Олег Коцарев ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №27, 2018-07-08

Марія Савчин, «Тисяча доріг». Київ: Смолоскип, 2017.

Книжку української націоналістки-підпільниці сорокових-п’ятдесятих років Марії Савчин «Тисяча доріг» часто називають найкращими мемуарами, присвяченими темі ОУН і УПА. Перевидання у видавництві «Смолоскип» знову привернуло в Україні увагу до цього тексту. Певно ж, має бути він цікавим і в Польщі як читачам українського походження, так і іншим. Надто, що частина подій книжки відбувалася на території Польщі.

Секрет «Тисячі доріг» полягає у поєднанні буквально декількох чинників. По-перше, це зовсім не пропаґандистська, не «барабанна» книжка, а психологічно переконливий і людяний текст, хоч оповідає він і про не надто людяні реалії. По-друге, це твір уважної, розумної, спостережливої та критично мислячої людини. І, нарешті, по-третє, «Тисячу доріг» написано з очевидним талантом до пригодницької літератури. Гадаю, умовний читач, який не знає про криваву боротьбу сорокових і п’ятдесятих років двадцятого століття, міг би так і сприйняти книжку – як динамічний пригодницький роман. Та, на жаль, усе це ґрунтується на реальних подіях…

Отже, мемуари Марії Савчин розповідають про юну дівчину з села на Львівщині, яка у тридцятих роках поступово наблизилася до українського націоналістичного підпілля. За час Другої світової війни вона стала активною учасницею ОУН і УПА, відомою під псевдонімом «Марічка», брала участь у різних акціях цієї формації. Вийшовши заміж за Василя Галасу-«Орлана», «Марічка» опинилась у середовищі лідерів ОУН (точніше кажучи, лідерів тих структур, які залишилися на українській території). Вона була серед тих бійців, які не складали зброю до останнього – Марію Савчин радянські спецслужби взяли в полон аж 1953 р.

Поміж названими вузловими біографічними подіями відбувалося безліч подій партизанської війни та безліч подій особистого характеру. Саме з них і склалися карколомні сюжети «Тисячі доріг». Є тут і «польські пригоди». Скажімо, Савчин розповідає, як тікала від аґентів спецслужб комуністичної Польщі. Зрештою, коли вони вже майже «накрили» її у вагоні потяга на Перемишль, підпільниця просто вистрибнула на ходу. На свій власний подив, вона лишилася живою, оклигала та рушила далі своїм підпільним шляхом. Чим не авантюрний роман? Або історія значно болісніша – про те, як у Кракові «Марічку» затримали на квартирі, де вона таємно перебувала зі своїм новонародженим сином. За кілька хвилин Савчин зметикувала, що у будь-якому разі після арешту їй не дадуть бути з сином, а, може, ще й навмисне мучитимуть його, щоб вплинути на неї, обрала «менше зло» і вирішила тікати, сподіваючись, що переслідувачі не повірять, що вона здатна лишити їм дитину. Цей зухвалий план спрацював –і «Марічка» врятувалася від переслідувачів, і дитина лишилася живою та здоровою. Щоправда, син із матір’ю більше ніколи не побачилися…

Тема материнства в оунівському підпіллі висвітлена в цій книжці не сказати, щоб дуже докладно, але з доволі промовистими, тяжкими деталями. Взагалі, «жіноче питання» в ОУН залишається не надто широко описаною цариною, і мемуари Марії Савчин є тут дуже важливим джерелом. Авторка, говорячи про це, часто буває критичною, зокрема, до своїх бойових побратимів-чоловіків, які нерідко в той чи інший спосіб дискримінували жінок-учасниць підпілля (хоча нинішні дослідження – як приклад можна навести матеріали з нещодавно виданого збірника «Українські жінки у горнилі модернізації» – засвідчують і значно гірші інциденти, ніж просто дискримінаційні практики).

Власне, Марія Савчин не боїться критики на адресу ОУН і УПА з досить різних приводів. Це й, наприклад, діяльність закордонного керівництва, його відірваність від українських реалій, і деякі аспекти стратегії збройної боротьби. Савчин постає тут як авторка з самостійним мисленням, здатна виходити за рамки «партійної дисципліни» чи ідеологічних настанов. Разом із тим вона залишалася відданою ідеї своєї організації в цілому – й очевидно оминала найскладніші та найсуперечливіші питання оунівської історії: наприклад, події на Волині чи криваві взаємини ОУН з іншими українськими організаціями.

Боротьбу націоналістичного підпілля загалом Савчин трактувала як тактично приречену на поразку, але стратегічно виграшну маніфестацію, яка відіграє потужну символічну роль на подальших етапах боротьби за незалежність.

Після арешту Савчин і її чоловіка намагалися «перевиховати» радянські спецслужби. Їх возили українськими містами та показували досягнення СРСР. Цей розділ спогадів досить кумедний – згадати, до прикладу, як полоненим націоналістам хотіли показати рівень обслуговування в їдальні робітників заводу в Запоріжжі. Але сталася типова радянська «накладка», й «гостей» нагодували окремо в порожній залі їдальні, а всі робітники весь цей час мусили чекати в коридорі. Що дуже характерно продемонструвало реальні, а не пропаґандистські порядки в «пролетарській» державі.

Найдивовижніше те, що авторку мемуарів із радянської в’язниці просто випустили. Як розповідає Марія Савчин, їй і чоловіку вдалося переконати слідчих, що вона вийде на керівництво ОУН на Заході та почне серед них роботу на користь СРСР, але, щойно перетнувши «залізну завісу», «Марічка» просто вкотре втекла. Ясна річ, така історія здалася переконливою далеко не всім в українській діаспорі Америки, де Савчин опинилася, і її нерідко звинувачували у співпраці з радянськими «органами».

Так чи сяк, «Тисяча доріг» залишається яскравим, психологічно виразним та емоційно напруженим документом драматичних і кривавих подій середини двадцятого століття на наших, за визначенням Тімоті Снайдера, «кривавих землях». ■

Поділитися: