Дмитро Десятерик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №12, 2023-03-26

«Ми не згаснемо» – документальна стрічка. Режисерка: Аліса Коваленко. Виробництво: Україна, Франція, Польща, США, 2023. Тривалість – 75 хв.

Світова прем’єра фільму Аліси Коваленко «Ми не згаснемо» відбулася на 73-му Берлінському кінофестивалі у конкурсі Generation.

Герої картини – п’ятеро підлітків, що живуть у прифронтовій зоні на Луганщині. Хоча фільм знімався на різних локаціях – у селищі Золотому й у Станиці Луганській, їхні краєвиди єдині в упізнаваності й монотонності. Одно-двоповерхові будинки, терикон як найвища вертикаль, розбиті дороги, бідність. Кар’єрні перспективи – шахта або поліцейська академія. Вибір розваг відповідно небагатий: вечірня дискотека в сільському клубі, вештання по залізничних коліях, рідкісний салют на якесь свято, ялинка на Новий рік, ковток алкоголю потайки від дорослих. А ще – регулярна, добре чутна канонада, інколи з загравою на обрії. Війна вносить настирливу ноту, яка робить цю рутину ще нестерпнішою. Як пише одна з дівчат: «No future in Stanitsa».

Втім, герої опираються пропахлому згарищем трясовинню як можуть. Андрій копирсається в техніці, ганяє на раритетному радянському мопеді, мріє про «Харлі Девідсон», вішає в себе у майстерні портрет Ілона Маска як повелителя безкоштовного інтернету. Ілля розучує танець з однокласниками, приробляє Дідом Морозом, хоче стати актором. Руслан придумує та записує реп-композиції. Лера не розлучається з фотокамерою. Ліза малює акварелі на цілком дорослому рівні. 

Зі старшими у них більш чи менш сталий конфлікт. Лізу бісять розмови вчителя малювання та її матері про те, що головне в житті – вдало вийти заміж. Мати не бачить Іллю актором. Батько грубо й принизливо сварить Андрія за якусь технічну похибку. І, звісно, саме їм, осміяним мрійникам, випадає небачений шанс – поїхати в експедицію на Гімалаї, яку організовує спортивний коментатор і мандрівник Валентин Щербачов.

Коваленко стала відомою після автобіографічного фільму «Аліса в країні війни» (2015), де відрефлексувала свій полон у проросійських бандитів. Її «Домашні ігри» (2018) – оповідь про жіночу команду з футболу. Якщо зіставити вік персонажів у цих історіях, то стане помітним, що від фільму до фільму вони молодшають. Протагоністці «Країни війни» – 28 років. 20-річна Аліна в «Домашніх іграх» мимоволі є матір’ю для молодших брата й сестри. Нарешті, «Ми не згаснемо» – справжнє занурення в світ дитинства. Кадр заповнює дітлашня різного віку, Аліса подовгу стежить за їхніми забавами, клопотами, ритуалами, вслухається в сміх, не уникає сліз, навіть вдається до прийому, для авторської документалістики зазвичай небажаного, але тут доречного – накладає музику – сумовиті пісні, спеціально написані польським композитором Войцехом Фричем. Режисерка забарвлює емоційно важливі епізоди цими філософічними баладами, вплітаючи мюзикл у матерію документалістики.

Одне слово, за логікою сюжету це мав бути роман виховання. Тобто історія дорослішання в омріяній «Експедиції 49» (первісна назва фільму), з ініціацією-ривком з «дупи світу», як діти нешанобливо називають свої селища, на вершину світу, з обнадійливими титрами наприкінці, адже ми маємо бути певні, що з дівчатами й хлопцями все добре, бо сам жанр диктує подібну розв’язку.

Згідно з початковим задумом, так і мало бути. Але коли тривав остаточний монтаж, настало 24 лютого 2022 року… 

Проте в самому фіналі, вже розповівши про зламані долі, Коваленко пускає низку коротких випадкових уривків, наче підклеює візуальну телеграму з безтурботного світу, в якому ніколи не було війни. І ці щемливі спалахи радості насправді продовжують ряд схожих і кінематографічно точних моментів: Ліза разом з малюками біжить по залитій сонцем дорозі з повітряним змієм у руках, Лера фотографує смішного кривляку – малого Колю, Андрій влаштовує вечірку-сюрприз для бабусі, діти хором співають «Щедрика», вся п’ятірка зустрічає світанок серед засніжених вершин. «Ми не згаснемо» – не тільки про мрії та їхню втрату. Це так само про диво кіно. Про цю зроджену чарівним ліхтарем гру світла, яка може перенести нас у вічне літо – не переносячи нікуди.

«Кілька разів було відчуття, що це моя остання ніч»

Аліса Коваленко (1987) закінчила Київський національний університет театру, кіно й телебачення імені І. К. Карпенка-Карого та програму Dok Pro у Школі Анджея Вайди у Варшаві. Зняла фільм «Сестра Зо» на останньому році навчання, але її повнометражним дебютом вважається «Аліса в країні війни», прем’єра якого відбулася на міжнародному кінофестивалі IDFA в Амстердамі у 2015 році. Широко визнані критиками «Домашні ігри» знову потрапили в офіційну добірку IDFA, загалом були відібрані до програм 75 фестивалів і здобули 9 нагород.

Аліса пережила полон у проросійських сепаратистів, торік воювала на Сході у складі добровольчого підрозділу.

Наша розмова з режисеркою відбувалася онлайн напередодні Берлінале.

– Алісо, наскільки я знаю, в лютому минулого року ти перервала роботу над фільмом. Що спонукало повернутися до неї?

– Так, на ту мить я не бачила себе в ролі режисерки. Не бачила, що можу зробити і чи це буде потрібно. Але нашу базу розбомбили, підрозділ розвалився. Я повернулася додому, мала час подумати, чи підписувати контракт. Мій партнер Стефан сказав: «Треба закінчувати кіно, бо невідомо, як довго триватиме війна. Це неправильно – покинути проєкт». Ми дуже довго з ним говорили про культурний фронт, про важливість фільму зараз, зокрема і для його героїв. Так я поступово повернулася. Було дуже важко знайти в собі сили це монтувати. Тим більше настільки змінився контекст, все здавалося дуже сумним. Багато матеріалу довелося відсіяти. Потім ми поїхали в Польщу й там закінчили роботу. 

– Зрештою, сама назва дає надію.

– Фільм мав бути про здійснення мрій, і воно до того йшло, але війна так багато зруйнувала в житті героїв. Але так, надія є. Думаю, в наших героїв достатньо сили, аби протистояти обставинам, і цей супротив уже був усередині них, коли ми тільки починали зйомки 3 роки тому. А сама назва – це цитата з репу Руслана. Ми вже під час зйомок розуміли, що фільм зовсім не про експедицію.

– До речі, в «Ми не згаснемо» загалом активне застосування музики: раніше ти до цього не вдавалася, а тепер цілий мюзикл.

– Ми від початку вирішили, що так має бути, бо світ підлітків дуже музичний. Під музику вони сумували, раділи, мріяли, музикою спілкувалися, музика була скрізь, але улюблені пісні в кожного надто різні і виходило досить неорганічно, а ми хотіли всіх об’єднати. Тож ми самі врешті створили саундтрек, і в цьому є метафоричний сенс, бо музика тут – це їхні емоції, вона передає все, що складно описати словами.

– Минулої весни ти пішла на фронт доброволицею. Як цей досвід змінив тебе?

– Для мене це продовження того, що почалося давно. Тут багато складових. По-перше, коли ти знаходишся в пограничних станах, то це змушує тебе переоцінювати життєві цінності. Сидиш в окопі 24 години, вдивляєшся в обрій, ворог по тобі «насипає» або ні, але все одно маєш достатньо часу, аби подумати, усвідомити, що є найважливіше в житті, що ти раніше якось упускала. Звісно, емоції на війні стають сильнішими. Побратими з фронту – ніби твоя друга родина. Ви проживаєте разом спільні моменти і це вас пов’язує назавжди. Але я б не сказала, що мене це змінило кардинально, бо я війну вже проходила в 2014-15 роках. Правда, я більш органічно почувалася, бо в 2014-15-му була дилема: чи зберігати дистанцію від матеріалу, тримаючи в руках камеру, чи бути учасницею подій. Тож я нарешті зробила те, що давно хотіла. І той давній досвід допоміг зараз – бо не було страху. Звичайно, тепер усе набагато інтенсивніше. Інколи за ніч нас обстрілювали з гвинтокрилів, літаків, фосфором, касетними бомбами, з міномета, з танка, всім, що тільки можна. Кілька разів було відчуття, що це моя остання ніч. Лотерея – пощастило. Треба якось так сприймати. І той гумор залишився, особливо в добровольчих батальйонах. Для мене все це було усвідомлено, то чого мені переживати? 

– Тепер ти бачиш себе режисеркою?

– Думаю, до мене повернулась віра в документальне кіно. Вона ніколи не зникала, просто якось емоційно в мене все відмерло. Але ми довго монтували, мучились, хотіли зробити гарний фільм. Зараз читаємо позитивні відгуки від різних фестивалів. Це дуже цінно. Але, думаю, я все ще не знайшла життєвого балансу. Не можу сказати собі: я зараз на культурному фронті, ніколи не повернусь до своїх. Просто вирішила дати собі час, адже треба, щоби фільм дійшов до глядача. Важливо говорити на фестивалях про Україну, презентувати свою роботу. Тим паче що ми були в Берліні з нашими героями. І для них багато запрошень. Тому я зараз зроблю цю важливу справу, а потім думатиму все ж про повернення на фронт. 

– І жодної нової картини в планах? 

– Я, коли була на передовій, то фільмувала якісь архіви, просто на пам’ять. Нудні кадри, які, мені здавалося, ніде не використаєш: листочки, дерева, мовчазні обличчя, розмови з сином  – думала, як загину, то щось у нього залишиться. Жодної історії. Але Марина Степанська (українська режисерка – прим. авт.) захотіла звідти взяти кілька кадрів для свого проєкту. Ми сіли дивитись, і вона сказала: «Тут у тебе ціле кіно. Дуже незвичайне, інколи тягуче, але воно тут є». І я подумала, що в цих матеріалах більше правди про фронт, аніж у дорогих бойовиках, бо фронт – це на 80% очікування: коли все мовчить, і коли все вибухає, тим більше коли ти в піхоті, адже нас обстрілюють, а ми не можемо ніяк відповісти. І цю напруженість, атмосферу очікування я змогла якось вихопити, тому що знімала не як режисер, а як боєць. Тож я цей архів тепер переосмислюю. Вийде явно експериментальне кіно, можливо, без сюжету. Ми отримали кілька грантів на цей задум, але він ще на ранньому етапі. 

– Схоже, ти тут заступаєш на незвідану територію. Не боїшся невдачі?

– Мені мій друг колись казав: «Не бійся зробити поганий фільм». Я вже знаю, як зробити нормальне кіно. Ризикнути, зробити щось реально нове – оце складніше. Не кожен готовий до такого, бо ризик пов’язаний з провалом. Але мені подобається ризикувати. Це набагато цікавіше, це пригода. 

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*