Публікацію підготував Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ 2009-09-17
дівоче прізвище Кумецька, нар. 1937 р. в Сагрині Грубешівського повіту
Мій спогад присвячую трагедії села Сагриня, яка відбулася в роки ІІ Світової війни на Холмщині з 9 на 10 березня 1944 р. Почалося звечора в селі М’ягкому, яке знаходилося за три кілометри на південь від нашого села. Увечері польська банда запалила село М’ягке. Наші сагринські люди ще перед нападом стали організовувати варти, які розставляли кругом села. Вони повинні були давати знак про напад, б’ючи в залізні рейки.
У Сагрині знаходилась ґміна, де розміщалася німецька поліція1, і люди з усіх сіл на вечір з’їжджалися, надіялись, що тут, у цьому селі, знайдуть захист.
У нашій хаті ночувало 5 сімей: Іван Рачек з жінкою та 2 дітьми, Василь Новак з жінкою і 2 синами, Василь Сурманкевич із матір’ю, Петро Муха з сином і дружиною, та наша сім’я – мій батько Йосип Миколайович Кумецький (1906 р. нар.), моя мама Марія Степанівна Кумецька (1906 р. нар.) і я. Усі ми знаходились у нашій хаті, іншого схорону ми не мали, бо була низина і багато води, тоді надворі була весна.
З 6 години ранку люди, які охороняли село Сагринь, побачили, що горять Турковичі. Моя мама була там і разом з охоронцями, як тільки почали стукати в рейки, забігла в хату й почала кричати “Вставайте, напала банда!”. Я вибігла з хати й почула крик людей, ревіння корів, іржання коней, плач маленьких дітей. Вибігла на луг, бо за садком у нас був луг, і великий рів, через який проклали кладку в сторону лісу на випадок утікання в цей період, бо люди завжди чекали біди. Я побачила, як раптово, у одну хвилину, горіло все село. Коли я бігла, то ще маленькою зрозуміла розмову дорослих у нашій хаті: “Як будуть стріляти, то лягати, бігти і знову вставати…”. Кулі свистіли в мене над головою, а я сама, без батьків, бігла за людьми в напрямку лісу. І я раптом почула крик моєї рідненької мами, яка гукала мене, щоб я відізвалася, де я є. Я ще несла бабусину безрукавку і не хотіла кидати, бо згорить. На мамин голос відгукнулася і ми зустрілись. За багатющим потоком людей влилися й ми. Направився цей натовп у сторону колонії Березини2 села Теребіня, а потім вирішили рухатись на Вербковичі, бо там була німецька поліція, де польська банда не вступала через перестрілку, били тільки українське населення, в основному беззахисних старих і дітей. З колонії Березини до нас почали летіти кулі, тому що поляки все село Саргинь з усіх боків оточили, один вихід був до лісу. І весь натовп рушив у ліс – старі люди, діти. Вийшли ми на теребінську колонію Зади. Українці з цієї колонії позапрягали коней у вози і відвезли нас до міста Грубешева. Там нас порозділяли по хатах українців.
Село Сагринь згоріло. Хто був у схоронах, тих повбивали, знущались як могли, а під час паління села на православному цвинтарі зробили суд, розставили столи, за якими сиділи польські бандити і присуджували вирок беззахисним старим людям. Над сестрою моєї мами Зіною Антосюк, що мала виходити заміж за українського хлопця, який тоді служив у поліції, так знущалися, повикручували руки й ноги. І ще одна дівчина з нею була, з села Конюхи. Це було в лісі Загайник. Потім моя мама дізналася й поїхала з людьми, щоб похоронити кістки, бо тіла вже не було. Пройшло більше місяця, і забили її брата Йосипа Антосюка4, матір Софію Антосюк. У нашому селі з нашої родини забили дядька, дядину, дочку його Софію, внучку Ніну Котик, онука Миколу Котика поранили в ногу. Зараз в цю ніч загинув Юрій Юрчук5, брат Юрчука Анатолія Федоровича, [пізнішого – Б.Г.] журналіста газети “Слово правди”, який помер і завжди прагнув, щоб хтось написав історію трагедії села Сагриня. У селі зигинуло 1200 людей6, бо були ще люди з інших сіл7.
Вічна пам’ять жертвам, які загинули безневинно від рук польської банди. Щоб ніколи наші діти, внуки, правнуки не знали у своєму житті цих страхіть, а історія повинна відобразити тільки правду для майбутніх поколінь!
4 квітня 2006 р.
Свідок трагедії Галина Шишко-Кумецька
1 На М’ягке напали відділи Грубешівського округу АК під командуванням пор. Е. Сьоми – “Леха”.
2 Станиця української допоміжної поліції в селі Сагрині нараховувала на 10 березня 1944 р. 6 поліціантів на чолі з Іваном Шиманським, уродженцем села Люблинця Нового (згодом, командиром відділу “Месники”3 Любачівського куреня УПА у складі 27 тактичного відрізка “Бастіон”).
3 Колонія Березина, яка становила південну частину Теребіня, була спалена перед полуднем 9 березня 1944 р. відділами АК (див. примітка 1).
4 У “Списку жителів с. Сагринь, які загинули від рук польських формувань 911 березня 1944 р.”, поміщеному в книжці “Сагринь: біль і печаль наша” (Львів, 2007), Антосюки Софія та Осип вказані як жертви вбивства 10 березня, а не пізніше, як тут подає авторка спомину.
5 Ю. Юрчук у “Списку жителів с. Сагринь…” не фіксується.
6 На сьогодні кількість жертв з відомим ім’ям та прізвищем налічує близько 660 чоловік, проте навіть цей спогад вказує на те, що число жертв може бути більшим.
7 Порівняння персональних даних деяких жертв, поданих у цьому спомині, зі “Списком…” дає підставу думати, що “Список…” неповний та вимагає як доповнень, так і критичного перегляду.
“Наше слово” №38, 20 вересня 2009 року
