Григорій Сподарик ■ ВІЙНА ■ №33, 2022-08-14

Ганна Ворошева, Костянтин Величко і Станіслав Глушков – українські волонтери, які провели понад сто днів в сепаратистсько-російському полоні. Про ув’язнення вони розповіли 22 липня у Варшаві на пресконференції, яку організував «Євромайдан Варшава». Їх тримали у колишній виправній колонії №120 в окупованій Оленівці на Донеччині. В тій самій, де 29 липня російські спецслужби вбили щонайменше 50 українських військових, більшість з яких – оборонці «Азовсталі» у Маріуполі.

Ув’язнені волонтери до 24 лютого вели звичайне життя. Не були військовими і не мали жодного стосунку до армії. Костянтин був айтішником, Станіслав працював водієм у міжнародних перевезеннях, а Ганна займалася організацією урочистих заходів.

На початку широкомасштабної війни Костянтин виїхав до Запоріжжя і почав займатися волонтерською діяльністю на побережжі Азовського моря. Допомагав близьким та знайомим виїжджати з Маріуполя та Бердянська. З другом зробили декілька рейсів, вивозячи жінок та дітей. Організували евакуаційні колони – і це згодом перетворилося на сталий канал вивозу. Врешті у Запоріжжі координував волонтерський центр.

Ганна перші кілька днів, як і більшість мешканців Маріуполя, перебувала у ступорі. Потім зрозуміла, що треба діяти, і почала допомагати сусідам добувати воду, дрова для вогнищ та харчі. На початку березня доєдналася до волонтерів, займаючись медичною допомогою.

Станіслава війна зустріла у Бердянську. Він відразу зрозумів, ще не може просто сидіти і нічого не робити. Коли з’явилася можливість, переїхав до Запоріжжя, де потрапив до волонтерського центру. Там і почав працювати на благо мешканців міста. 

Бажання цієї трійки допомагати звичайним людям, як і для багатьох інших волонтерів, стало єдиною причиною ув’язнення і зустрічі у карній колонії. Костянтин каже: вони від початку знали, що це буде складний шлях, що можуть потрапити під обстріли чи не доїхати до бомбосховищ. На одному з блокпостів Маріуполя ворожі військові під дулами автоматів зняли їх з транспорту і під конвоєм провели до селища Нікольського. Важливо, що бус, з якого їх зняли, був позначений усіма необхідними волонтерськими знаками. Вони також мали з собою паспорти та інші документи – усе, щоб дати зрозуміти, що вони цивільні люди, які займаються евакуацією. Та для сепаратистів це не мало значення, їм просто був потрібен якийсь аргумент для ув’язнення. І волонтерам закинули, що вони вивозять людей за гроші, перевозять воїнів Збройних сил України або документи для них. Ув’язнили. 

Звідти перевезли до 120-ї колонії. Дорога проходила в кілька етапів. Їм накидали на голови мішки, замотували скотчем очі та руки. Кидали лицем в землю як терористів, якщо не так сиділи або стояли. Конвоїри їх постійно били. Інші волонтери розповіли, що в Донецьку ув’язненим чіпляли до пальців електроди або клали на металевий стіл, поливали водою і подавали струм. 

Сама колонія, як згадує Ганна, була жахливою – закрита територія, кілька двоповерхових будинків, які багато років не використовувалися. Один з них був дисциплінарним ізолятором. Брак води та холод – це реалії перебування у колонії. В перші тижні окупанти заборонили їм користуватися вбиральнею. Жінкам не видавали засобів гігієни, не було ліжок, доводилося спати на холодному бетоні. На одну особу виділяли до 200 мл питної води. Тож цілком зрозуміло, що за кілька тижнів з кожної камери було чутно кашель. Ув’язненим, звісно, не надавали жодної медичної допомоги.

Втім, на території колонії існували також бараки з кращими умовами. Там можна було, наприклад, поспати лежачи, а не сидячи. Ті кращі умови можна було «купити» у керівництва – за гроші або цінні речі, як, наприклад, ноутбуки. Для цього дозволили зробити один дзвінок близьким і пояснити, що потрібно для покращення свого становища. Все контролював очільник колонії, який залякував волонтерів тим, що вони залишаться в ув’язненні щонайменше 10 років, а їхнім дітям та сім’ям скажуть, що вони «полетіли в космос». 

Ганна розповідала, що постійно чує голоси тортурованих і благання припинити знущання. Не забуде також ситуацію, коли окупанти кинули український прапор на підлогу у вбиральні і наказали його топтати. Ніхто з ув’язнених цього не зробив. Костянтин, у свою чергу, не забуде того, що робили з військовополоненими, які проходили ще тяжчі тортури, ніж волонтери. Проте найбільшим тягарем стало почуття безсилля – коли бачиш, що людям потрібна допомога, але не можеш нічого вдіяти. Хоч пізніше волонтери збагнули, що навіть у полоні можна допомагати. Ув’язненим солдатам віддавали частину своєї їжі, якісь речі або книжки. Ділилися з ними продуктами, які передавали через близьких. Станіслав згадує дикість конвоїрів і розуміння, що вони перебувають на території, де не діють жодні закони і правові норми. «Наразі я впевнений, що в нас є сили боротися далі. Потрібен лише деякий час, щоб відновитися, підлікуватися. Ми готові допомагати людям та своїй державі», – переконував на зустрічі у Варшаві Костянтин. Його колеги погодилися, адже волонтерство – це стан душі, якого просто так не позбудешся. 

Волонтери досі не знають, як так сталося, що їх звільнили. Просто прийшов лист з прокуратури про звільнення, і їх виставили за двері колонії. Знають, що на такий результат працювало багато людей, організацій та їхні близькі, представники української влади тощо. Усім їм волонтери, звісно, висловили велику вдячність. 

Поділитися:

Категорії : Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*