Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №28, 2022-07-10

Триста років тому, а саме 14 липня 1722 року, відійшов у вічність чоловік, який не зіграв великої ролі в історії, хоча й опинився на роздоріжжі значних подій – у вирі боротьби двох могутніх північних держав за панування на континенті, коли вирішувалась і доля України. Постало питання вибору її історичного шляху – до вільної країни у європейській спільноті чи подальшого сповзання у рабство напівазійської тиранії. Іван Скоропадський (гетьман України у 1708-1722 роках) не знайшов у собі мужності, щоби наслідувати приклад «зрадника» Мазепи, тож вибрав шлях царського «холопа». Тарас Шевченко в одній із своїх поезій назвав Скоропадського «дурним гетьманом». Тяжка оцінка його діяльності, хоча і не все в ній так однозначно.

                             «Зрада» Мазепи та її наслідки 

Наступним великим гетьманом після Богдана Хмельницького був Іван Мазепа. Існує давнє прислів’я: «Від Богдана до Івана не було гетьмана». Останній був на посаді двадцять років, отримав найвищі нагороди від Пйотра І та інших монархів, а потім зважився на відчайдушний крок: вирішив перейти на бік шведського короля Карла ХІІ під час його війни з московією. Мазепа дійшов висновку, що подальше перебування у складі цієї держави стає небезпечним для України. Він хотів об’єднати всі українські землі під автократичною гетьманською владою в становій державі європейського типу, яка би повністю була вільною. Швеція обіцяла  допомогу, і 25 жовтня 1708 року Іван Мазепа переправився через Десну назустріч Карлові ХІІ, чим, фактично, перейшов свій «рубікон». Звістка про це викликала у Пйотра І шквал люті, а потім – бажання помститися за «зраду». Подальші події загальновідомі: захоплення і знищення гетьманської столиці Батурина, жорстока розправа з його мешканцями, грабежі, масові убивства і катування українців – від малечі до людей літнього віку. У Лебедині (на Слобожанщині), де знаходилась головна царська квартира, мучили й вибивали «зізнання» у тих, кого підозрювали у «зраді» і підтримці Мазепи. Близько 900 людей стратили. Маєтки гетьмана та його прихильників конфісковували, передавали їх царським вельможам і козацьким старшинам, лояльним до Пйотра.

Новий гетьман «від Петра»

У цей час на історичну сцену і вийшов Іван Скоропадський. 6 (17) листопада 1708 року на старшинській раді у Глухові, де були присутні лише чотири полковники, новим гетьманом обрали одного із них – саме Скоропадського. Обрали за рішенням царя Пйотра, хоча він і не довіряв новообраному очільникові, як і нікому з присутніх. Та Скоропадський цареві приглянувся: по-перше, спокійний, врівноважений, уже літній чоловік, якому було на той час 62 роки; по-друге, був родом із Правобережної України (міста Умані), а перебрався на Лівобережжя, «під руку» московського царя. І по-третє – пройшов службовий шлях від військового канцеляриста до генерального старшини (при Мазепі), але за «зрадником» не послідував. Десь за два роки до того Мазепа призначив його полковником Стародубського полку, що було начебто зниженням по службі. Чи повідомляв він Скоропадському, що збирається переходити на бік Карла ХІІ, – невідомо, бо про плани Івана Степановича знало лише його найближче оточення. Але, до честі Скоропадського, коли по всіх церквах Мазепі оголосили анафему і всі проклинали його як «зрадника», новий гетьман не робив цього. Згадуючи свого попередника, він називав його просто «бувшим гетьманом».

Остаточна поразка Івана Мазепи

Тим не менше, Скоропадський не пристав до Мазепи, хоча й бачив, що до нього приєдналося запорізьке козацтво. 26 березня 1709 року 8-тисячний загін запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком виступив із Січі і рушив на з’єднання з основними силами Мазепи та Карла ХІІ. Останній пообіцяв козакам, що гарантує збереження їхніх прав та вольностей. Однак це підштовхнуло й Пйотра на нові репресії проти українців. Послані ним війська під командуванням Пйотра Яковлєва захопили й зруйнували фортецю Переволочна, жорстоко розправились із її мешканцями, спалили запорізьку річкову флотилію, а потім – і саму Січ. Це був такий тяжкий удар для шведів і мазепинців, що, на думку деяких істориків, поставив крапку у всій воєнній компанії на користь московії. Битва під Полтавою 27 червня (8 липня), у якій московські війська мали чисельну перевагу, завершила розгром шведів. Цікаво, що Пйотр до останнього не був упевнений, що Скоропадський не перейде на бік Мазепи. Тому під час битви він залишив 8-тисячний загін його козаків у ар’єргарді і доручив шести драгунським полкам стежити за ними. Але коли бій скінчився, козакам  Скоропадського разом із кавалерією Алєксандра Меншикова було наказано переслідувати війська Карла ХІІ і Мазепи. Вони наздогнали їх через три дні на Дніпрі під Переволочною і фактично всіх знищили або взяли в полон. Лише сам король із Мазепою та невеликою частиною війська перебрались на інший берег і  опинилися в турецьких володіннях (у Молдавії). 

«Решетилівські статті» Скоропадського

Іван Скоропадський розраховував на вдячність Пйотра І. 17 (28) липня 1709 року, перебуваючи у Решетилівці. він звернувся до царя з так званими «Просітельними статтями», у яких прохав підтвердження та гарантування прав, вольностей і порядків військових, наданих батьком Пйотра Алєксєєм Михайловичем. Особливо гетьмана цікавило обмеження влади царських вельмож в Україні, звільнення її населення від постоїв московських військ та підпорядкування його особисто цареві. В «решительному указі», який наклав Пйотр на статті Скоропадського, він підтверджував гарантії наданих прав, але при цьому повністю зберігався контроль над внутрішньою та зовнішньою політикою, військом і фінансами Гетьманщини. Отже, «Решетилівські статті» привели до подальшого згортання автономії козацької держави та поширення на її терени царських порядків.

Сутінки гетьманства

Невдовзі Іван Скоропадський відчув це і на собі. Місцем його перебування було місто Глухів, розташоване поближче до кордонів з московією. Пйотр став призначати спеціальних міністрів-резидентів, які мали здійснювати контроль за  діяльністю гетьмана. Більше того, згідно з таємною інструкцією, наданій першому резиденту, стольнику Андрієві Ізмайлову, він мав право (у випадку антиросійських настроїв чи небезпеки заколоту) використати всі московські сили, розташовані на Лівобережжі України. Таким чином, резиденти ставали  «царськими вухами й очима». Пізніше, у кінці квітня 1722 року, владу гетьмана ще більше обмежили: Пйотр, який став імператором, створив так звану «Малоросійську колегію». Місцем розташування її визначався Глухів, президентом колегії був призначений бригадир Степан Вельямінов, а до складу увійшло шість штаб-офіцерів російської армії. Колегія була підпорядкована у цивільних справах сенату, у військових – головнокомандуючому російськими військами в Україні. Вона стала найвищим органом влади в козацькій державі, а гетьман мав лише право дорадчого голосу. Це були фактично сутінки гетьманства, які зробили Скоропадського вже непотрібним і прискорили його смерть.

Пограбування й нищення України

московія, позбавляючи Україну автономії, ставала дедалі нахабнішою. А відбираючи реальну владу у гетьмана, встановлювала свої порядки, грабувала і принижувала. Передусім – позбавила економічної самостійності та перетворила на джерело своїх прибутків. Упродовж всього гетьманування Скоропадського зростали податки, видавались укази і розпорядження, згідно з якими українським купцям заборонялось вивозити свої товари у Західну Європу, а дозволялося – лише в російські Архангельськ, Ригу та Санкт-Петербург. У зв’язку з віддаленістю цих міст товари ставали дорожчими і неконкурентоспроможними. Всі товари на українсько-російському кордоні обкладались митами, прибутки від яких поповнювали царську скарбницю. Тяжким тягарем для України стало і утримання на своїх теренах російських військ загальною  кількістю до 10 тисяч чоловік. Ще більших, людських, втрат завдавали постійні мобілізації українських козаків на спорудження імперської столиці – Санкт-Петербурга, різних фортець та каналів на Поволжі, у районі Ладозького озера та Кавказу. Тяжкий клімат та жорстоке ставлення до українців спричиняли високу смертність (за підрахунками дослідників, вона становила до 30 % від загальної кількості мобілізованиих). У той час, коли ці люди, перетворені на справжніх рабів, збагачували й розвивали росію, економіка України занепадала і руйнувалась. «Турбувався» цар Пйотр і про українську освіту та культуру: він робив усе, щоби її знищити. У 1720 році видав указ, яким заборонив друкувати книжки українською мовою. За його ж розпорядженням стали вишукувати по монастирях і храмах «давні жалувані грамоти та інші оригінальні листи, а також книги історичні, рукописні й друковані» і вивозити їх у Санкт-Петербург. Отже, Пйотр діяв як справжній грабіжник у захопленій ним країні – чим, напевно, і заслужив велику повагу у путіна, його кремлівського оточення та значної частини шовіністично налаштованого російського населення. Не хотів Пйотр, щоб Україна була  культурнішою, ніж Росія: тому, певно, і переманив частину її еліти (Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Дмитра Туптала та інших) до москви, Санкт-Петербурга й менших російських міст.

Епілог життя «гетьмана у сутінках»

Усе вищеописане відбулося за чотирнадцять років гетьманування Івана Скоропадського і правління Пйотра І. Через що, напевно, Тарас Шевченко у поезії «П.С», присвяченій особі Петра Скоропадського, назвав цього поміщика потомком «гетьмана дурного». Чи намагався останній боротися і відстоювати інтереси України? Так, періодично він звертався з клопотаннями до царя, намагаючись якось поліпшити становище українців. Однак самодур Пйотр не звертав на них жодної уваги. Він вважав гетьмана таким самим «холопом царської величності», як і власних вельмож. Сам же Скоропадський не мав таких рис характеру, як його попередник, та й історичні обставини були вже не ті. Він потрапив під великий вплив своєї другої дружини Анастасії Маркович (на 25 років молодшої від нього ), внаслідок чого серед народу навіть побутувало прислів’я  «Іван носить плахту, а Настя – булаву». В останні роки життя ставав дедалі богомольнішим, розбудовував храми і займався благодійництвом. Помер, як уже згадувалось, 14 липня 1722 року і був похований у монастирі святого Харлампія в селі Гамаліївка. Його дружина померла 1729 року і до останніх днів намагалася впливати на політичну ситуацію в Україні. Похована разом із чоловіком, там же знайшла свій спочинок їхня дочка і наступні потомки роду Скоропадських. За радянської влади Гамаліївський монастир перетворили на колонію для ув’язнених, а могили гетьмана та його родичів залили бетоном. Нащадок роду, останній гетьман України у 1918 році – Павло Скоропадський, помер в еміграції у Німеччині, де й похований. Таким є сумне завершення цього козацького роду – від сутінків гетьманства до повної  його ліквідації. Однак з історії епізодів не викинеш, якими б сумними вони не були. Бо вони вчать мудрості, того, як потрібно відстоювати незалежність і свободу своєї Батьківщини. Недаремно ж кажуть, що історія – вчителька життя.

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*