Аліна Кувалдіна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №16, 2023-04-23

Анна Грувер, «Її порожні місця». – Львів: Видавництво Старого Лева, 2022. – 584 с.

Книга «Її порожні місця» схожа на дослідження білих плям в пам’яті, котрі легше ігнорувати чи бачити порожніми, аніж дозволити собі прийняти та відчути їх болісне наповнення. Анна Грувер сміливо ступає в цю порожнечу, запрошуючи читача разом з нею прожити подекуди автобіографічні травматичні досвіди. Проте роман виходить далеко за межі болю та травми – на територію надії, краси та музики.

Розповідь ведеться здебільшого від імені Анни Дерман, чотирнадцятирічної переселенки з Донецька, котру виховує дідусь. Сюжет розгортається в основному навколо її стосунків з набагато старшим вчителем музики, що користується беззахисністю своєї учениці та вступає з нею в сексуальні відносини. Другою сюжетною лінією є щоденник глухої єврейської дівчини Сари Берг, написаний у 1938-1941 роках. Сара також потрапляє в аб’юзивні відносини, а ще в її житті теж є місце для творчості – дівчина створює незвичайні колажі і ховає їх у підвалі свого будинку. Анна відчуває певний зв’язок з Сарою, що примушує її не просто зануритися в пошуки щоденників Берг, а прожити свою, пов’язану з ними, історію.

У романі відразу відчувається, що Анна Грувер – поетка, так багато поезії і легкої невагомості в її прозі. А ще – багато деталей та метафор, завдяки яким світ Анни постає живим, глибоким і багатогранним. Це не «легке чтиво» на один вечір, але майстерно сплетений текст, в котрий хочеться довго занурюватися і вчитуватися. Сама розповідь ведеться не лінійно, і спочатку можна навіть трохи заплутатися – що ж тут відбувається. Тим не менш, чим далі, тим більше сюжет складається в цілісну картину, де нічого не здається випадковим. 

Проблематика книги «Її порожні місця» має кілька нашарувань, перший з котрих – війна. Дія тут відбувається у 2015 році, незадовго після того, як Анні Дерман разом із дідусем довелося виїхати з окупованого Донецька. Дівчина часто сумує за домом та згадує свою квартиру, їй важко віднайти своє місце в новій реальності, вона всюди відчуває себе чужою. Цікавим є також один із діалогів між підлітками, котрий зображує авторка. Вони розмовляють про свій вік, і кожен називає той, котрий у нього був, коли сталося щось травматичне – по будинку потрапив снаряд або ж на міні підірвався батько. Так Анна Грувер намагається зобразити дітей, котрі «перестали рости». Або, іншими словами, «застрягли» у своєму травматичному досвіді, як інколи буває при ПТСР.

Сама Анна Дерман перестала рости в тринадцять, ще до початку війни в Донецьку. Вчитель музики Марк Георгійович, котрий за віком міг би бути батьком дівчинки (якщо не дідусем), спочатку стає для неї саме тим дорослим, на котрого, здавалося б, вона могла б опертися. Чи не єдиним таким дорослим в її житті. Тому Анна швидко починає довіряти вчителю, котрий невдовзі починає використовувати підлітка для задоволення власних фантазій.

Авторка тонко зображує роздвоєність почуттів своєї героїні. З одного боку, їй не подобається те, що відбувається. З іншого, у неї є страх, що Марк Георгійович може її залишити, якщо дівчинка не робитиме те, що йому хочеться. Нестача уваги та любові примушує Анну триматися за ті їх крихти, що інколи вона отримує від учителя. У той же час, чоловік все частіше її відштовхує, роблячи стосунки з ученицею все більш аб’юзивними та травматичними для неї.

Раз за разом у тексті з’являються інші дорослі, котрі, здавалося б, повинні були помітити, що тут щось не так, повинні були врятувати Анну. Чоловік може дозволити покласти їй долоню на коліно у людному місці або ж торкатися грудей прямо в автобусі, проте абсолютно ніхто не звертає на це увагу. Зовсім не звертає увагу на те, що щось не так, і Шаша, дідусь дівчинки, котрий спокійно лишає її на ніч у вчителя музики.

Загалом дідусь інколи навіть забуває, що це – Анна, а не Марта, її матір, котра давно виїхала в іншу країну. Схоже, Марку Георгійовичу дівчина також нагадує Марту, котра теж колись була його ученицею. І навіть сама Анна, зустрічаючись з новими людьми, інколи називає себе Мартою. Виникає враження, що її життя від початку їй не належить. Часто дівчина відчуває, що не належить їй і власне тіло. Про це навіть говорить Шаша, коли злиться, що Анна без дозволу обрізала волосся: «У тебе немає нічого свого».

Можливо, саме тому дівчина так сильно переймається історією Сари Берг, вона стає для неї в певній мірі «своєю». Здається, у спробі допомогти Берг, зберегти авторство її творів та їхню ідентичність – Анна намагається допомогти самій собі зберегти свою власну індивідуальність.

Варто зауважити, разом з тим, що книга досить складна (найперш – емоційно), вона дуже цінна та обнадійлива.  Так, головна героїня, Анна Дерман, таки знаходить способи «вирости», не дивлячись на всі травматичні досвіди, котрих, здається, більш ніж достатньо, аби ще довго лишатися тринадцятирічною. Анна Грувер не тільки показує нам біль, але й те, що в людини є сили його витримати, а також вчить приймати та інтегрувати в себе наші власні «порожні місця», бо ж саме вони роблять нас такими, якими ми є. 

Поділитися: