Людмила Лабович ■ ГРОМАДА ■ №19, 2020-05-10

Після довготривалої та тяжкої хвороби у лікарні в Сім’ятичах померла Людмила Вишенко, волинянка за походженням, випускниця відділу хорової диригентури Київського інституту культури, яка з 90-х років працювала з фольклорними ансамблями на Підляшші. Багатолітня вчителька народних підляських колективів, дослідниця фольклору, талановита співачка. Вона виступала соло, в дуетах та з фольк-гуртом «Черемшина», записала платівку з українськими піснями. Була дружиною художника і іконописця Ярослава Вишенка, жила в Мельнику над Бугом.

Це інтерв’ю, записане зі співачкою у 2008 році, ще до хвороби, яка зовсім підірвала її сили.

Багато років ти працюєш з різними фольклорними ансамблями на Підляшші, їх було тут майже десять.

Дійсно, тих ансамблів було багато. В Україні я весь час керувала ансамблями, і коли приїхала до Польщі, то почала працювати з фольклорними колективами з Черемхи-Села, Красного Села, Орішкова, Вільки-Терехівської, Мельника. Я з ними співала і готувала їх на різні фестивалі, зокрема ми їздили на Фестиваль української культури до Сопоту, де вони показували обряди – жнивні, випікання короваю і побутові.

Потім я працювала з іншими групами – у Нурцю-Станції, Вилінові. Коли я приїхала до Вилінова і почула, як жінки співають, то мало з крісла не впала. Я не з одним ансамблем працювала, але це був для мене шок, що жінки так чудово і так рівно співають.

Окрім того, що ти працюєш з колективами, також записуєш місцеві пісні, обряди. Чому вирішила увійти глибше в тему підляського фольклору?

Тут у селах співають скрізь. Я дуже багато їздила Підляшшям, записувала всі обряди, пісні, про стосунки між чоловіками і жінками. Робила це з власної волі, бо розуміла, що жінки, які мені це розказували, вже у віці, і цей фольклор може втратитися.

Записала дуже цікаві речі у Вилінові, наприклад, як відзначається свято святого Юрія, відвідувала співачок в Рогачах, Микуличах. Досить багато сіл об’їздила, всюди хотіла якнайбільше записати, щоб збереглися ті пісенні шедеври. Через ті зустрічі я щораз ближче пізнавала тамтешніх жінок. Ніколи не забуду Любу Салінську з Черемхи-Села, в якої ночувала, коли починала працювати на Підляшші.

Записувала я пісні, але також вдалося мені занотувати дуже багато цікавих обрядів. Маю повністю записаний весільний обряд. Якийсь час тому в Білостоці була зустріч, на яку приїхали люди з різних країн – з Литви, Латвії, Казахстану. Всі говорили, як виглядає весільний обряд, а я нічого не сказала, лише заспівала обрядову пісню – і всім це дуже сподобалося.

Ти сама родом з України, дивишся на підляський фольклор трохи ззовні. Чи можеш як дослідниця сказати, що він вписується в загальноукраїнську традицію?

Так, однозначно. Фольклор в усіх цих селах, де я записувала пісні – і у Верполі, і в Мельнику, скрізь – він точно український.

Окрім того, що ти ведеш ансамблі та записуєш підляський фольклор, також почала співати соло. Що тебе до цього спонукало?

Так сталося, що соло я почала співати вже в Польщі, а коли жила і працювала в Україні, якось про це не думала. Рішенням співати завдячую своїм друзям. До Ярка, мого чоловіка, дуже часто приїжджали різні люди, ми сідали і співали за столом. Усі тоді мені казали, що я мушу почати співати пісні соло. Я не зважала на це, але коли почали мені дзвонити і казати, що такий голос не може пропадати, я спробувала. Так сталося, що записала платівку в Україні – зі мною працював талановитий музикант, і ця платівка була для мене добрим стартом.

Які пісні виконуєш?

Я не сільська жінка, що співала з дитинства народним голосом, тому ті пісні, що я виконую, – не автентичні, а мої інтерпретації. Наприклад, підляську пісню «Мала пташенька невеліченька» я співала у Варшаві під африканський інструмент, і це був цікавий досвід. По моїй платівці видно, що пісні мають різні жанри: є фолькові, але теж і ретро-українські пісні.

Розкажи, де ти виступала?

У «Новому театрі» Ганушкевича у Варшаві, у джазових та фолькових клубах, виступала в Лодзі, їздила з «Черемшиною» до Потсдаму. Виступала також і в Україні.

Поділитися: