Дмитро Десятерик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №8, 2023-02-26

Фільм українського режисера Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» отримав Приз глядацьких симпатій на кінофестивалі «Санденс».

Мстислав Чернов народився в 1985 році у Харкові, там же розпочав кар’єру фотографа. Всеукраїнське визнання прийшло до нього у 2013-му. Під час роботи фотокореспондентом на Майдані він зазнав кількох нападів міліції і був поранений. Як кореспондент Associated Press Мстислав висвітлював хід війни на сході України, зокрема, зробив перші світлини на місці падіння літака рейсу Malaysia Airlines Flight 17, збитого російськими військовими. Цей репортаж відіграв істотну роль у висвітленні катастрофи. 

 На сьогодні Мстислав – один із найвідоміших українських військових репортерів. Він працював у Сирії, Лівії, Афганістані, Нагірному Карабасі. Його репортажі неодноразово отримували міжнародні премії.

Історія створення «20 днів у Маріуполі» сама по собі є взірцем журналістської звитяги. Чернов, його колега Євген Малолєтка та їхня польова продюсерка Василіса Степаненко прибули в Маріуполь у перший же день російської агресії – 24 лютого. Вони пропрацювали там без малого три тижні, примудряючись – за майже повною відсутності інтернету – передавати  знімки та відео редакторам Associated Press. Так світ дізнався про звірства росіян у оточеному місті, зокрема про розбомблений пологовий будинок. Євген і Мстислав лишилися в Маріуполі, навіть коли звідти виїхала решта журналістів. У разі потрапляння в полон, окупанти могли би змусити їх зізнатися на телекамеру, що все зняте ними – фальсифікація. Тож зрештою наші військові організували репортерам виїзд через гуманітарний коридор разом з конвоєм «Червоного хреста»: 100 кілометрів по окупованій території, 15 блокпостів, матеріали і камери сховані під сидіннями автомобіля.

А втім, за зізнанням Мстислава, він почувався винним перед мешканцями зґвалтованого міста, адже в новинні стрічки потрапило заледве 10% матеріалу. Так, власне, і з’явився фільм, зроблений за допомогою програми документальних фільмів Frontline, котра виходить на американському телеканалі PBS.

«20 днів у Маріуполі» складають три оповідних плани. Найпомітніший – це хроніка, яку зі дня в день знімають Мстислав і Євген. Другий – виживання авторів, їхні спроби не тільки передавати репортажі, але й рятуватися самим. Третій – фактично, внутрішня драма режисера. Всі ці наративи поєднує закадровий коментар  англійською – голос самого Чернова.  

Розвиток подій відслідковується методично, зі дня в день. Перші обстріли, перші руйнування, нажахана до істерики жінка, котра не знає, куди бігти і що робити; згодом побачимо її живою, але вже без дому. Значна частина фільму знята переважно в шпиталі, куди привозять поранених з усього міста. Оптика режисера безжальна і вимагає в глядача витримки й міцних нервів: Чернов (наполягаючи за кадром: «На це болісно дивитись. На це має бути болісно дивитись») не відвертається навіть від скалічених або вбитих дітей, яких лікарі безуспішно намагаються реанімувати. Анжеліка, 4 роки. Кирило, 18 місяців. 13-річний підліток, якому вибухом відірвало ноги, коли він грав у футбол. Ридаючі батьки. Кульмінацією стає сцена наслідків атаки на пологовий: руїни ще димляться, вцілілий чоловік з закривавленим обличчям в глибокому шоці застигає на ґанку розтрощеної будівлі, вагітних жінок евакуюють на ношах; пізніше одна з них, знаючи, що її дитя не вижило, просила: «Убийте мене». І майже одразу, впритул – російська телебрехня про «постановку» і «базу “Азова”» в шпиталі. Ситуація стрімко погіршується. В лікарнях бракує знеболювальних, антибіотиків. Натовп мародерів грабує магазин. Мертвих закопують навалом у глибоких траншеях. Знищено останню пожежну частину. Вже чути автоматні черги: окупанти прорвалися в місто. Трупи лежать просто на тротуарах.

Associated Press video journalist Mstyslav Chernov, the director/producer/cinematographer of “20 Days in Mariupol,” introduces the film at its world premiere at the 2023 Sundance Film Festival, Friday, Jan. 20, 2023, in Park City, Utah. (AP Photo/Chris Pizzello)

Мабуть, ані Мстислав, ані Євген спочатку не припускали, що їхні матеріали стануть чи не єдиним правдивим джерелом інформації про Маріуполь. У фільмі ці відомі на весь світ кадри вписані в ширший контекст щоденного пекла. Автори вибираються за межі шпиталю, вихоплюють сцени вуличного життя, розмовляють з людьми у сховищах. Чоловік посеред дороги ловить панікуючу морську свинку, безхатній містянин показує черепаху в акваріумі: «Вася теж хоче жити», в пологовому відділенні іншої, поки що цілої лікарні успішно народжується дитина; але зворушливі акценти роблять картину вмирання міста ще виразнішою. Відчуття незворотності підсилює оригінальна музика Джордана Дикстри – мінорний ембієнт, що огортає відеоряд наче звуковий саван.

Та все ж якби Чернов зупинився лише на цій фіксації поступу смерті, хай наскільки завгодно добре змонтованій (філігранна робота Мішель Майснер), то він би отримав щось на кшталт неігрового горору, який безумовно справляв би сильне враження, але не мав би тої мистецької якості, котра виокремлює «20 днів у Маріуполі» з потоку військової публіцистики.

Так, сюжет про свою команду Чернов розгортає за правилами трилера. В пролозі дає те, що в кіні називається флешфорвард: прибуття двох танків з літерами Z  на баштах майже під вікна шпиталю на 16-й день. Мстислав зауважує: «В мене немає жодних ілюзій щодо того, що станеться, якщо нас спіймають». Один з танків повільно розгортає гармату в бік лікарні. Епізод зумисно обірваний заради старту головної оповіді з першого дня, але «гачок» невизначеності щодо долі авторів тримає потрібну напругу. 

Взагалі, такий тип режисури заперечує традиційний документальний підхід непомітної «мухи на стіні»: Мстислав і Євген активно спілкуються з людьми, отримують від них і прокльони, і благання про допомогу, намагаються заспокоїти кого можуть. Ставлення до репортерів помітно змінюється протягом фільму: якщо на початку українські бійці наказують не фільмувати, а перехожі грубіянять, то надалі городяни вже просять: «Зніміть нас. Хай це побачить світ». Хірург, що намагається врятувати дитину, кидає в камеру: «Покажіть це цьому х***лу путіну». Жінка хоче через камеру дати знати про себе рідним. Офіцер поліції записує трохи наївне і схвильоване звернення до світової громадськості. Чим ближчі агресори, тим гострішим, майже на фізичному рівні, стає відчуття небезпеки. Вилазки в місто, ризиковані пошуки доступних точок інтернету, перебіжки під обстрілами до найближчого сховку чи справної машини – все це вносить елементи жанрової динаміки, змушує переживати за журналістів як найцінніших свідків злочину і сподіватися на хепі-енд хоча б тут.

Третій, найменш очевидний мотив окреслений особистою, хай і закадровою, присутністю Мстислава. Адже він, окрім усього іншого, оповідає про себе. Не просто описує події, а ще й рефлексує щодо них, намагається осмислити. Таким чином у фільм введений ліричний герой. Котрого не менше, ніж усе побачене, турбує питання майбутнього: «Коли мої доньки виростуть, вони запитають мене: “Що ти зробив, щоб зупинити це безумство?”»

Власне, ця негучна, вдумлива інтонація рефлексії робить картину максимально близькою до глядача. І разом з тим у поле фільму вступають контрапункти метафор, котрі, спиняючи дію, поєднують «20 днів» з будь-якою історією про любов і смерть: птахи мчать у висі, чорний пісок просипається крізь пальці, крихітна рука немовляти лежить у дорослій долоні. 

У пісні Сюзан Вега «Останній поїзд із Маріуполя» є такі слова:

Я чула, що в останньому поїзді з Маріуполя їхав сам Бог.

Сам Бог їхав останнім потягом,

Наляканий тим, що побачив.

Опинившись у епіцентрі найлютішої війни з часів Другої світової, Мстислав Чернов не просто зміг вижити – фізично і професійно. Він створив найпереконливіше свідоцтво про цю війну, розповівши людству те, що нажахало самі небеса.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*