Петро Скрійка ■ ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №9, 2019-03-03

Його спіткала доля, яка судилася йому віддавна. По батькові він був лемком, а тому, як кожний лемко, мусив бути виселеним. Цього разу пророцтво не забарилося справдитися. Не треба було навіть вигадувати спеціальної акції «Вісла». Просто прийшли люди в рогатівках* і виселили його.

Збіґнєв Кресоватий, «Портрет Юрія Новосільського». Фото з Вікіпедії

Юрій Новосільський мусив залишити філософію та іконописання, але не тільки, бо виселили його також із двоякої візантійської церкви — греко-католицької та православної. І з його безлюдного острова в Кракові, на якому він протягом багатьох років був самотньою жертвою кораблетрощі. Так само, як усі українці — байдуже, як вони називалися: бойками чи лемками, — Юрій був тінню власної ідентичності, тінню самого себе. Не раз співав гімн України, надіючись, що хтось почує та приєднається до нього, але українці не чули цього співу. Або співав занадто тихо, або відлуння було слабке.

Тепер він уже надто далеко, щоб жити серед нас, та все ще близько, щоб пам’ятати. Може, тому я сам нерідко озираюся навколо себе у греко-католицькій церкві на вулиці Вісльній у Кракові, щоб перевірити, чи не стоїть він, бува, десь поруч; щоб не забути привітатися, злегка кивнувши йому головою. Я намагаюся не спізнитися з цим привітанням, бо знаю, що він зайшов лише на хвильку і за мить піде до православної церкви на вулиці Шпитальній. А коли недовго й щиро помолиться в обох церквах, то, повертаючись додому, завітає ще й до пекла — на келишок пекельної смоли. Там його вже знають, тож він там — очікуваний гість, особливо в неділю. А тому немає нічого дивного, що диявол підходить до нього відразу й без слова ставить перед ним на столі келишок. «Надто святу енергію випромінює сьогодні цей клієнт», — поскаржиться шефові. А навіщо там приходив? А для чого про це запитувати? Адже багато разів казав, що художник — особливо той, який малює ікони, — мусить час від часу зазирати і на небо, і до пекла. А неділя — найліпший день для цього. Зрештою, він, Юрій Новосільський, ототожнював себе з усіма, з усіма приятелював. Був поляком і українцем, а деколи — тільки лемком. Міг також бути святим і водночас чортом. А чому б і ні? Ніколи не був лише римо-католиком. Якщо своєму греко-католицизму та православ’ю він відводив місце серед сакрального, то римо-католицизму — серед профанного. Можливо, саме тому так він любив малювати римо-католицькі костели. Коли одного разу я дорікнув йому за це, а він, усміхнувшись, відповів: «Я їх освячую». У цій складній суперечності, у якій йому випало жити, Юрій практикував свою філософію та іконописання. Він ніколи не жалівся, але завжди почувався у Кракові самотньою жертвою кораблетрощі на безлюдному острові. Чекав, що хтось припливе до нього. Аж врешті махнув на все рукою, зламався і 27 жовтня 2008 року попросив свою опікунку Юзефіну написати листа, який я хочу тут процитувати:

«У моїй (…?) присутності професор Юрій Новосільський виразив бажання — нагадуючи, що з дитинства співав з отцем Стефаном у хорі в греко-католицькій святині у церкві святого Норберта у Кракові — аби цей священик, який найчастіше його відвідував зі Святим сакраментом, провів його поховання. Ідеться про священика Мирона (Михайлишина), який походить із Сянока, з рідних земель батька професора. Нижче — оригінальний і виразний підпис „Юрій Новосільський”, але без підпису авторки листа», — мабуть, Юзефіна вважала, що все написане і так достатньо зрозуміле й очевидне.

Того дня, коли серед натовпу людей Юрій Новосільський від’їжджав на скрипучому візантійському возі, я стояв поблизу, біля дороги. «Куди ви його везете?», —промовив я тихо, а хтось поруч обізвався до мене: «А ви хіба не знаєте?». «Уже знаю! — відповів я. — Його везуть на західні землі». Везуть його, бо там залишилося ще одне вільне місце для лемка, якого можна позбавити візантійської віри та повністю полонізувати. А що він на те? Він не протестував. Тільки тихо, дуже тихо доспівав свою улюблену пісню — «Ще не вмерла Україна…», яку розпочав кілька днів тому, під час нашої останньої зустрічі у своєму помешканні. Юрій завжди вітав мене цією піснею. Якоїсь миті йому здалося, що віз, на якому його везуть, їде занадто повільно, — а він не зносив юрм навколо себе, — тож Юрій Новосільський зійшов з нього, сів на чорного коня й галопом поскакав на ньому. Він одразу здався схожим на ікону святого Юрія на чорному коні з Музею імені А. Шептицького у Львові, про яку часто мені говорив. Спочатку нагадував велику ікону, потім, віддалившись, — меншу, аж поки й зовсім — коли горизонт уже замикав за ним свої ворота — не перетворився на маленьку чорну цятку.

Художник помер 21 лютого 2011 року.

Поділитися:

Категорії : Лемки

Схожі статті

Юрій Новосільський був як дороговказ

Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №2, 2024-01-14 У Ґурові-Ілавецькому наприкінці минулого року відбулась конференція, присвячена видатному іконописцю Юрію Новосільському. Захід, скерований на підвищення професійних...

Олекса Манн: «Після війни буде розквіт абстрактного мистецтва»

Аліна Кувалдіна ■ КУЛЬТУРА ■ №17, 2023-04-30 Олекса Манн – український художник, есеїст, арт-куратор та ілюстратор. Після повномасштабного російського вторгнення митець почав працювати над...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*