Розмовляв Богдан Гук ■ РОЗМОВА ■ №27, 2014-07-06
Розмова з Миколою Онуфрійчуком, головою Товариства «Холмщина» м. Луцька
Коли постало товариство «Холмщина»?
Товариство «Холмщина і Підляшшя» виникло на установчих зборах у Львові 1990 р. У 1990–1992 рр. головував товариству Леонід Квітковський, у 1992–2006 рр. головою був Йосип Романюк. В Луцьку обласне товариство засновано також 1990 р. На зборах я зачитав історичну доповідь, чого не хотіли робити інші, оскільки ще існував обком партії. Першим головою нашої луцької «Холмщини» обрано Віктора Ревуху. Товариство у Луцьку нараховувало тоді близько 400 осіб і було за кількістю членів другим після районного осередку в Ківерцях з його 1000 учасників.
Працювати в товариство я прийшов у грудні 2000 р. Я не ввійшов до правління 1990 р., бо тоді очолював обласне управління Українського фонду культури і був помічником заступника голови обласної ради, потім держадміністрації. Однак я помагав створити статут і заснувати товариство саме при Фонді культури, тому що законодавство на цю пору не дозволяло створювати громадських товариств.
Як виглядає організаційна структура товариства?
Нашим найвищим організаційним утворенням є конґрес – Всеукраїнська громадська організація «Конґрес українців Холмщини і Підляшшя». Відбулося вже кілька світових конґресів українців Холмщини і Підляшшя: 17–21 вересня 1994 р. – у Львові й Холмі, 19–21 вересня 1997 р. – у Рівному, 19–21 вересня 2000 р. – в Луцьку, 19–21 вересня 2004 р. – у Львові й Холмі. Уся діяльність товариства відбувається згідно з рішеннями конґресу. Нижчими ланками є обласні товариства «Холмщина», напр., в Луцьку чи Льво-ві, а також їх численні районні осередки, напр., у Ківерцях чи Городку.
Товариство функціонує майже 25 років. Які його основні напрямки праці і здобутки?
Протягом багатьох років, зокрема за головування Й. Романюка, ми добивалися від урядів України і Польщі політичного визнання депортацією так званого «добровільного» виселення, а також надання жертвам статусу депортованих. Крім цього, ми організували кілька великих науково-краєзнавчих конференцій, напр., 1991 р. у Львові: «Проблеми переселення і депортації українського та польського населення в 1944–1951 рр.». А 1993 р. у Львові провідною була тема «Холмщина і Піддяшшя в історії та культурі України». Нещодавно вийшли у світ важливі книжки, як-от «Від депортації до депортації» під редакцією професора-холмщанина Юрія Макара, четвертий том збірника «Надбужанщина» та «Волинь і Холмщина 1938–1947 рр.», а нині у Львові Анатолій Салюк близький до завершення праці над «Холмською енциклопедією». Моє Волинське обласне товариство «Холмщина» організувало майже 10 пісенних фестивалів «Ти не згасла, зоре ясна».
Як «Холмщина» береже пам’ять про Холмщину?
Структура нашої пам’яті, можна сказати, організаційна: ми вшановуємо жертви депортації 1915 р., депортації 1944–1945 рр., Акції «Вісла», жертви обох світових війн, жертви антиукраїнського терору і політичних репресій та жертви боротьби за вільну соборну Україну.
Збереження холмської пам’яті на сьогодні в Польщі стосується вже майже забутого проекту відкриття пам’ятника жертв Сагриня. Як в Україні пробивалася до публічної свідомісті інформація про села Холмщини, знищені Армією крайовою та Селянськими батальйонами у 1943–1944 рр?
За радянських часів про Сагринь, як і взагалі про знищення Холмщини, мовчали. Ніхто не мав права про це говорити, оскільки СРСР «дружив» з Польщею. Я сам не знав про ці події в широкому реґіональному масштабі. Аж 1990 р. отримав з еміґрації першу інформацію. Потім, разом з виникненням Товариства «Холмщина», улаштовувалися вечори спогадів. Я записував почуте і складав списки жертв, які публікував у «Слові і ділі», газеті Української народної партії.
Що насамперед бережуть депортовані холмщани в Україні?
Найбільшою історичною святістю Холмщини та всієї України є славнозвісна Холмська ікона Богородиці, пам’ятка Х ст. Вона, чудово збережена холмщанами 1944 р., тепер у музеї в Луцьку. Вся наша пам’ять іде від цієї святині. Ця ікона була покровителькою Холмщини також у 1943–1944 рр.
Ясно, що ми думали й про спорудження пам’ятників чи пам’ятних знаків, таблиць. З проектом збудувати пам’ятник жертвам цього періоду ми звернулися спершу до владики Авеля в Люблині. Він погодився, вказав місце в Грубешеві, але зазначив, що, на жаль, не може ґарантувати безпеки пам’ятника… Тоді я подумав про Луцьк, столицю «нової Холмщини», післядепортаційної. Товариство 2001 р. виступило ініціатором будови у дуже престижному місці, біля Луцького міського меморіалу на проспекті Перемоги, пам’ятника за проектом архітектора Андроша Бідзілі. Освятили його 24 березня 2002 р. Ми там щороку проводимо віче скорботи.
Найвеличнішою пропам’ятною спорудою є в нас у Луцьку церква-пам’ятник Холмської ікони Божої Матері. Триває її будівництво у центрі міста, на проспекті Волі. Там заплановано створити і холмський музей.
А що поза Луцьком?
Аналогічно до нашої луцької церкви у Городку Львівської області заходами депортованих холмщан споруджено дерев’яну каплицю Турковицької ікони Божої Матері. Славний пам’ятник стоїть у селі Пісочному Сокальського району, єдиному клаптику Холмщини, що зберігся в кордонах України. Біля Святопокровського собору Київського патріархату в Ківерцях поставили пам’ятник тамтешні члени нашого товариства. У Торчині стоїть пам’ятний хрест з написом. Мали б бути встановлені постійні знаки пам’яті в кількох інших місцях масових поселень холмщан, як наприклад, у Володимирі-Волинському, Нововолинську, але їх поки що нема. Я не впевнений, що про всі пам’ятники знаю.
Ви публікували статті про злочин у Сагрині. Ви були першим автором? Може, про цю трагедію хтось в Україні писав перед Вами?
Я не був першим, кілька публікацій ще в 1993–1994 рр. мала Галина Світликовська, яка родом зі Стрільців. Імовірно, що раніше надрукували щось холмщани на Львівщині та у Львові.
Як організовано поїздки до Сагриня?
Уперше ми поїхали на Холмщину 1994 р. Тоді у Львові і Холмі проходив І Світовий конґрес українців Холмщини і Підляшшя. У Сагрині до нас ніколи не виходив ніхто з теперішніх мешканців, крім старого Огоновського, присутнього в селі під час трагедії 1944 р. Він завжди питався про свого давнього друга: «А Митюк приїхав?». Був якийсь час також гарний директор школи, завдяки якому ми зустрічалися з молоддю в школі, але ми не розмовляли про важке минуле. Місцевий священик взяв участь у молитві лише 2013 р., і ми ніколи не могли молитися в нашій давній церкві у Сагрині, заміненій на костел, в якому нема ні сліду масового вбивства людей саме тут, біля вівтаря, воїнами АК, жодної згадки…
Товариство добивалося за посередництвом польського консульства у Луцьку права побудувати пам’ятник у Сагрині. Нам відповідали, що там не було знищення мирних людей, а поляки вели битву з не менше як 200 вояками УПА. Так писав до мене, напр., колишній сенатор і вчитель історії Януш Возниця за посередництвом грубешівського старости. А консульство у Луцьку передало повідомлення Йоланти Єнджейовської, прокурора щецинської Комісії у справах розслідування злочинів проти польського народу. Вона заперечувала факт нищення Армією крайовою українських сіл та українського населення, стверджуючи, що АК лише воювала проти УПА та української поліції, а також самооборони, і тоді могла загинути незначна кількість мирних людей. Однак ми знали інше: у ході запеклих боїв не загинув ні один воїн АК, отож почали шукати свідків і проводити опитування. Добилися збережених у канадських архівах списків жертв. І вийшло в мене 660 чоловік, ніяких не упівців, оскільки серед них 300 жінок, 160 дітей, 90 старців. Оце польська «УПА»!
Здавалося, що відкриття пам’ятника буде, однак президентів України та Польщі зміг туди не допустити голова Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Анджей Пщевозник. Він заявив, що стався відхід від первісного проекту. Що це конкретно означало? Просто ми змусили його виправити помилки в меморіальних написах, там було біля 20 помилок. Крім того, він спершу поставив католицькі хрести, бо спочатку він не запросив до переговорів владики Православної церкви Авеля. Дійшло і до такого, що один з малих хрестів на кладовищі розбито, він стояв з правого боку біля входу на цвинтар. ■
