Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №12, 2024-03-24

Катерина Бабкіна, «Мам, пам’ятаєш?». «Warstwy», 2023. – 144 с.

Мушу зізнатися, я довго уникала книг на тему повномасштабної війни росії проти України. Війна й так лізла на мене з кожного тексту, із соцмереж, статей, які я коректувала, з переписок із рідними та знайомими. Уважно, як завжди, стежачи за новими українськими виданнями, усвідомлювала, що книг про війну з’являється багато: дорослих та дитячих. Прозових та поетичних. Питанням часу було, коли врешті наважусь відкрити цю скриню емоцій, безперечно сумних, болючих для кожного українця, але в той же час дуже важливих. Таких, які потрібно переживати, а переживаючи пробувати вчитись з ними жити далі, якщо відпускати не вдається.

Меншою чи більшою мірою українські сучасні письменники та письменниці стали очевидцями російсько-української війни, вони співпереживають їй, як і кожен з нас. Їхні професія, талант дають можливість письмом зафіксувати все, що відбувається, прокричати на весь світ якусь частину того, що діялось та діється в Україні та поза її межами з українцями. Новітні книги про війну, мабуть, часто будуть тим, що зцілює, лікує, як для тих, хто їх творить, так і для тих, хто їх читає.

Катерина Бабкіна, як і багато українок, після повномасштабного вторгнення росії в Україну прийняла непросте рішення виїхати з України. Таке рішення є доволі зрозумілим, особливо з погляду на те, що у письменниці маленька донечка, яку вона виховує сама. Набагато менш збагненним є той факт, що особливо після виходу книги «Мам, пам’ятаєш?» авторка зіткнулась з неймовірною кількістю хейту та агресією у соцмережах. Багато людей, зокрема колег-письменників, активно критикували Бабкіну за те, що, мовляв, яке вона має взагалі моральне право писати щось про війну, покинувши Україну. На думку хейтерів, авторка вдалась до лицемірства, описуючи емоції героїв, що постраждали від війни, сама не маючи досвіду війни «наживо», не ховаючись по підвалах від обстрілів та ракет. 

На превеликий жаль, українці майже одразу після 24 лютого поділились на тих, хто вважає, що люди, які виїхали з України, – зрадники та слабодухі, і тих, хто так не думає або ж страждає від такого оцінювання. Жінки, що виїхали, насамперед задля безпеки своїх дітей, зазнають цькувань та критики. Оскільки Бабкіна є публічною особою, їй, відповідно, дісталась максимальна доза негативу.

Насправді те, що українці, які залишились в Україні, ставляться з презирством до тих, хто виїхав, є доволі прикрим. Адже більшість українців, що перебувають під час війни за кордоном, переживають емоційно також усі жахіття, що відбуваються вдома. Вже не говорячи про те, що фактично у всіх є близькі, рідні, що залишились на батьківщині під обстрілами або ж воюють на передовій. Українці чубляться поміж собою, іноді забуваючи, хто насправді їм ворог. 

Забороняти ж комусь писати про війну, рефлексувати – це взагалі доволі дивно і відсилає до якихось радянських часів. Будь-яка людина чи письменник має право на викладення своїх думок та переживань у тексті. Особливо, якщо мова йде про художню літературу. Письменники часто виступають своєрідними провідниками чиїхось історій. Вони необов’язково мають фізично пережити все самі, щоб щиро та цікаво розповісти важливе. Так і у випадку книги «Мам, пам’ятаєш?» – Катерина Бабкіна описала історію, у якій є певний зріз війни, начебто конкретна доля героїні, окремий випадок. Проте, читаючи книгу, ми добре розуміємо, що таких ситуацій трапилось дуже багато в різних варіаціях. Саме тому цей твір читати так боляче і пронизливо. Це як фільм Джеймса Кемерона «Титанік». Через трагедію двох молодих людей влучно показано масштаби біди усього легендарного корабля.

«Мам, пам’ятаєш?» – це перш за все оповідь про те, як українські діти мусили швидко подорослішати. Головна героїня, підлітка стає мамою для своєї маленької сестрички, пробує будувати відносини зі своїм батьком, що був для неї довгий час далеким, адаптується до життя в геть іншій, далекій країні. Перш за все, героїня має не втратити сенсу життя остаточно, переживши те, що вона пережила. Вона пише листи до своєї мами, ділиться з нею своїми спогадами, емоціями, розповідає про теперішнє життя. Це такий своєрідний акт терапії, а водночас підтримування у собі віри у те, що мама – жива, що вона повернеться, як і повернеться все назад у цій зламаній реальності і буде як раніше.

У книзі дуже вдало описано емоції людей з України, що стали вимушеними біженцями. Вони травмовані, відчувають себе чужими далеко від дому, зі світу довкола них наче хтось злизав усі кольори та барви. Нашій героїні, як і Давиду, з яким вона знайомиться і до якого у неї виникає симпатія, наче треба заново вчитись жити, радіти, відчувати. Наново будувати відчуття домівки та безпеки.

«Якщо іти чи їхати велосипедом від нас в напрямку української школи, то можна це робити вздовж каналу, і от неподалік Міського парку канал обмілів, і там попри стіни виступив такий невеличкий бережок. І двоє лебедів звили там гніздо і знесли в нього яйце. Це дуже дивний вибір, нормальні лебеді гніздуються десь на Старому Дунаї або хоча б на острівцях у паркових ставках. Ми побачили їх колись із Давидом: і це гніздо, і це яйце. Їхні перспективи були явно не дуже, але я якось почала за них уболівати. Звісно, днями був дощ, і вода в каналі піднялася і змила все це діло, а лебеді й досі там, ніби чекають, що коли вода зійде, вони отримають назад неушкодженими свій дім і своє яйце. Я подумала, що я тепер – теж трошки такий лебідь. Або всі ми».

Бабкіна описує складні емоції не лише людей, що втекли від війни, але й тих, хто їх приймає за кордоном, хто намагається допомогти біженцям з травмами, знайти до них підхід. Це також дуже непросте завдання, і не кожен може зрозуміти глибину переживань осіб, що пережили страшні речі під час війни. Життя докорінно змінилось у всіх, хто якимось чином причетний до війни або до тих, хто до неї причетний, проте це не завжди означає, що ці люди поміж собою порозуміються. Кожен переживає свої травми в інший спосіб, хтось хоче побачити знову світло і спробувати жити далі, а комусь це не під силу. «Ніхто тепер не знає, як із вами бути. Ані фахівці, ані просто люди, ані ті, хто вас любить. Із тим, що ви пережили, бачили і думаєте собі. З тим, де і як це вас зламало. І без того ніхто ніколи толком не знає, що робити з підлітками, а що робити з вами – ніхто й ані найменшого уявлення не має. – Хіба лише з підлітками? – спитала її я. – Хіба не з усіма, кому це так болить? Навіть із тими, хто там не був, адже їх це також якось і десь зламало».

Разом із головною героїнею ми проходимо її різні стадії переживання травми, її боротьби власне за світло, світло у власній свідомості та серці, незважаючи на весь біль та жах, яких їй довелось зазнати. Тож попри весь смуток книги, всю печальну зворушливість та своєрідну приреченість листів дівчинки до її мами, а так насправді, можна було б сказати, в нікуди – це історія про любов та зцілення. Бо ці розмови з мамою підтримують героїню та зцілюють. Схожим чином вони впливають і на нас: читачів та читачок. «Неможливим, жаским і одночасно дуже правильним здається в такий час обирати школу чи завести собаку. Чи когось покохати. Чи з кимось подружитися. Жити». Героїня обирає життя, вона хоче побачити, як виросте її сестричка, хоче йти вперед, попри те все зло, яке вона встигла побачити у своєму юному віці. 

«Доки тебе хтось любить, померти неможливо?» – таке питання задає наприкінці книги героїня не то мамі, не то собі, а може, всім нам. Цю цитату можна перефразовувати безліч разів. Писати, що любов долає смерть, що герої живі, поки ми про них пам’ятаємо і любимо їх, що любов переможе будь-яке зло. 

Любов, на жаль, не в змозі зупинити смерть чи війну, але вона може і вміє зцілювати рани тих, кому вдалось вижити, втекти від біди, уникнути лиха. Любов допомагає пережити найтемніші часи. І мабуть, саме про це книга «Мам, пам’ятаєш?».

Поділитися: