Розмовляв Степан Мігус ■ РОЗМОВА ■ 2010-03-16
{mosimage}Розмова з бурґомістром Кентшина Кшиштофом Гецьманом
Важко відразу порахувати, протягом скількох термінів Ви були бурґомістром Кентшина – міста, у якому помітну частину мешканців становлять українці. Чи пам’ятаєте Ви свої перші взаємини з українцями цього міста?
-Це вже три терміни мого головування в Кентшині, звичайно, з перервами. Уперше я очолив місто 1994 р. Пригадую собі перші зустрічі з українцями ще з тих часів, а, можливо, навіть раніше. Вони мали тоді приватний, товариський, просто людський вимір, який почасти виникав з того, що ми живемо поряд у Кентшині.
Це були люди, яких я знав професійно, як юрист-консультант та адвокат: підприємці, люди різних фахів, які не приховували свого українського коріння. Однак протягом останніх п’яти років ці контакти (а правильніше – співпраця) дуже оживилися. Ми організуємо з українцями чимало різних спільних міських заходів: не лише суто українських, але й польсько-українських.
Хоча чисельністю українці не перевищують 10 відсотків від загалу мешканців міста, те, що вони є, тут не просто відчувається, їх видно щодня. Не можна не звернути уваги на святиню з банею при в’їзді до Кентшина. Далі є невеличка православна станиця. Кентшин вже понад тридцять років славиться реґіо нальними ярмарками “З мальованої скрині”, шевченківськими концертами, різноманітними виставками. Як Ви оцінюєте внесок української громади в розвиток міста, зокрема, в його культуру, мистецьке життя, її активність у всіх сферах діяльності?
-Однозначно хочу заявити, що українці – це найбільш активна меншинна група в Кентшині – як, зрештою, і в усьому Вармінсько Мазурському воєвідстві. Думаю, що добрим імпульсом до цієї активності зі сторони міської влади є партнерський договір з Володимиром-Волинським в Україні. Співпраця триває вже понад п’ять років. Це – і культурні обміни, і взаємні візити спортсменів наших міст, і частіші поїздки кентшинських українців до Володимира -Волинського. Я переконаний, що наступні роки стимулюватимуть українську громаду Кентшина ще більше презентувати свій доробок: і не лише в культурній чи художній, але й у спортивній чи інших сферах. Цьому сприяє зведення нових культурно спортивних споруд – зокрема амфітеатру, який ми хочемо побудувати ще цього року. Сили й надбання в українців Кентшина – справді великі. Якщо додати ще культурні й художні, а також спортивні багатства древнього Володимира -Волинського, – тобто кращі зразки культури України, якими захоплюються не лише українці з усього реґіону, але й поляки, закохані в українську культуру, – то є чим пишатися й українцям, і нашому місту. Якщо до цього ще додати численні відвідини Кентшина і Кентшинщини художніми ансамблями з Києва, Луцька, Рівного, Львова, Запоріжжя – то справді є чим захопитися. Це ж і примножує культурне розмаїття нашого міста.
Пам’ятаю нашу першу зустріч ще в середині 90-х років, коли Ви вперше стали бурґомістром. Саме тоді Ви почали знайомитися з українцями міста, з їхніми потребами, бо раніше влада не надто цікавилася національними й релігійними меншинами. Вона радше воліла, щоб українців не було, щоб вони розчинилися в морі більшості. Ви ж відразу були переконані в тому, що треба допомагати цій частині мешканців Вашого міста: щоб вони могли плекати свою культуру, мали змогу навчати своїх дітей рідної мови, вести художню діяльність, молитися рідною мовою у своїй святині. Чи легко було переконати себе, співпрацівників, що українці – такі самі громадяни, як і інші, зі своїми потребами?
Думаю, що це тільки здається, що все було так складно. Це просто вимагало активності людей, їхньої доброї волі, і, як це гарно звучить українською, “відваги при схваленні постанов і конкретних рішень”. Не було складно, зокрема, тому, що склад мешканців нашого міста – дуже різноманітний. Це люди, які приїхали до Кентшина зі Львова, Вільнюса, Білорусі, з нелюдської землі, тобто з радянських таборів Сибіру. Їхнє ставлення до національностей, громадська свідомість дуже розмаїта, багатовекторна. Цей досвід дозволяє їм оцінювати людей не за національність, а за їхні загальнолюдські якості. Інтеґрація можлива ще й тому, що всіх пов’язує та об’єднує одна велика спільна туга за волею, за незалежністю, за вітчизною, з якої їх вивезено, за своїм, як кажуть німці, “гайматом”. І тому ця співпраця, що існує, різні ініціативи – вони природні для всіх середовищ. Це ж не є якісь несподівані ментальні зміни. Вони еволюційні. Звичайно, що свою роль у цьому відіграли зміни устрою в Польщі: будування демократії, що відбувалося протягом двох останніх десятиріч. Тепер без приховування, офіційно можна говорити про всі справи – про нашу спільну, складну польсько-українську історію: до 1939 р., під час Другої світової війни і після неї.
Українська громада Кентшина багато чим Вам завдячує. Це – допомога в будівництві храму, кошти на його освітлення. Важливе також те, що Ви щороку всесторонньо й відчутно підтримуєте українські велелюдні культурні заходи, а також пункт навчання української мови. Проте кентшинська ланка ОУП не має ще відповідного приміщення. Коли можна сподіватися, що вона одержить гідний осідок?
-Кентшинська ланка має справді надто мале приміщення. Його бракує для проведення різноманітних зустрічей, доповідей, лекцій чи репетицій колективів. Тобто не можна повноцінно функціонувати. Це зміниться ще цього року. Йде ремонт старої ратуші, до якої будуть перенесені установи міста, розкидані по різних об’єктах. Одне зі звільнених просторих приміщень запропонуємо об’єднанню. Ми намагатимемося, щоб новий осідок ОУП розташувався в центрі або безпосередньо біля центру і щоб це було місце, відповідне до потреб громади. Це питання – я ще раз підкреслюю – ми мусимо вирішити 2010 р. Тоді співпраця з громадою, а також із партнером з Володимира -Волинського, стане більш повноцінною й різноманітною.
Тепер обернімо питання. Скажіть, будь ласка, чим місто й Ви особисто завдячуєте українській громаді? Чи це в першу чергу змога налагодження постійної співпраці з Володимиром-Волинським – а з певністю ініціатив є значно більше?
-Передусім хочу подякувати українцям за таку своєрідну культуру, яку ваше середовище створює. Це не тільки почуття внутрішньої солідарності, але й солідарності з усіма мешканцями, це відвертість під час проведення різних заходів: і культурних, і художніх, і товариських. Останнім прикладом цього є гарний банер запрошення на карнавальні гуляння 6 лютого, який розміщено на центральних вулицях Кентшина. Таким чином українське середовище Кентшина запрошувало на свій захід усіх мешканців нашого спільного міста. Це також приклад участі в житті міста в інтелектуально ментальному розумінні, за що я дуже вдячний. Крім цього, є конкретні приклади проектів, заходів, концертів, на які можуть прийти всі мешканці нашого міста. Це – і ярмарки “З мальованої скрині”, і шевченківські концерти, і різдвяні заходи, художні виставки, гастролі виконавців з міста -партнера Володимира -Волинського, виступи кентшинських виконавців тощо. Ці заходи відкриті для всіх охочих відвідати їх. Думаю, що після того, як ми побудуємо амфітеатр, організаційні умови покращають – тоді, крім уже згаданих заходів, можна буде організувати відкриті художні, господарчі, кулінарні та інші виставки-презентації в загальнопольському чи навіть міжнародному масштабі, не говорячи вже про реґіональний. Просто можливості непомірно збільшаться. Це – ще перед нами, але я переконаний, що спільно ми подолаємо все і ще більше інтеґруватимемося, залишаючись вірними своїм національним традиціям і звичаям, що помітно збагачує нашу спільну культуру.
…Слід тут ще додати, що ОУП активно включилося у відновлення надмогильного пам’ятника патронові міста Кентшина на Личаківському цвинтарі у Львові.
-Справді. Це був для нас дуже важливий досвід. З нагоди роковин народження й смерті Войцеха Кентшинського нам вдалося відновити його надмогильний пам’ятник на Личаківському цвинтарі. Він здобув зовсім новий, належний вигляд. Нам вдалося це гарно зробити. Хочу за це подякувати, зокрема, Вам і українському середовищу Вармії та Мазур – за підтримку в цьому благородному ділі, у нелегких розмовах у Львові. Прагну теж подякувати владі міста Львова, а особливо Ігореві Гавришкевичу, директорові Личаківського цвинтаря-заповідника. Тепер кожен, хто відвідує Личаківський цвинтар, бачить гарний надмогильний пам’ятник В. Кентшинському, колишньому директорові львівського Оссолінеуму з тридцятирічним стажем, на базі якого виникла всесвітньовідома Бібліотека ім. Василя Стефаника.
Не так вже й часто трапляється, що господарі міст, ґмін чи повітів бачать нагальні справи національних меншин. Ви є одним із винятків. Що це – розуміння потреб чи ситуативна реакція?
-По -перше, моє ставлення трохи виникає з біографії й історії моєї родини. Вона походить із Гродна. Ми маємо багато контактів з людьми, які зберігають пам’ять про старі часи і про свою свідомість, суверенність, свободу. Думаю, що це природне явище. Я маю дуже добрі взаємини також з німецьким середовищем з огляду на історію нашого міста – адже колись це було прусське місто Растенбурґ. Це все виникає з довіри людини до людини – незалежно від національності. Люди творять історію, люди, примирившись, спроможні зберігати її цінності. А сьогодні ми разом творимо нову історію також у Кентшині. Тут її формують люди польської, української, німецької та інших національностей, які приїхали сюди зі Львова, Вільнюса, Гродна, південної Польщі, а також місцеві. Всі вони становлять нині силу нашого міста. Кожен, хто має гарну сторінку своєї історії, свою окремішність і спроможний це об’єднавчим чином показати, зацікавити інших, – гідний наслідування.
“Наше слово” №12, 21 березня 2010 року {moscomment}
