №19, 2020-05-10

Довгі роки в Україні пам’ять Голодомору вшановували  там, де його не було, – у Галичині. Парадоксально, але пам’ять, котра не була «своєю», а тільки «солідарною», повернулася зі Львова у Наддніпрянщину. І прижилася. А от акції «Вісла» не пощастило – сучасники ще не опрацювали її критично на сьогоднішній лад.

Чергова річниця акції «Вісла» – це привід задуматися над тим, як виглядає її пам’ять ззовні. Не матеріальні й психологічні наслідки, не «нас  мали  знищити, але ми не піддалися» – а те, як саме дивляться на цю подію середовища поза колом української меншини в Польщі.

Таких середовищ – щонайменше три: суспільство України, суспільство Польщі та українські іммігранти в Польщі. З нагоди 73-ї річниці операції цього року про неї не з’явилося жодного аналітичного матеріалу ані в провідних виданнях Польщі, ані України. Кілька медіа повідомили суто інформаційну довідку, ще менше – подали звернення Об’єднання українців у Польщі до польської влади (див. на стор. 1). На одному телеканалі повторили фільм 1992 року, а на польському порталі з’явилася розлога бесіда з відомим репортером Павлом Смоленським про акцію «Вісла» та її наслідки. У приватному блозі зробила допис діячка люблінського «Homo Faber» Анна Домбровська. Вона звернула увагу на те, якими замінниками, евфемізмами стають в публічній мові «незручні» поняття, пов’язані з акцією «Вісла», як-от «переїзд» – замість «примусова депортація». За такими «добрими» евфемізмами часто не видно «злої» історії – підсумовує Домбровська.

Власне, її допис і заява ОУП, у якій поєднується бездіяльність польської держави щодо нищення українських пам’ятників у Польщі із браком офіційного засудження операції (поза Сенатом), – це єдине цьогорічне тлумачення реалій 1947 року на мову сьогодення, проблиск опрацювання пам’яті про найбільший комуністичний злочин в історії Польщі. Через зацікавленість громадської думки пандемією коронавірусу заяву побачило досить обмежене коло людей.

Від нас не лише відходять люди, котрі пам’ятають акцію «Вісла» і не ховають її за евфемізмами. Усе ще гірше: до нас не приходять ті, хто здатен опрацювати цю пам’ять, розповісти сучасним людям, чому варто це пам’ятати?

От хоч би розповісти про те, що і в сьогоднішній Польщі трапляються депортації – і далеко не завжди іммігрантів, котрі свідомо перевищили термін свого перебування. А наприклад,  людини,  котру ошукали нечесні роботодавці. Чи студентки, котрій чиновники просто забули видати документи. Чи матері, котру розлучають із дитиною, бо хтось відмовив їй у статусі біженки? Такі історії – де забракло звичайного людського співчуття – розчулюють, після них люди пишуть петиції. А тепер додайте до них більшої брутальності, армію і помножте на 140 тисяч – ось вам і буде операція «Вісла».

Хтось скаже, що це в минулому, а бозна-які речі робилися в часи військового лихоліття. Чи ж дійсно так? Чому те, що колись було можливо, не може відбутися сьогодні? Чи хтось насправді впевнений, що завтра у розпорядженні міністра охорони здоров’я, серед інших десятків пунктів, не знайдеться такий, що буде містити вимогу протягом доби особам азіатського походження покинути свої домівки? І що військо, котре вже зараз разом із поліцією патрулює польські міста, не проконтролює цей процес?

Що такий процес можливий – підтверджують спостереження британської групи соціологів, котрі в лютому і березні досліджували Польщу. Виявилося, що після оголошення стану епідемії серед поляків різко зросло щось, що вони назвали «суспільним нарцисизмом»: коли представники однієї групи вважають себе кращими за інших і переконані, що інші їх недооцінюють та знущаються. Отже, суспільне тло для розділення за принципом походження – сприятливе, а деяка група людей визнає виселення азіатів слушною стратегією подолання епідемії. Чи буде кому заступитися за покривджених, а тим більше співчувати конкретним людським історіям, бо їх будуть десятки тисяч? Навряд. Що з того, що рішення несправедливе і негуманне, коли є схвалення громадськості? Навіщо нам «китайці» («євреї», «українці») – коли в нас свої проблеми? Ще кілька тижнів тому такий хід мислення здавався абсурдним, а сьогодні про це не соромляться говорити навіть дуже порядні люди.

Акція «Вісла» саме тому важлива сьогодні: вона не минула не тільки тому, що безповоротно знищила український світ у Польщі, а тому, що польське суспільство – поза певними винятками демократичне – за 30 років так і не змогло відповісти на питання: чому так легко відвернулося від українців? Навіть в Україні сьогодні День пам’яті депортації кримськотатарського народу вшановує більше українців, ніж кримських татар: а серед них є і онуки червоноармійців, котрі могли бути виконавцями комуністичних злочинів. Проте в сьогоднішній Україні, хоч і зі своїми труднощами, історичні події описуються не лише в національному, але й універсальному ключі.

Польське суспільство не змогло абстрагуватися від етнічного ключа акції «Вісла», як і загалом власної історії. Пандемія, із її закриттям кордонів, посилила «національні» почуття – хто знає, як надовго? Це ще більше пересуває акцію «Вісла» в суто етнічну пам’ять, заперечуючи її універсальний контекст.

А він сьогодні актуальний як ніколи. Акція «Вісла» триває не лише для українців. Вона триває передусім у польському суспільстві.

Поділитися: