Спогади вигнанки: із щасливого дитинства – до поневірянь і смертей

Ганна Шабат (Солтис) ■ ІСТОРІЯ ■ №47, 2020-11-22

Дитинство у Жухові

Я, Шабат (Солтис) Анна Степанівна, народилася у 1935 році в Польщі на Ярославщині. Моя батьківщина – це мальовниче село Жухів на березі Сяну (зараз – ґміна Лежайськ Лежайського повіту Підкарпатського воєводства). Там, де могили моїх дідів-прадідів поросли травою і більше не звучить українська пісня.

Жухів на Великдень. 1938 рік

До 1945 року майже всі жителі села були українцями, також там мешкало багато змішаних родин, три єврейські і тільки одна польська – Гурички. Сім’я мого тата Солтиса Степана Семеновича (1898-1969) також не була чисто українською, татова мама за походженням – полька, з роду Скавронек. Тато був дуже заможним, мав багато землі, ліс. На початку 30-х років він навіть віддав своє поле під будівництво церкви у селі. Люди у селі жили дружно, разом святкували, ходили в гості одне до одного, міжнаціональні конфлікти не виникали. У змішаних сім’ях розмовляли місцевою говіркою (не польською мовою). 

Місто Лежайськ було розташовано у 3 км від нашого села, за Сяном. До міста моїх односельчан перевозили човнами або поромом, а коли не було повені, то місцями через Сян переходили вбрід. На ярмарок до міста несли молоко, масло, яйця, птицю. У нас було велике хазяйство, тож знайомі пани з Лежайська приїжджали за цими товарами до нас додому. Одного пана, який завжди купував у нас масло, ми, діти, називали «Маселко», бо він кожного разу питав: «Чи маєте маселко?» і завжди захоплювався красивими паперовими квітами, які робила моя сестра Марійка, щоб прикрасити образи. 

У Лежайську був кляштор (польський монастир). Довгі роки моя родина на свята Божої Матері ходила туди на «відпуст», там співала побожних пісень, як-от «О, Маріє Лежаньска». Мій дід (Кушлак Олег Іванович), коли був молодим господарем, то казав, що як корова вперше телилася, то телятко жертвували монахам, щоб добре «велася» худоба. Але потім у монастирі, місці, де б мала панувати Божа благодать і любов, ксьондз дозволяв собі казати: «Наша Матка Боска польска», «русіни – кабани». Коли поляки так загордилися, тоді українці з околиць стали ходити на «відпуст» до української церкви.

1938 рік. Наша родина на «відпусті» у Лежайську. У центрі сидить моя мама – Солтис Ганна Олегівна (1904-1985), справа я (3 рочки), позаду сестра Катерина (7 років), позаду мами стоїть її сестра Христина Шегда з сином Іваном (2 роки) на руках, зліва від мами сестра Марія (10 років) і двоюрідний брат Дмитро Шегда (8 років)

Школа була від нас близько, через дорогу. За часів Польщі я ще туди не ходила, а тільки «на викацию» (тобто у дитячий садочок). Пам’ятаю двох своїх учительок: пані Руманська та пані Диткувна, діти зверталися до них «пані півкольонія». Ми грали у гру, де були «гуси», «вовк», «господиня» та «чарівниця». Сюжет такий: господиня пасе гусей, вовк на них полює, гуси поховалися від вовка, а господиня питає у чарівниці: «Дзє сє мої генсі подзяли?» Чарівниця робить в масничці масло і говорить: «Сонце свєці, дощик пада, чаровніца масло склада; дощик пада, сонце свєці, чаровніца масло клєці». І гуси знаходилися.

Щоб відпочивати біля Сяну, ми переправлялися поромом на протилежний берег, де було мілко. Там ми бродили по воді, збирали камінчики, ракушки. Одного разу я зацікавилася маленькими рибками і пізніше за інших дітей підійшла до вчительки. Пані каже: «Дай пацу». Я дала руку і вона вдарила по ній «сцінкою» (хворостинкою). Це був єдиний випадок у житті, коли мене покарали.

У нашому класі висів портрет Пілсудського. Пані вчителька казала дивитися на портрет і співати:

Мислєлі хлопци, пшийдзє час,

З дзядкем на войне пуйдзєм враз.

Юш дзядек нє жиє, бо серце нє біє

В жалоб’є зостал цали край.

Війна, українство та навчання в школі

Коли почалася німецько-польська війна, німецькі літаки літали над селом, бо бомбили «штреку» (залізницю) у селі Віравиці (2 км від Жухова). У хаті від вибухів вилітали шиби. Ми з мамою побігли за школу, де і сховалися під великими деревами. З того часу я мала великий страх, боялася літаків. Німці розбили Польщу за два тижні. Коли мій тато працював у полі, то знайшов багато мундирів польських солдатів, що переодягалися у цивільне. Тоді люди співали таку жартівливу пісню:

А в неділю рано, о сьомій годині

Розпалася Польща на дві половини.

Одну половину взяли собі німці,

Другу половину – краснії армійці.

Вже пропала Польща, вже йо поховали.

А на її гробі Бека зарізали.

А ти, Ридзу Сьмігли, як тобі здається?

Втік єс до Румунії, цілий світ сміється!

З приходом німців у нас почала діяти українська початкова школа, читальня товариства «Просвіта», діяв аматорський театральний гурток, український садочок. 

Отець Василь Лах та учасниці курсів крою і шиття в селі Пискоровичі

У читальні молодь ставила вистави за творами українських класиків. Всі вдягали національні костюми (вишиті сорочки у хлопців, а у дівчат – вишиті сорочки, сердаки і запаски), на груди припинали синьо-жовті стрічки з тризубом. Після виступів співали гімн «Ще не вмерла Україна», а на читальні майорів синьо-жовтий прапор. Завіса, що закривала сцену в читальні, представляла собою велике полотно насиченого малинового кольору, на якому був зображений козак на коні, що прощається зі своєю дівчиною.

Активні учасники заходів у читальні товариства «Просвіта» у селі Жухів. Стоять зліва направо: Михайло Кріль, невідомий, Михайло Гугіль, Павло Солтис, Іван Дубас. Сидять зліва направо: (ім’я невідоме) Стицина, Іван Кашицький, Михайло Шалева, Іван Вовучко, Іван Климко, Василь Вовучко

«За німців» я пішла у перший клас, де мовою навчання була українська, а у старших класах мої сестри вивчали ще й німецьку. Мені також хотілося вчити іноземні мови, але подальші страшні події все перекреслили. У школі я вчилася дуже добре, вчителі садили мене біля слабших учнів, щоб брали з мене приклад. Мій учитель Антоній Качмарчук – це був учитель з великої букви. Він і його родина і самі були патріотами, і учням прививали любов до Бога та України. Він готував нас до сповіді і першого Святого Причастя (священникові треба було добиратися через невеликий ліс, а це було небезпечно, бо польські бандити уже нападали на українців). Навчання починалося з молитви, а вчитель молився разом з нами. (Я й досі молюся так, як навчив нас Антоній Качмарчук.) На стіні висів образ Ісуса Христа, на нього були звернені наші дитячі оченята. Віталися ми гаслом «Слава Україні» – «Героям Слава». Коли учитель готував дітей до шевченківських днів, то ми не тільки вивчали вірші Шевченка та співали пісень на його слова, але й знайомилися з репродукціями його картин, які нам показував Качмарчук.

На цій фотографії зображені мої односельці на Різдво 1943 року. Ніхто з них не знає, що це останнє щасливе Різдво Христове вдома, в Жухові. А для вчителя Антонія Качмарчука – це Різдво останнє в житті. Незабаром він прийняв мученицьку смерть за те, що любив Україну: поляки спалили його живцем. А поки що всі щасливі…

Перша зліва – це дочка Качмарчука (Зонька або Люба), далі його дружина, у кашкеті сам Антоній Качмарчук, справа далі хлопець – це напевно його син Славко, ззаду Славка у баранячій шапці – Ясько Курас, за ним у хустці його жінка Марія Курас і їхні дочки: Ганна Курас і Степанія Курас на передньому плані. За дівчатами – хлопчики: Іван Шегда і Дмитро Шегда (мої двоюрідні брати), за Дмитром – Катерина Шегда (сестра їхнього тата), за Іваном – бабуся (мачуха їхнього тата), між ними – Христина Шегда (мама Івана і Дмитра, моя тітка, мамина рідна сестра), між Ганною Курас і бабусею – Павло Шегда (Огльондач), тато Івана і Дмитра. У Жухові багато родин мали прізвище Шегда, тому кожен Шегда мав ще додаткове прізвисько (тут – це Огльондач).

Ще одна мить короткого щасливого дитинства – свято Миколая. Ми з родиною на святі, моя сестра – «Ангел», а мені Святий Миколай вручив подарунок: два зошити, кольорові олівці, простий олівець, гумка і цукерки. Сумно, що Святий Миколай обдарував мене лише раз, бо казкове дитинство швидко закінчилося…

А поки що я щаслива дитина. Ми з молоденькою вчителькою Орисею на зеленому лузі плетемо з квітів віночки і співаємо:

У лісочок зелененький –раз, два, три…

Ходім, діточки маленькі, – раз, два, три…

Заспіваєм, щоби чути в темнім лісі наші нути!

  • Раз, два, раз, два, раз, два, три…

У лісочок зелененький – раз, два, три…

Підем, діточки маленькі, – раз, два, три…

Там, де живуть бойки, лемки і гуцули хорошенькі…

  • Раз, два, раз, два, раз, два, три…

Пані Орися розповідала нам про людей, Україну, калину, квіточку, грушку, зайчика. Ще вона готувала з нами виставу. Головний герой Чорний Жучок живе на лузі, літає і просить дозволу у лугових квітів посидіти у них на пелюсточках. Героями вистави були також квіти: Соняшник, Біла Лілея, Барвінок, Фіалочка, Братчики. Цікаво, що костюми з паперу для всіх героїв Орися виготовляла своїми руками. Мені вона зробила віночок з чорними ріжками і крильця. Ще ми вивчали і інсценізували пісні «Ой, у лузі червона калина» та «О, Україно, о, люба ненько!». Красива, розумна дочка викладача Пискоровицької гімназії Орися Пиріжок – скільки добра вона принесла у цей світ. Коли загинула, їй не було й 25 років.

Життя поруч з німцями

У той час у нашій хаті на декілька днів поселилися два німецькі офіцери. Мені дуже подобалася їхня форма кольору морської хвилі. Цікаво було за ними спостерігати: вони купували в нас масло і жарили на ньому картоплю, а у вільний час грали на губних гармошках. Ще в них було дуже цікаве кругле люстерко: коли дивився з одного боку, обличчя зменшувалось, а з другого – збільшувалось, і це було дуже смішно. Коли німці вже відступали, то подарували мені це люстерко на пам’ять. Коли пізніше бачила їх на поромі, то казала, що то «наші німці».

Мій тато був заможним господарем, тож мусив здавати «на контигент» як податок 30 центнерів зерна, 2 голови рогатої худоби, 2 свині. Для себе свиней не можна було різати, тому ми годували одне порося, щоб ніхто не знав і не чув. А як мали його різати, то заслоняли вікна чорним товстим папером. У великих коритах кип’ятили воду, парили, чистили і до ранку все мало бути сховане. Якщо хтось не здавав відповідну норму, то польські «фольксдойчери» ходили по хатах і розбивали молочники тим, хто здав молока менше, ніж потрібно, розбивали жорна тим, хто не здав відповідну кількість зерна, а ще били нагайками чоловіків (по 25 ударів). А якщо ти здав збіжжя стільки, скільки треба, то давали полотно.

Фронт уже підходив до нашого села. Німці найняли людей, аби ті почистили над Сяном всі дерева і лозу, щоб було добре видно бойові позиції ворога. З боку Лежайська кущів не чистили, звідти мали підвозити озброєння: танки, пушки. Не встигли німці взятися за зброю, а більшовики вже опинилися в нашому селі. Як прийшли – відразу почали дивитися в біноклі, що робиться по той бік Сяну. Одні вилізли на нашу стодолу і почали стріляти по німцях. Наступного дня німці літаками розбомбили село: половина хат згоріла, і наша зокрема. Добре, що напередодні ми вибралися за ліс, у село Ожанна. Потім ми перейшли до вуйка (мамин брат Кушлак Максим Олегович) на комірне, поки тато мав збудувати хату.

Напади на селян, трагедія в Пискоровичах

Страшніші події, ніж війна, обірвали спокій селян уже восени 1944 року. В той час на наших теренах було безвладдя: німці вже відійшли, а польський уряд ще не був сформований. В околицях українських сіл почали орудувати озброєні загони польських бандитів: брати Тадеуш та Зигмунд Реймани, Станіслав Бялковський, Людвіг В’єнцлав (псевдонім «Шльонскі»), Я. Мжиглуд, троє братів Келбовичів з Сідлянки, Ю. Тричинський, Фердинанд Романяк (псевдонім «Кльон»), Казімєж Стоцький (псевдонім «Яцек») під керівництвом «Волиняка» (Юзеф Задзерський), а також Зигмунд Криса, два брати В’єнцлави з Подольшин, Тадеуш і Ян Цісек, Адам Віснєвський, Чеслав Зьомек, Казік Кіселевич, Прокіп Ярошик під керівництвом «Кудлатого» (Юзеф Кравчик). Звичайно, це не всі бандити, а лише маленька частина тих, кого впізнали дивом врятовані люди. Ще однією бандою керував Станіслав Войцеховський. Молоді чоловіки з кіньми тікали з дому і ховалися в схронах, в лозині, бо бандити на них влаштовували полювання. У Лежайську в монастирі польський ксьондз Каня закликав усіх поляків скористатися моментом і відділити «кукіль» від «зерна». Хто тут «кукіль», а хто «зерно» – зрозуміло.

Тоді ж з’явився більшовицький НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ, рос. – НКВД) під виглядом комісії по переселенню українців до Радянської України. Вони почали проводити активну агітацію, щоб люди дали згоду на добровільне переселення. Селяни категорично відмовлялися, бо ніхто не хотів покидати прадідівські землі. Але було зрозуміло, якщо не виїдемо, то бандити не дадуть спокійно жити.

Так продовжувалось до весни 1945 року. Навесні польські банди почали все частіше нападати на українські села, розстрілювати свідомих українців, а також забирати все, що було в господарстві.

Люди ховалися, хто де міг. 14 квітня бандити на чолі з «Кудлатим» і «Монголом» налетіли на село. Грабували, нищили майно, забирали коней, корів, птицю. Того ж дня з’явилася перша жертва у Жухові – Павло Гомель (39 років). Його ще похоронили по-людськи, зі священником. А от Михайла Логіна вночі забрали разом з кіньми, і більше його ніхто не бачив. Потім вбили його братів Івана і Петра. Петро був музикантом, кульгав на ногу, його три дні катували, кінську вуздечку засовували в рот і примушували навкарачки возити бандитів і кричати «Єще Польска нє згінела». Він спромігся сказати: «Ще не вмерла Україна» – і його втопили в Сяні.

 Народ почав шукати захисту. У сусідніх Пискоровичах (1 км від Жухова) у двоповерховій школі облаштувалася комісія по переселенню. «Енкаведисти», скориставшись ситуацією, яка склалася в навколишніх селах, почали збирати селян з майном (із сіл Ожанна, Дубровиця, Жухів, Мала Ожанна) біля школи та церкви, пояснюючи, що люди тут під захистом. Вози з майном розміщували на подвір’ї церкви і школи, а худобу – по стодолах. Тато поїхав нашим возом привезти деякі харчі на дорогу: муку, м’ясо, крупи. Його зустріли двоє озброєних поляків, забрали коней і віз разом з продуктами. Добре, що його живого відпустили. Мама дуже плакала, чим ми доберемося до залізниці? 

Молодь та жінки з дітьми розмістилися на ніч у великому приміщенні школи. 17 квітня о 3-й годині ночі під приміщення школи під’їхали чотири підводи з бандитами. Василь Кушлак, котрий дивом врятувався під час трагедії, розповів, як побачив, що бандити з ручними кулеметами оточили школу та перемовлялися із майором НКВС, той власноруч відчинив їм школу. А всі «енкаведисти» спокійно посідали на підводи бандитів і поїхали у Ярослав.

Тоді почалося пекло – постріляли усіх. Спочатку жінок і дітей, бо вони були на першому поверсі, потім взялися за чоловіків. Свідчення Марії Ожги: «Найбільше вбитих лежало внизу у залі у старому будинку школи. Купа вбитих була за пічкою, серед них дуже багато молодих людей, малих дітей, загорнутих хустками. Серед загиблих лежала молода мати, тримаючи притулених до себе дітей, голівки яких були прострілені кулями. Інші вбиті лежали в коридорі, на дерев’яних сходах, а також на горищі». Василь Кушлак і ще двоє зуміли вискочити через двері. Одного поляки застрелили. Ще двоє врятувалися на горищі.

Загалом тоді врятувалися від смерті такі жителі Жухова: Василь Кушлак (1920), Михайло Шабат (1923), Андрій Козак (1922), Василь Козак (1920), Роман Шабат (1920). У тій різанині також врятувалася Марія Гвіздь. Вона була освічена, вчилася у Ярославі в аграрній школі. Коли один з тих, хто стріляв по неозброєних людях, хотів вбити і її, вона сказала, що є полькою і показала документ зі школи. Пізніше, коли бандитська шайка зібралася у домі пискоровицької польки на забаву, дочки господині видали Марійку, сказавши, що вона «русинка». Але бандит вирішив, що ще встигне вбити дівчину, а тепер вже помив руки. Врятувала Марійку сама господиня, давши їй свій одяг і сказавши йти доїти корову, а насправді – втікати.

Всі злочини, що чинилися у Пискоровичах, проходили з відома і «благословення» місцевого ксьондза Яна Поремби. Саме в його резиденції розміщувався бандитський штаб, яким керував офіцер колишньої польської армії Ян Тот під псевдонімом «Мева». У Пискоровичах і в околицях орудували бандити «Кудлатого» (Юзеф Кравчик), «Волиняка» (Юзеф Задзерський), «Майки» (Станіслав Пельчар), «Лиса» (Францішек Казуб). Діонізій Гарбач у книзі «Волиняк. Правдива легенда» приводить донесення бойовика під псевдонімом «Лис», що під час терористичної очисної акції у Пискоровичах застрелено близько 300 українців за участі загону хорунжого «Волиняка» і підхорунжого «Майки». З конфіскованої української власності за згодою командирів відділів для них виділено 12 корів, 8 коней. (Може, у цих бандитів треба було шукати і наших корів та коней?).                                                    

Мій далекий родич Іван Соха жив у Пискоровичах біля школи. Він з родиною ховався тієї ночі в криївці. Зранку, зразу після трагедії, він, 11-річний хлопчина, пробрався до приміщення школи і побачив страшну картину: гори людських тіл рухалися, бо було багато поранених, а по шкільних сходах текла кров. Тут обірвалося і молоде життя моєї вчительки – Орисі Пиріжок.

Хто вирвався живим із школи, потрапляв у нове пекло: горіло все село. Люди бігли до річки Сян, щоб врятуватися у лозині, а бандити гналися за ними і влаштовували страшне полювання.

Українці гинули не лише у школі. Бандити заходили в кожну хату і вбивали малих і старих. Казали: «Мнє украінца забіць, як муху на сцянє». У Пискоровичах у криївці ховалося кілька родин. Почала плакати дитина Параски Кушлак, і вона мусила вийти з криївки, щоб не наражати на небезпеку інших людей. З нею вийшли її семеро дітей. Чоловік зі старшим сином ховався в іншому місці. Бандит навів на неї дуло автомата і кричить: «Оддай, цо маш!». Жінка йому каже: «Як стріляєш мене, то стріляй і дітей!». Віддала з-за пазухи гроші і почала читати молитву, «літанію перед смертю», але польською. Бандит опустив автомат і віддав гроші, але інший підійшов і забрав. Отак молитва врятувала велику родину.

Люди збиралися йти. Мій вуйко (мамин двоюрідний брат) Михайло Гугіль набирав у погребі картоплі на дорогу, тут бандити його спіймали і довго мучили, розпоровши живіт: за те, що був свідомим українцем, активним організатором і учасником свят і вистав у читальні «Просвіти». А його вагітна дружина Марія з трьома маленькими дітьми уже в Пискоровичах опинилася під дулом автомата, та бандит не вистрілив, бо була дуже вродливою. Казав, якби не була українкою, то одружився б з нею.

Наступного дня бандити спішили чим скоріше закопати в землю невинні жертви та замести за собою криваві сліди. У той страшний час ніхто не міг точно підрахувати, скільки людей було там вбито. Сотні тіл було скинуто у річку Сян. Ті, хто залишилися живими, тікали подалі від цього страшного місця. Приблизно від 400 до 700 українців знайшли тут свою смерть.

Моя сестра Солтис Марія Степанівна (1928) теж мала з дівчатами йти ночувати до школи. Але напередодні акції один поляк Сігда з Пискорович попередив її, щоб не йшла туди. Це означає, що місцеві поляки, які десятки років жили пліч-о-пліч з українцями, були в змові з бандитами. Цікаво, чи не мучила цих людей совість після таких жахіть?

Але були серед поляків і порядні, чуйні люди. Одним з них був комендант поліції Юзеф Бжушек. Він часто попереджував знайомих українців про небезпеку. А одного разу, коли він зайшов до знайомої дівчини-українки, його там чекав бандит «Волиняк». Він Юзефа не вбив, але поранив так, щоб він ще довго мучився. І сказав йому: «То маш за украінцеф».

Після страшної трагедії група людей з Жухова пішла пішки до Ярослава. З ними йшов Михайло Шегда (Садовий) з маленькою дочкою Марійкою. У Пискоровичах замучили його молоду дружину Катерину. Але біда доганяла молодого чоловіка. У селі Пігани вони натрапили на польських бандитів. Чоловіків загнали на якесь подвір’я і наказали копати велику яму, а жінок з дітьми відпустили. Коли яма була готова, чоловіків закрили у стодолі. Бандити пішли обідати, а господиня (полька) шепнула чоловікам через шпарку, що там є відірвана дошка. Так вони врятувалися. А свою маленьку донечку Михайло Шегда у цьому хаосі шукав потім два тижні. 

Братські могили замучених українців 

у селі Пискоровичі

Після тієї жорстокої розправи люди тікали, хто куди міг. Переважно – до села Добра, то було третє село за лісом, і там були наші партизани. Там українці були в безпеці. Коли моя родина зібралася в Жухові, то нас хвилювала доля мого старого, хворого дідуся Кушлака Олега Івановича, що залишився в Пискоровичах у родичів. Наша родина вирішила не тікати на Добру, а довідатися про долю дідуся. Відправили мене… Я, мала дитина, пішла полем (воно називалося Зумєня) до Пискоровичів. Там на полі, у ровах лежали вбиті люди. Було дуже страшно. Я знайшла дідуся у родичів – на щастя, він був живий.

Коли поверталася до Жухова, то побачила дорогу, повну поляків із награбованим майном, вони несли і везли мішки зі збіжжям, граблі, вила, серпи, подушки, перини, одяг, взуття, скрині з полотном. Все, що залишилося в українських хатах та коморах. А грабувати було що. Земля родюча, українці працьовиті. Все награбоване несли на пором і переправляли через Сян.

Знайомий поляк Гуричка привіз дідуся до Жухова. Ми жили тоді у родичів, бо хата була спалена, ховалися по горищах. Дідусь не ховався від бандитів, бо не міг ходити. А вони ніяк не могли вгамуватися. Якось «Кудлатий» зі своєю зграєю знову грабував село, аж побачив дідуся, що сидів на подвір’ї, і каже: «О, тен дзядек бив в Піскоровіцах, а терас є ту!». Пішли вони за городи, через пару хвилин ми почули два постріли. Вбили діда Гугіля (наче їм мало було його вбитого сина). Пізніше, коли уже майже всі мешканці  Жухова були переселені, «Кудлатий» був убитий.

Переселення в Україну

Так, у страху і тривогах, голодні, роздягнуті, ми жили до серпня 1945 року. Наші односельчани поверталися з села Добра, бо повстанські загони були розгромлені. У нас не було іншого виходу, як виїжджати.

У кінці липня 1945 року у сусідньому селі Теплиці розмістилася радянська військова частина. Люди звернулися до військових, щоб їх підвезли до залізничної станції міста Ярослав. На другий день за нами військовими повозками приїхали солдати. Майна у нас уже не було ніякого.

Якось тато пішов востаннє глянути на своє поле (називалося воно «Німецьке»), де вже дозріла пшениця. На сусідньому полі господар із Тернавця уже жнивував. Тато запропонував йому вижати і нашу пшеницю, а він за те обіцяв дати харчів на дорогу. І знову іти три кілометри довелось мені, бо старші боялися. Я прийшла, стала коло порога, а господар питає: «Ти Степанова?». Я відповіла: «Так». Господиня дала мені три буханки хліба, а в молочник на півтора літра – сиру і масла. Я подякувала польською і пішла.

Виїжджало нас семеро: Кушлак Олег Іванович (1876-1947), Солтис Степан Семенович (1898-1969), Солтис (Кушлак) Ганна Олегівна (1904-1985), Солтис Марія Степанівна (1928-1976), Солтис Катерина Степанівна (1932-2012), Солтис Ганна Степанівна (1935) та Солтис Емілія Степанівна (1943).

Віз нас возом вусатий українець середнього віку. На пасовищі ходила худоба, а той солдат і каже: «Полячки у вас все забрали. От тільки покажіть пальцем, яку хочете корову, і вона буде ваша». Але тато сказав: «Я так не можу». За два села до Ярослава військових відкликали по рації на якесь завдання, але добре, що не залишили нас на поталу бандитам. Вози розвернули і завезли нас у місто Сінява. Там ми розмістилися у парку, а радянські солдати нас охороняли. Зранку ми знову вирушили до Ярослава. Тут я вперше почула російську мову. Керував возом росіянин, він розповів нам, що таке колгосп.

Нарешті ми добралися до Ярослава. Приміщення вокзалу було розбомблене. Більше тижня ми жили у підвалі вокзалу, чекали на платформи (напіввідкриті вагони для худоби з півтораметровими стінками, без даху). Недалеко стояв гарнізон радянських солдатів, і в них була польова кухня. Солдати наливали нам, дітям, у казанки гарячого супу (там була картопля і ячмінна крупа, заправлені томатом і американською тушонкою). Досі пам’ятаю, яка та страва була смачна! Так ми годували родину аж до відправлення.

Одного разу ми стали свідками самогубства молодої дівчини-українки, що кинулася під поїзд. Потяг переїхав її наполовину. Страшна картина: на платформі – гарні русяві кучері, миле обличчя, червона блузка, а чорна спідниця, ноги у тілесних панчохах і гарних чорних туфлях – на рейках. Залізничники нас відігнали, а тіло накрили гілками. Пізніше люди розповідали, що ця дівчина поверталася з Німеччини, на вокзалі зустріла земляків, і вони розповіли їй, що її родина знищена. От вона і не витримала…

А ми нарешті дочекалися свого поїзда. На нашій платформі їхало шість родин. Прибули ми до Львова, далі до Станіслава. Чоловіки пішли в обласний комітет, де було вирішено везти нас у село Терновиця-Пільна під Отинією. Це польське село. Жителів виселяли у Польщу, тож звільнялося багато хат. Ми мали змогу поселитися компактно: усі жухів’яни в одному селі (якщо не всі, то більшість). Поляків вивозили з усім майном, під охороною. Так сталося, що їх виселяли з України з музикою, під охороною влади та війська. Українців же з Польщі ганебно і примусово виганяли під свист куль, подекуди винищуючи фізично. Ми, досить заможна родина, опинилися голі, босі, привезли лише воші і коросту, але, слава Богу, всі були живі. Так закінчилося моє щасливе дитинство на березі голубого Сяну.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*