Тадей Карабович ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №39, 2022-09-25

Книга почесного доктора Українського католицького університету у Львові Володимира Пилиповича, яка нещодавно вийшла в Перемишлі, називається «Спадок», з підзаголовком «Статті і матеріали до історії української культури Надсяння» (видавництво DOMI, Перемишль, 2022). Вона містить сім статей і присвячена 175-м роковинам смерті владики Івана Снігурського – особи, важливої для розвитку української культури в Галичині першої половини ХІХ ст. Отже, в книзі подано описи мовних пам’яток та літургійного осереддя Перемиської єпархії ХVIІ – середини ХІХ століття. Тут також зібрано цінний мовний матеріал з ХІХ ст., який можна назвати внеском у розвиток української національної ідентичності в Галичині.

Уміщені в книзі статті – це вибрані тексти Володимира Пилиповича, частина з яких була надрукована у щорічнику «Перемиські Архиєпархіяльні Відомості». Вони демонструють глибоке зацікавлення автора історією Надсяння як визначного українського релігійно-культурного регіону.

Книгу відкриває стаття «Барокові літературні miscellanea з Надсяння», в якій автор описує рукописні пам’ятки з XVII–XVIII ст., знайдені ним в Національній бібліотеці у Варшаві, що потрапили туди у 1947 році з ліквідованої внаслідок акції «Вісла» Бібліотеки Капітули греко-католицької єпархії у Перемишлі. Текст статті супроводжується цікавим факсимільним ілюстративним матеріалом та численними науковими посиланнями. В матеріалі автор розглядає цінні пам’ятки XVII та XVIII ст., написані українською мовою. Це паралітургійні пісні, епіграми та інше. 

Друга стаття, «Українські назви місяців у календарній традиції Перемиської єпархії», розповідає про назви місяців, уміщені в Типіконі з Лежахова з ХVI ст., в календарі «Перемишлянин» у 1850–1864 рр. та в календарі о. Грегора Команецького з 1725 року. Отже, ми маємо на прикладі трьох пам’яток, протягом тривалого часу, від ХVI ст. до 1864 року, зафіксовані назви місяців в український церковній традиції. Вони, як пише автор, не відрізняються від сучасних назв місяців в український мові. Це засвідчує факт, що українська мова досить давно розвивалася як спільне утворення, а новітня доба українського правопису лише закріпила всі закономірності стосовно назв місяців. Покликуючись на наукову роботу Тетяни Голинської «Ukraińskie nazwy miesięcy na tle ogólnosłowiańskim» (Wrocław-Warszawa-Kraków, 1969), автор стверджує, що українські назви місяців на тлі слов’янських мов збереглися в найбільш первісному українському варіанті. Адже назви українських місяців не мають латинських запозичень і навіть, як пише автор, є виявом процесів подальшого розвитку: квітень – цвітень, листопад – падлолист, грудень – студень.

П’ять наступних статей у книзі Володимира Пилиповича об’єднує один часовий простір. Автор описує у них приблизний хронологічний період – ХІХ ст. Цей умовний період є дуже важливим для розвитку української культури та ідентичності. Культурно-освітня діяльність української спільноти в Галичині призвела до зростання української національної свідомості та побудови новітньої національної ідеї. Тому автор у статті «Бідермаєрівські літературні miscellanea з Надсяння» пише: «Культурна доба – бідермаєр – на надсянських територіях має свої яскраві здобутки й оригінальних творців». Володимир Пилипович аналізує у статті український аматорський театр у Перемишлі, який виник на хвилі спалаху «весни народів» 1848 року й романтичних ідей першої половини ХІХ ст. Варто зауважити, що перемиські театрали свою діяльність почали з постановки двох п’єс Івана Котляревського, що зафіксовано на двох збережених до нашого часу афішах, надрукованих у Перемишлі українською мовою. Виявляється, що театральні афіші стали фактичним свідком розвитку живого мовлення. Люди, бачачи афіші на майданчиках оголошень, наочно вчилися української мови, опановували нові слова та принципи їхнього вжитку. 

У статті «Дві пісні о. Івана Лаврівського на слова перемиських поетів Костянтина Антонія з-над Солокії та о. Антонія Лужицького» автор зосереджується на питанні участі священників Греко-католицької церкви у розвитку української літератури й музики. Це важливо, адже і Галичина також мала своїх романтиків. В контексті статті варто нагадати про просвітницько-літературну діяльність членів Руської трійці: Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького. Вони створили підвалини для новітньої української літератури, обстоюючи при тому запис української мови саме кирилицею, а не латинкою, як тоді пропонували деякі представники культурних кіл Надсяння.

Непересічною є також стаття «Епідемія холери в Перемишлі 1831 року в листуванні, документах і спогадах сучасників». Автора цікавить не лише сама трагічна подія в житті міста Перемишля – виникнення епідемії холери у 1831 році, але також форма її опису та мова, якою її представлено. Матеріал статті побудований на прикладі листів митрополита Михаїла Левицького до єпископа Івана Снігурського. У ньому ми маємо можливість побачити документи того часу – першої половини ХІХ ст.

Завершує книгу стаття «Перемиські некрологи-афіші (клепсидри) ХІХ – початку ХХ століття». Автор представляє у ній низку некрологів-афіш, які тоді мали також назву клепсидр, тобто оголошень про смерть певної особи, найчастіше відомої в суспільстві. Володимир Пилипович аналізує зміст некрологів-афіш, описує їхню жалобно-траурну структуру та похоронне призначення. Як пише автор: «Клепсидра цікавить нас як прояв культури пам’яті модерного часу, як фунеральний жанр мистецтва й літератури». Це, звичайно, дуже цінний матеріал для подальших наукових досліджень.

Книга Володимира Пилиповича «Спадок» виконує важливу функцію. Вона є джерелом різноманітних знань і втіленням науково-популярних зацікавлень автора. Крім авторського матеріалу, вона подає важливий архівний ілюстративний матеріал у факсимільному відтворенні та об’єднує цінні наукові посилання. Роботу завершує покажчик імен, цитованих праць і географічних назв. Тож, як на мене, книга перемиського дослідника має зацікавити істориків та дослідників церковної культури Греко-католицької Перемиської єпархії. Безумовно, книга також виконує антропологічну роль. Вона привертає увагу до архівного матеріалу, який часто відходить у забуття. Він не вимагає коментаря, будучи історичним свідченням, але нагадує про забуте.

Володимир Пилипович, «Спадок. Статті і матеріали до історії української культури Надсяння». Перемишль: Видавництво DOMI, 2022. – 226 с.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*