СПЕРШУ обов’язки, а пізніше приємності

Анна ВінницькаРОЗМОВА2009-07-30

{mosimage}

Розмова з Марком СИРНИКОМ – директором Психологічно-педагогічного пункту у Валчі, членом ГУ ОУП, відповідальним за справи шкільництва.

Хоч зараз канікули, то все ж таки не втекти нам від освітніх питань. Нещодавно в Міністерстві національної освіти з участю представників ОУП відбулася зустріч щодо методичної допомоги вчителям української мови та підвищення кваліфікації тих же вчителів. Тема дуже актуальна, оскільки вчителі української мови в пунктах навчання постійно нарікають на те, що залишені самі собі.

ОУП пропонує, аби методичну опіку над вчителями української мови обійняв Центральний осередок підвищення кваліфікації вчителів (CODN) у Варшаві, де працевлаштовано б вчителів- дорадників у різних воєвідствах. Тим самим обходиться тоді проблему територіальної підлеглості та фінансування. Чи вдасться реалізувати такий проект, тим більше, що ОУП хоче, аби він вже діяв у новому шкільному році, тобто 2009/2010 р.?
-Справді, в останньому письмі до МНО мовиться про 2009/2010 р., а це тому, щоб приспішити роботу над новою формою методичного дорадництва для вчителів української мови в школах та пунктах навчання (все ж таки основна проблема стосується пунктів навчання, які на самоті працюють у своїх місцевостях). Хочемо усвідомити МНО, що час, який іде на кореспонденцію – нагадаю, що від нас перша інформація щодо створення методичної допомоги пішла в листопаді 2008 р., натомість відповідь, у якій міністерство неґативно віднеслося до нашого проекту, надійшла щойно в лютому ц.р. – це втрачений час.
Коли йдеться про нашу концепцію, на якій надалі наполягатимемо, то у своїй роботі ми спиралися на тому, що насправді кульгало від 1952 р., тобто від моменту створення міжшкільних пунктів навчання української мови, оскільки з самого початку не було можливості організування методичної допомоги. За часів УСКТ у його структурах працювала людина, яка займалася координацією українського шкільництва, і тоді шкільництво виглядало набагато краще. Зараз хочемо, щоб особа, яка відповідатиме за українське шкільництво, мала для цього мандат у вигляді закону, щоби була юридично закріплена в освітній системі. Йдеться про те, аби така людина могла приїхати до директора школи, скажімо у Валчі, Щецині чи Битові, й мала право вести переговори як офіційна особа, яка має для цього відповідні повноваження. Це стосувалось би роботи координатора, натомість інша справа з методистами української мови. Мабуть всі погодяться, що нинішній стан – незадовільний і тому потрібно це поміняти. Ми представили концепцію централізованої системи – як приклад подали можливість зосередження дорадництва та методичної допомоги при Центральному осередку підвищення кваліфікації вчителів (CODN) у Варшаві, який працює на території всієї держави. У рамках CODN мало б працювати 5 методистів на повних штатах – один методист обіймав би територію Західнопоморського та Поморського воєвідства, другий – Вармінсько -Мазурське воєвідство, третій – Підкарпатське та Малопольське, четвертий – Нижньосілезьке і Любуське, п’ятий – Підляське воєвідство. Крім того, один штат для координатора-консультанта, тобто йдеться про 6 штатів для осіб, які професійно займалися б навчанням української мови. Звичайно, названі методисти, крім штатної плати, повинні отримувати кошти на свою діяльність.

Які закиди ставлять цьому ж проектові? Чи в МНО є розуміння того, що методисти української мови повинні працювати понадреґіонально, оскільки українці не з власного вибору живуть у великому розпорошенні. Отже, потрібний тут інший підхід, чим до інших меншин, які живуть більш компактно.
-На жаль, тільки на словах, бо коли вже переходимо до конкретних справ, то в міністерстві кажуть, що з огляду на те, що реформа польської освітньої системи йде в напрямку децентралізації, то немає можливості, щоб запрацював варіант, який ми запропонували. Справді, реформа йде в цьому напрямку, однак ми черговий раз нагадуємо велике розпорошення української громади внаслідок історичних подій з 1947 р. Ми не можемо постійно нести відповідальність за наслідки виселення. У МНО пояснюють, що незабаром змінюватимуться закони щодо організації загальної системи дорадництва та методичної допомоги вчителям і підвищення кваліфікації вчителів, отже МНО не хоче заздалегідь приймати рішень, які, можливо, не будуть вміщатися в новій концепції.
Під час останньої зустрічі в МНО ми задекларували готовність участі в працях групи, яка підготовляє зміни до освітнього закону. Таким чином, від українців до складу групи, яка займатиметься опрацюванням нового закону про вдосконалення вчителів та методичну допомогу, увійшов я. Отже матимемо можливість допильнувати, щоб наші вимоги взяли до уваги.

Оскільки МНО не погоджується на концепцію ОУП, що тоді пропонує? У якому напрямку йде робота?
-Пропозиція, яку озвучили представники згаданого відомства, така, щоб ми все ж таки пробували домовитися понадреґіонально, тобто поміж окремими воєвідствами, яким підлягають реґіональні осередки підвищення кваліфікації вчителів. Тому будемо говорити, щоб, наприклад, такий штат утворили Західнопоморське та Поморське воєвідські управління та будемо з’ясовувати, хто має фінансувати такий штат і які були б його компетенції. Зараз підготовляю відповідні листи до окремих маршалків на території тих воєвідств, де мали б працювати такі методисти, з пропозицією створення понадреґіональної системи дорадництва, хоча вважаємо це втратою часу. Ми заявили про це в МНО і тому зразу попросили про призначення нової зустрічі, яка відбудеться під кінець вересня, а на якій повернемося до централізованої системи дорадництва. Ми впевнені, що не вдасться створити понадреґіональної системи, запропонованої МНО, хоча б з огляду на те, що затягуватимуться компетенційні справи із зарплатою – наприклад, беручи до уваги фінансову кризу, Щецин не захоче платити за Ґданськ. Однак ми мусили погодитися на пропозицію МНО пройти запропонований шлях і щойно після неґативної відповіді з боку маршалківських управлінь можемо наново повернутися до розмов у МНО.
Для нас це пріоритетна справа, і єдиний задовільний варіант – такий, який ми представили. У шкільних питаннях хочемо якнайдалі відійти від місцевого самоврядування, оскільки приклад Підкарпатського воєвідства, де був створений штат для методиста української мови, однак швидко його ліквідовано, показує, що особливо на рідних землях наші прохання зустрічаються з, м’яко кажучи, байдужістю. Здається, у МНО нарешті це зрозуміли.

Справді, беручи до уваги нинішню фінансову кризу та реґіоналізм у політиці, важко сподіватися, аби в поодиноких воєвідствах знайшлися відповідні кошти для методистів української мови. Чи в МНО є тоді бажання випрацювати іншу формулу дорадництва, чим понадреґіональну, чи радше є це затягування у часі?
-Щоб повернутися до розмов у МНО, ми мусимо пройти шлях, запропонований саме міністерством – для нас це буде черговий арґумент, що не вдасться такого реалізувати на рівні воєвідств. Оскільки в МНО погодилися на чергову зустріч, то можна сподіватися, що вони готові далі вести переговори. Незабаром має закінчитися робота над розпорядженням відносно методичного дорадництва і підвищення кваліфікації вчителів, отже буде це завершення і наших розмов, оскільки розпорядження стосуватиметься також українського шкільництва. Якщо не вдасться вибороти штатів при Центральному осередку підвищення кваліфікації вчителів у Варшаві, тоді будемо пропонувати, аби від 2010 р. такі штати були забезпечені безпосередньо при МНО, тим більше, що статут відомства передбачає таку можливість.

Які насправді будуть повноваження цих же методистів? Як повинна виглядати їхня праця, щоб вони дійсно допомагали, особливо вчителям української мови в пунктах навчання. Сьогодні методист – це перш за все допоміжна праця, він не має у своїх компетенціях наглядової функції, тобто не може стежити за роботою в цих же пунктах. Чи не варто, щоб оці методисти більш прискіпливо стежили за роботою вчителів, оскільки ніхто не контролює рівня навчання в пунктах навчання, бо ж директор школи, до якої приписаний пункт, не знає української мови.
-Єдиним контрольним органом для вчителя є директор школи, у якій він працює. Можна сказати, що коли директор за професією історик, то він не знає фізики, хімії чи англійської мови, які також мусить контролювати. Другим контрольним органом є візитатори кураторії освіти, які контролюють працю даного вчителя з професійного боку. Директор школи хай стежить за присутністю на уроках та допоможе в організації навчання.
Основна роль методиста чи дорадника полягає в його допомозі вчителям – це надзвичайно багато, коли візьмемо до уваги, що наші вчителі працюють у великому розпорошенні і тому не мають зі собою контактів. Попри те що існує програма, то кожен вчитель реалізує її по-іншому, оскільки в кожного інші можливості і кожен спирається на інших матеріалах. Отже для того, щоби вчителі могли обмінятися досвідом, мусять між собою спілкуватися, потрібно проводити вишколи і саме в цьому повинна проявлятися роль методистів. Зрозуміло, що методисти мусили б зайнятися також координацією праці вчителів – це саме вони повинні стежити за роботою вчителів української мови, щоб вона йшла у відповідній бік та представляла відповідний рівень. На жаль, дуже часто під час наших зустрічей – більше нарікань, чим конструктивної роботи.
Я переконаний, що коли вдасться нам розробити системну допомогу методичного дорадництва, то вчителям буде набагато легше вирішувати не лише освітні питання, але й ті, які стосуються навчального процесу, хоча б роботи з батьками. Вірю, що коли один вчитель побачить працю іншого, то намагатиметься підвищувати свою ефективність, і тому необхідно, щоб ті ж вчителі спілкувалися між собою чи то під час спільних конференцій, чи за допомогою допоміжних матеріалів, які буде можна видавати, або завдяки написаним конспектам уроків.

Якщо вдалося б реалізувати проект, запропонований ОУП, тобто забезпечення повними штатами п’ятьох методистів та одного консультанта – це була б нова якість в навчанні української мови та координації пунктів навчання української мови. Неодноразово сам Ти казав, що потрібно ввести зміни в навчання української мови в цих же пунктах навчання, оскільки система, прийнята ще у 50-х рр., не завжди відповідає сьогоднішнім часам. Отже, що потрібно змінити в самому навчальному процесі?
-У міжшкільних пунктах навчається аж 75% усіх дітей, які вивчають українську мову і на сьогодні не бачу іншої альтернативи для навчання української мови, як у пунктах та школах. Насправді проблема є у підході до навчання української мови, як додаткової мови самих батьків, директорів та самоврядувальників. Потрібно зробити так, щоб навчання української мови тими, які зголосять бажання навчання, трактувалося як обов’язок, який має вплив на класифікацію дитини, оцінку щодо її поведінки тощо. Українська мова має бути таким самим шкільним предметом, як інші, тобто як фізика, хімія чи історія. Отже насамперед потрібно працювати над престижем української мови, яка повинна бути розміщена в плані уроків, подібно як всі інші предмети. Звичайно, потрібно врахувати всі проблеми, як хоча б те, що діти ходять до різних шкіл – тому уроки української мови повинні відбуватися, скажімо, о 14-15 год.
Те, що погане в пунктах навчання, успадковане ще з минулого і не так легко позбутися поганих звичок. Аналізуючи звіти з навчання ще в попередній системі, помічаємо, що, на жаль, ставлення було таке: ми даємо вам штат для навчання української мови, однак вчитель та учні не мають обов’язку приходити на уроки. Прикро це говорити, однак дуже часто як батьки, так і вчителі надалі сприймають українську мову як додаткову, а так не може бути. Це повноцінна форма навчання, де повинен бути не лише престиж предмета, але і його вчителя – якщо батьки побачать, що вчитель української мови користується в директора школи такою самою підтримкою, як інші вчителі, тоді й вони по-іншому ставитимуться до вчителя.

Головна проблема, яка сьогодні стоїть перед нашими школами – це мала кількість учнів. Тільки що Початкова школа у Білому Борі розпочала зовнішню рекламу школи – в Кошаліні до навчання в цій же школі закликають банери, на яких видніють білобірські діти. Отже, якби Ти мав переконати батьків та їхніх дітей, щоб вони вчилися саме в наших школах, то що б Ти їм сказав? У чому перевага українських шкіл? Чи наші школи можуть бути конкурентними також для поляків?
-Насамперед потрібно переконувати своїм прикладом – зараз розмовляємо в моєму директорському кабінеті у Валчі, а моя одна доня вчилася, а друга навчається в Білому Борі. Особисто я ніколи не жалів цього, мої діти дуже задоволені з навчання в Білому Борі. Отже, не вистачить заохочувати інших, потрібно перш за все самому дати дітей до нашої школи.
Справді, не втечемо від проблеми польськомовних дітей, поляків чи дітей з мішаних подружжів – ця проблема помітна в усіх українських школах, однак такі діти дещо ускладнюють сам процес навчання. Бо ж наші школи – це школи з українською мовою навчання і її випускники мусять скласти українською мовою атестат зрілості. Однак це показує, що наші школи добре навчають, оскільки ці ж діти складають такі екзамени. Попри те, що більшість дітей (майже 90%), які вчаться в українських школах продовжує навчання у вищих школах, то з огляду на невелику кількість наших учнів вони гинуть у загальній масі, їх не видно в загальнопольських списках добрих шкіл. На жаль, на нашу шкоду працює мала кількість учнів. Тому насамперед школа повинна бути добра, а щойно пізніше українська – доки наші школи не функціонуватимуть у загальнопольських статистиках престижних шкіл (у минулому перемиська шашкевичівка знайшлася в такому списку, який підготував “Newsweek”), доти важко буде переконати батьків, аби посилали своїх дітей до наших шкіл.
На жаль, ми легко повторюємо стереотипи, які функціонують, оскільки нам так вигідно – мовляв, наші школи погані. Зокрема ті, які бояться або просто не хочуть посилати дітей до українських шкіл, розповсюджують неправдиві інформації, замість провірити справжній рівень школи, який вимірюється кількістю випускників, кількістю дітей, які продовжують навчання у вищих школах чи участю в різного роду конкурсах. Насамперед самі перед собою мусимо відповісти на питання – чи справа у рівні школи, чи в нашому стереотипному сприйманні тієї школи. Бо ж випускники наших шкіл, подібно як польських, стають лікарями, юристами, інженерами чи ким захочуть. До того, у них більший шанс залишитися “собою”, оскільки виростають в українському середовищі. На жаль, ті ж стереотипи дозволяють нам виправдати нашу безхребетність.

Вивчаючи шкільне питання, ми можемо говорити про певні процеси, які мають вплив на нашу тотожність. Чи можемо тоді сподіватися в майбутності якщо не збільшення пунктів навчання, то хоча б утримання такої самої кількості, як сьогодні. Бо нині аніматорами української культури на місцях є саме ці ж вчителі та діти з пунктів навчання української мови. Коли їх не стане, не буде спільного колядування, шевченківських святкувань тощо, і таким чином асиміляційні процеси поглибляться.
-Демографічна криза не стосується лише українців – зокрема початкові школи закривають або поєднують з іншими. Ніхто не приховує малої кількості учнів, насамперед у початковій школі в Білому Борі. Однак знаю, що дирекція школи бореться з некорисними для нас тенденціями. Знову ж таки повертаємось до питання: чому у білобірську початкову школу не поступають діти з найближчих околиць? Чому діти деяких громадських діячів, одружених священиків або тих же вчителів -випускників українських шкіл дуже часто обминають наші школи? Однак ці питання стосуються й інших осередків.
Особисто мріється мені повернення до такого розуміння вчителювання, як було колись – тобто коли вчитель був справжнім аніматором культури, коли штовхав громаду до певних починів. На жаль, сьогодні радіємо з факту, коли вчитель не те що ініціює певні почини, як бере участь у цих же заходах. Натомість вчитель повинен брати участь не лише в концертах, але й різних конференціях, вишколах. Тоді заново повертаємося до питання, чи до нашого українства будемо відноситися як до чогось додаткового, чи як до повноправної культури. Бо ж мусимо пам’ятати, що кожен вчитель, голова даної організації чи священик – вони усі повинні виконувати цю роль, яку добровільно на себе прийняли, а яка великою мірою спирається на громадській роботі – це насамперед обов’язок організувати українське життя на своїй території праці, а щойно пізніше можна насолоджуватися приємністю з факту буття, скажімо, головою даної ланки.

“Наше слово” №31, 2 серпня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Розмова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*