Станіслав Асєєв: “Ізоляція” – це межа, перетнувши яку, людина відчуває себе богом, поводячись як диявол

Тетяна Данюченко ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №23, 2021-06-06

Станіслав Асєєв, український журналіст і письменник, народився у Донецьку, там і залишився після початку воєнних дій у 2014 році, писав звідти репортажі для України під псевдонімом Станіслав Васін. Проте псевдонім не захистив його від “днрівців” – у 2017 році журналіста схопили працівники МДБ “ДНР” (Міністерство державної безпеки так званої “Донецької народної республіки”), і він провів у полоні 31 тиждень, з яких 28 – у таємній в’язниці “Ізоляція” на вулиці Світлого шляху на місці колишнього заводу, де садисти-охоронці безкарно катують і вбивають людей. Пережив там жахливі тортури і розповів про цю шокуючу реальність у своїх книжках “В Ізоляції” (2018, отримала Шевченківську премію) та “Світлий шлях: Історія одного концтабору” (2021). Він отримав 15 років за “шпигунство” і 15 за “екстремізм”, але у 2019-му його звільнили під час одного з колективних обмінів полоненими. У травні цього року Станіслав Асєєв провів місяць у Польщі завдяки стипендіальній програмі від фонду “Лідери змін”, що фінансується Польсько-американським фондом свободи.

Станіславе, розкажіть про свій візит до Польщі.

Я прибув у Варшаву на запрошення фонду “Лідери змін” в межах програми стажування. У них є більш потужні, довші програми, на 6 місяців, але там треба знати польську мову, а в мене була скорочена версія, щоб я познайомився з польською культурою, політикою. Я мав перебувати тут трішки більше місяця, але поїхав раніше через церемонію нагородження Шевченківською премією. Перші пів місяця пробув під Вроцлавом у Войновицях, жив сам у середньовічному замку – на запрошення Колегіуму Східної Європи ім. Яна Новака-Єзоранського, що співпрацює з “Лідерами змін”. Там у мене були зустрічі з громадою, але здебільшого я відпочивав. Натомість у Варшаві мені зробили щільний графік, по 2-3 зустрічі в день з різними людьми, щоби доносити інформацію про ситуацію на Донбасі і таємну в’язницю “Ізоляція”.

З ким тут зустрічалися?

У Вроцлаві були невеличкі зустрічі, приїжджали до мене, наприклад, люди, які займаються міграційними процесами у Польщі. Також я їздив до єпископа УГКЦ з прихожанами цієї церкви. У Варшаві була зустріч у Посольстві України, мала ще бути окрема з українською громадою, але, на жаль, вона не відбулася через те, що я захворів.

Ви перший раз у Польщі? Які ваші враження?

Так, вперше. Для мене це трошки інша реальність, зі своїми специфічними проблемами. Я розумію, що у Польщі порядок денний не обмежується абортами або сортуванням сміття, але дуже помітно, що проблеми, які турбують пересічного поляка, абсолютно відрізняються від того, чим живе звичайний українець. Навіть той інформаційний шум, який є в Україні, він значно більший – в першу чергу через війну, але не тільки. В нас політична напруга неймовірна, особливо у порівнянні з польською. Відчувається, що у Європі люди живуть зовсім іншими проблемами, у зовсім іншому світі. До того, що відбувається на Сході Україні, не те, що нема нікому діла, а мало хто розуміє, що там насправді відбувається.

Люди не знають про ситуацію на Донбасі?

Знають, але “Ізоляція” стала відкриттям для всіх, з ким я спілкувався у Польщі. Вони не знали, що у 2021 році на Сході України функціонує реальний концтабір і там таке роблять з людьми. Для них, звичайно, це шок.

Ви розповідаєте про цю жахливу реальність, де людей б’ють, ґвалтують, катують током, вони ходять з пакетами на головах, ламаються психологічно від знущань і жодного разу не спробували бунтувати. Хто ці особи, що роблять такі страшні речі?

Садисти, класичні психопати, які не можуть співчувати людським стражданням. Саме тому вони мають змогу катувати людей кожного дня вже 7 років. Люди, які не були б психопатами у психіатричному сенсі, просто зійшли б з розуму. Ці ж ставляться до цього як до звичайної роботи, потім йдуть додому, там перевдягаються у звичайний цивільний одяг, у них є дружини і маленькі діти. До речі, до своїх полонених (жителів “ДНР”, військових і цивільних – прим. ред.) вони більш жорстокі. Українці йдуть на обмін, тому важливо, аби на тілі не залишалися видимі сліди катувань. А як будуть виглядати свої – неважливо, їх не покаже жоден телеканал, тому з ними можна робити, що завгодно.

Територія “Ізоляції”

“Ізоляція” вас змінила?

Звісно. Після того, що я там побачив, в мене взагалі дуже сильно змінився підхід  до людини, в сенсі того, на що ми здатні одне до одного. Я побачив, що межі не існує. У зачиненому просторі, там, де ніхто тебе не може побачити, людина, яка має абсолютну владу, може зробити все, що завгодно, щодо іншої людини. І це відображається у моєму спілкуванні та житті вже на свободі – коли хтось каже про гуманістичні речі, я завжди згадую, що гуманізм – це певне стримання культурою, а там, де нема культури, а є самі підвали і катування, там людина проявляє всю свою тваринну сутність. “Ізоляція” – це межа, перетнувши яку, людина відчуває себе богом, поводячись як диявол. Тому в мені з’явилося більше цинізму, і, на жаль, поки що він нікуди не йде.

Розкажіть, чим ви займаєтеся після звільнення?

На свободі я трішки більше року. Формально – я автор Радіо Свобода, продовжую писати для них публіцистичні статті. Окрім цього, я експерт Українського інституту майбутнього, це аналітичний центр, що займається прогнозуванням економічних і політичних питань. Там я відповідаю за питання окупованої частини Донбасу. Власне, ту візію розвитку Донбасу до 2030 року, яку ми нещодавно розробили в Інституті, я також презентував у Польщі. А неформально весь рік, що я перебуваю на свободі, займаюся тим, що скрізь, де тільки можна, на всіх майданчиках, зокрема, міжнародних, я розповідаю про “Ізоляцію” і намагаюся добитися того, щоб це місце взагалі перестало існувати. Щоб ми натиснули на Росію до такого ступеня, аби це стало для неї проблемою, і ми змогли констатувати, що цей концтабір перестав існувати на території Донеччини.

Є просування в цьому питанні?

Є. По-перше, ми у 2020 році взагалі вперше з того часу, як існує “Ізоляція”, поставили офіційно це питання у Мінську. Час від часу воно згадувалося окремими політиками, але окремим пунктом на перемовинах у Мінську ніколи не йшло. Зараз про це розмовляють у гуманітарній підгрупі, також до цього періодично повертається Леонід Кравчук на загальному засіданні Тристоронньої контактної групи. Але треба сказати, що позиція бойовиків така, що у них взагалі не існує такого місця, вони не визнають його існування, а росіяни роблять вигляд, що це їх не стосується: “Є Донецьк, от з ними і розмовляйте”. Але тим не менш, офіційно це було зроблено – на рівні президента, Офісу президента, віцепрем’єра Резнікова – про ”Ізоляцію” тепер всі знають і, власне, піднімають це питання з Росією. Крім того, що стосується західних інституцій, то, звичайно, що всі міжнародні правозахисні організації, які працюють з Донбасом, також знають про “Ізоляцію”, а у щорічних звітах ООН, зокрема за 2019 і 2020 роки, вона йде окремим пунктом, я навіть сказав би, абзацом. Але, на жаль, у практичному сенсі ніяких зрушень немає, це місце як існувало, так і існує, як катували там людей, так і катують. І поки що цей міжнародний тиск на Росію недостатній, аби “Ізоляція” закрилася.

Ви пишете у своїй книзі, що люди, які потрапили туди, намагаються помститися. Чи комусь це вдалося? Або хоч якась справедливість була досягнута?

Ні. Такі випадки мені не відомі. Адміністрацію “Ізоляції” ніхто не чіпає, ні з боку МДБ, ні з боку цивільних осіб. Тому на даний момент вони почувають себе досить комфортно.

На вашу думку, вони понесуть якусь відповідальність?

Юридичну, ні, звичайно. Їх ніхто не буде судити у Донецьку чи Росії, ніхто не вишле на суд до нас, до України. Але якщо для Росії “Ізоляція” стане великою проблемою, про неї почне говорити весь західний світ, тоді ці люди можуть зникнути просто у приватному порядку, як це робила Російська Федерація з багатьма польовими командирами бойовиків на Донеччині.

Чи є у вас якась взаємодія чи спілкування з колишніми в’язнями?

В цьому році ми презентували “Платформу звільнення політв’язнів”, це неполітичне, позапартійне об’єднання, до якого входить 16 осіб. Ми намагаємося боротися за звільнення полонених, повернення окупованих територій, а також тримати ці питання у фокусі суспільної уваги. Окрім мене, там є і режисер Олег Сенцов, і журналіст Роман Сущенко, і мій викладач Ігор Козловський, й інші люди, що були в’язнями Росії чи так званих республік. Ми більш-менш спілкуємося. З тих, з ким нас звільнили у грудні 2019 року, підтримую контакт, може, з 2-3 людьми.

Олег Сенцов і Станіслав Асєєв на презентації книги “Світлий шлях” в Києві

Як оцінюєте ситуацію на Донбасі зараз і які перспективи повернення цього регіону до України?

Це описано якраз у тій візії майбутнього окупованої частини Донбасу, яку ми опублікували разом з Інститутом майбутнього. Якщо коротко, то я думаю, що найближчими роками чи десятиліттями ці території нам не повернути, поглиблена інтеграція з боку Росії буде продовжуватися, від України там залишився хіба що адміністративний устрій, а все інше – фінансова, економічна, політична, юридична, історична, ідеологічна, інформаційна системи – повністю інтегроване в російську реальність. А деякі моменти навіть гірші за російські. Наприклад, в освіті царює навіть не російська парадигма “великої Росії”, а помісь радянщини часів 60-х і тієї реальності, яку вони сьогодні ліплять з польових командирів – Моторол, Гіві, Захарченків. Ми втратили цей регіон де факто і втратили не тільки територіально, а і за всіма цими ознаками. Тому, я думаю, найближчим часом РФ не віддасть нам жодного метра тієї землі.

Тобто Донбас все більше мігрує в бік Росії і невдовзі стане її частиною?

Ні, не стане, це нераціонально для Російської Федерації з багатьох причин. Хоча б тому, що ці так звані республіки мислять себе у межах Донецької і Луганської областей. Наприклад, вважають своїм місто Маріуполь, яке наразі контролює Україна. Де-юре, якщо Росія приєднує їх до себе як адміністративні одиниці, то теоретично це означає, що частина РФ окупована. Це абсурд, вона ніколи на таке не піде. Думаю, максимум, який вона може зробити, – це визнати так звані республіки як держави, створити з ними дипломатичні зв’язки. Це максимум, на який республіки можуть сподіватися.

Ви народилися на Донбасі і знаєте цей регіон як ніхто інший. Чому ж саме там виникли ці так звані республіки?

До війни ми (а під “ми” я маю на увазі наше покоління) зростали у “рускому мірі”, просто не знали, що це саме так називається, тоді ще такої парадигми не було. Але ми зростали на російській музиці, російському кінематографі, російській культурі, російській мові. Українською ми стовідсотково не спілкувалися, у школі уроки української мови і літератури відбувалися, так би мовити, “наполовину”. І цю ситуацію у 2014 році дуже вміло “підпалили” з боку РФ. Трішки додали інформаційного наративу – і все це на фоні Майдану, його несприйняття, нерозуміння цього феномену і того, що там відбувається. Плюс подача цього Росією – що це державний переворот, що наш президент Янукович і таке інше. Все це, звичайно, спалахнуло у 2014-му, і особливого подиву у мене це не викликає.

А чому цього не відбулося у Центрі чи на Півдні України, там теж російська якщо не домінує, то досить розповсюджена?

По-перше, тут зіграв дуже потужний фактор кордону. На першому сепаратистському мітингу 1 березня 2014 року у Донецьку стояли колони автобусів, які приїхали з Ростова та Ростовської області. І люди, які нас оточували, коли збиралися штурмувати облдержадміністрацію, що розташована у 500 метрах, стояли і казали – а куди йти? Тобто це були немісцеві, які не орієнтувалися у місті. По-друге, фактор місцевих еліт. Вся система на Донеччині не спрацювала на захист держави, починаючи від політичної, закінчуючи спецслужбами і поліцією, які були пов’язані з місцевими елітами. У Дніпрі, наприклад, було інакше (олігарх Ігор Коломойський у той час займав посаду голови облдержадміністрації і активно захищав свій регіон – прим. ред.).

А люди? Що думали пересічні люди?

Звичайно, там завжди був певний відсоток людей, які дивилися у бік РФ. Важко сказати, скільки їх насправді. Після початку війни більше 1 мільйона українців виїхало на підконтрольні Україні території і стільки ж виїхало до РФ. Тому на сьогоднішній день, дійсно, там залишилася більшість, яка дивиться у бік Росії (хоча невеликий проукраїнський відсоток теж є), але я не можу сказати, що у 2014 році половина або 70% тяжіли до Росії. З мого досвіду, люди без вищої освіти, які працювали на важких підприємствах, майже всі були проросійсько налаштовані, а інтелектуальний зріз – викладачі, вчителі тощо – підтримали Україну і виїхали сюди.

А що стало вирішальним?

Вирішальним фактором стала Росія, яка завезла своїх працівників ФСБ, ГРУ, а потім військових , підтримувала це все фінансово. Без неї це все би захлинулося. Тих людей, які стояли у березні 2014 року біля ОДА, можна було покласти обличчям на землю просто місцевими силами, поки вони ще мали дубинки і каміння. Це вже потім з’явилися російські автомати і ГРАДи, а спочатку це були просто маргінали, які не мали озброєння, з якими можна було швидко вирішити питання. Але цього не відбулося, на жаль.

Станіслав Асєєв знімає банер #Free Aseev після свого звільнення

Ви сумуєте за своєю батьківщиною?

Немає сенсу займатися ностальгією. На окуповану територію я не повернуся ще роки чи десятиліття. Я вже звик жити тут і пов’язую своє майбутнє зі столицею, де зараз працюю.

А вже адаптувалися після полону?

Більш-менш. На початку було набагато важче. Тим моїм відчуттям присвячена остання глава книги “Світлий шлях”: “Памятаю, як за тиждень після звільнення вперше зайшов у київське метро. (…) Я підійшов до дверей і побачив коло себе дівчину, яка гортала в своєму телефоні одну по одній сторінки з дитячим одягом. Я уважно подивився на неї, на вираз її обличчя, погідний і безжурний, тоді роззирнувся вагоном – і мені розхотілося жити. Я раптом збагнув, що про наш досвід ніхто не знає, ба більше – він марний, адже люди не хочуть жити тортурами і підвалами – їм треба вдягати малюків. Мені раптом здалося, що ці всі роки криків і стогонів витягнулися в одну глумливу посмішку, на яку перетворився цей вагон. (…) Зараз, кілька місяців по тому, все інакше. Опуклий гротескний вагон, який можна було читати як незрячі читають тексти руками, – зник. Тепер рельєф стерся. Я вдивляюся в цих людей і більше не бачу їх. Я сам злився з ними, став цією масою, яка тихо й мовчазно поглинає всі звуки і крики цієї війни, наче білі стіни божевільні. Я більше не бачу нічого дивного в тому, щоб у метро просто читати або гортати в телефоні фото дитячих пелюшок. Хоча досі знаю, що й нині у підвалах сидять сотні людей. Нині й досі когось катують. Знаю, але почуття зникло. Шок від перших тижнів і думок про те, що всі сплять, минув. (…) Я не можу примусити себе не думати, але в мене інший порятунок – оці слова: я можу це все записати. Це небагато, але вже бодай дещиця”.

У вас є роман-автобіографія “Мельхіоровий слон, або Людина, яка думала”, а також дві книги, присвячені “Ізоляції”. Ви плануєте ще щось писати на тему Донбасу, війни, ув’язнення?

На Книжковому арсеналі в Києві влітку збираємося з Денисом Казанським (журналіст з Донецька, член ТКГ – прим. ред.) представляти свої книжки. В планах також переклад англійською мовою книги “Світлий шлях”, він завершений, йде стадія верстки, невдовзі буде презентація. Домовляємося і про польську версію книги. Також у мене є щоденник, який треба видати, я вів його з 2014 року і до арешту. А загалом у мене багато художніх речей, і завершених, і незавершених, їх можна видати разом із щоденником. Я маю філософську освіту, тож у своїх творах загальнофілософські проблеми поміщаю у художню форму. Сподіваюся, що я займуся безпосередньо художньою літературою і не буду вже більше повертатися до теми війни.

Поділитися:

Категорії : Розмова, Статті, Україна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*