Леся Самчинська ■ ІСТОРІЯ ■ №3, 2025-01-19

Уявіть собі 1960-ті роки. Українське місто Черкаси. Синій, майже безкрайній Дніпро. Мальовничі зелені береги і жовті пляжі. Після сталінських репресій місто забудовується новими радянськими формами і отримує ковток свіжого повітря у вигляді розвитку культури й мистецтва. В Комсомольському парку відбувається зустріч містян з учасниками поїздки в Народну Республіку Польщу. Послухати розповіді трудящих приходить і звичайний собі худорлявий молодик у сірому костюмі, білій сорочці, з ретельно зачесаним назад волоссям. Він уважно слухає, щось записує у блокнот, а в його темних очах вирують емоції і незрима сила духу, яка захоплює з першого погляду. Це молодий поет-шістдесятник Василь Симоненко – взірець свободи думки і слова. Він мріє подорожувати й побачити світ, але ще знає як мало часу йому для мрій відміряло життя. 

Маленький хлопчик із великою мрією

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці на Полтавщині. Його дитинство було нелегким: виріс у бідній родині, а батько пішов із сім’ї ще до його народження. Тож малого Василя виховували мати та дід.

Дитинство Симоненка припало на часи Голодомору та Другої світової війни. Він бачив страждання людей, їхні страхи і втрати, але також помічав і красу оточуючого світу. Це сформувало в ньому особливе відчуття життя: згодом навіть у складні часи він умів знаходити світло в душі.

У школі Симоненко був допитливим і талановитим учнем. Його дитячі вірші вже тоді викликали захоплення вчителів. Любив читати. Книги для майбутнього поета були вікном у великий світ, який він мріяв колись побачити. Така любов до книг і світу привела його у 1952 році до Київського університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики. Вибір не був випадковим: Василь хотів говорити з людьми і впливати на їхні серця. Саме в університеті юнак остаточно вирішив, що слово — це його покликання. Навчаючись на журналіста, він пише багато віршів, головує і виступає в університетській літературній студії. 

Після закінчення вишу Симоненко у 1957 році переїздить до Черкас. Це місто стало для нього другим домом, хоча він завжди мріяв про подорожі Україною і за її межами.

Творча стезя

Після університету Симоненко працює у редакціях різних газет на Черкащині. Робота журналіста дала йому можливість побачити реальне життя: села, міста, людей із їхніми радощами й бідами. Його репортажі часто були дуже сміливими, бо він критикував несправедливість, бюрократію та жорстокість радянської системи. 

Однак найбільше Василь проявив себе у поезії. Його вірші були щирими і зрозумілими. Симоненко писав не про абстрактні ідеали, а про реальні речі: любов до України, людські почуття, страждання і силу духу. Його поезія торкалася серця кожного, хто її читав. Він не писав на замовлення, не вихваляв партію, як то робили його колеги, а говорив про те, що відчував. І вірив, що кожна людина здатна змінити світ, якщо буде діяти чесно і сміливо.

Однією з головних тем його творчості була любов до України. У часи, коли радянська влада намагалася знищити національну самобутність, Симоненко зважився говорити відверто:

«Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину»

У ті часи такі рядки звучали як виклик, і стали маніфестом для багатьох українців. Тож через таку свою «непопулярну» для влади тематику творчості Симоненко не був офіційним поетом свого часу, його не друкували масово, але його вірші передавалися з рук у руки, надихаючи читачів. Коли поету було 27 років, вийшла його перша і єдина прижиттєва збірка «Тиша і грім». 

Особисте життя

Особисте життя Симоненка, як і його творчість, було сповнене глибоких почуттів і щирості. Зі своєю майбутньої нареченою Люсею Василь познайомився на своїй першій роботі в редакції газети. Очі чарівної дівчини відразу полонили молодого поета. Закоханий юнак вирішив зробити незвичну пропозиції руки і серця – зачарував свою кохану вином із троянд. Коли він їздив у відрядження у місто Тальне, там навчився робити вино й почув красиву легенду про те, як один садівник причарував своїм вином княжну. Тож Симоненко створює свої власне вино з троянд, яке називає «Симоне» і дарує його своїй коханій, яку величає «Люсьєн». В 1957 році молода пара побралася. А скоро у подружжя народжується син Олесь, якому Василь незабаром присвятить один з найпотужніших своїх творів «Лебеді материнства».

Стосунки Василя і Люсі були глибокими, хоча не безхмарними. Симоненко багато часу віддавав творчості й журналістиці, не маючи з того великого фінансового зиску. Це нерідко викликало обурення дружини, яка чекала, що він буде не вірші писати, а «на хліб заробляти».

Подружжя жило скромно, як і більшість радянських інтелігентів. Двокімнатна квартира, яку вони отримали від держави після шлюбу, була заставлена книжками, газетами й рукописами. Замість дорогих меблів – простий стіл, стільці, ліжко. Кімната, де творив Василь, була просякнута запахом чорної кави і тютюну. На стіні висів портрет Шевченка – поета, який був його натхненником.

Симоненко любив прогулянки, особливо на природі. Вони давали йому натхнення, можливість відпочити від міського шуму і зануритися у власні думки. Він часто ходив полями, стежками біля річок, слухав спів птахів і шум дерев. Завжди мав із собою блокнот і записував рядки, які несподівано спадали на думку.

Ще однією звичкою поета було читання. Василь міг годинами сидіти з книжкою, обмірковуючи прочитане і підкреслюючи важливі моменти.

Симоненко був дуже теплою і щирою людиною. Не полюбляв гучних компаній, хоча мав чудове почуття гумору. Його друзі згадували, що він завжди знаходив час вислухати і сказати добре слово. Не конфліктував, але якщо йшлося про принципи, то заповзято сперечався.

Будучи інтелігентом до «мозку кісток», Симоненко ніколи не хизувався своєю освітою чи талантом і був скромним навіть у своїх успіхах. Коли його вірші хвалили, він ніяковів і часто казав: «Це просто слова, написані серцем».

Громадянська позиція

Хоча Симоненко не висловлював прямої політичної критики радянської системи, його твори були достатньо сильними, щоб дратувати владу. Будучи журналістом, він писав статті, у яких порушував гострі соціальні питання. Василь не боявся говорити правду і виступати проти несправедливості. Це робило його небезпечним для комуністичної партії.

Більше того, Симоненко був не тільки поетом і журналістом, а й активним громадянським діячем. 60-ті роки були періодом хрущовської відлиги для багатьох культурних напрямків. Так, у Києві був створений Клуб творчої молоді «Сучасник», на літературних вечорах якого виступав і Василь разом з іншими митцями – Іваном Драчем, Ліною Костенко, Миколою Вінграновським, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом. Симоненко щиро вірив, що випробування, які випали на долю українського народу, нарешті лишись позаду. 

У 1962 році журналіст відкрито виступив проти русифікації України, підтримуючи ідею збереження національної культури і мови. В цей період він працює на високій посаді заввідділом газети «Молодь Черкащини» і разом з колегами та учасниками Клубу «Сучасник» відвідує десятки сіл довкола Києва, опитує сотні людей, щоб виявити урочища, де більшовики ховали сліди своїх злочинів. Під час одного з таких виїздів Василь побачив, як на галявині лісу в селищі Биківня, що під Києвом, хлопці грали у футбол не м’ячем, а людським черепом з діркою в потилиці. Тоді завдяки старанням Василя та його колег вперше були знайдені місця масових поховань людей, розстріляних органами НКВС у лісах Київщини. Симоненко разом з іншими членами пошукової експедиції надсилає до Київської ради меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань жертв сталінських репресій. Проте це лише роздратувало партійних можновладців і невдовзі за Симоненком встановили нагляд. Творча діяльність журналіста була під контролем системи. Утиски були неофіційними, але відчутними. Його переслідували за свободу слова, за заклики до власної думки і правди. Забороняли друкуватися, переписували і фальшували твори. 

А влітку 1962 року на Симоненка здійснили фізичний напад співробітники міліції. Василь хотів купити цигарки на залізничні станції, проте буфетниця відмовилася йому їх продати. Обурений Василь почав суперечку, на яку звернули увагу чергові міліціонери і коли побачили його редакційне посвідчення, забрали з собою у відділок. Друзі знайшли поета наступного дня у тюремній камері у місті Сміла Черкаської області. Для його визволення довелося залучити секретаря місцевого міському партії. За цей короткий термін ув’язнення Симоненко отримав важкі травми, які так і не вдалося вилікувати. З того часу здоров’я Василя почало стрімко погіршуватися, його мучили сильні болі в нирках.

Восени 1963 року в журналіста виявили рак нирок і прооперували, проте безуспішно. Після операції він продовжував перебувати у лікарні і до останніх днів свого життя писав вірші. 14 грудня того ж року Василь Симоненко пішов із життя у віці 28 років. 

Сьогодні версію про рак нирок спростовано, а причиною смерті вважаються отримані травми, які обумовили гостру ниркову недостатність. Побиття ж поета було навмисним: у такий спосіб радянська влада цілеспрямовано його знищила, замаскувавши інцидент під випадковість. Документи у цій справі були таємно передані до московського КДБ. 

Після смерті митця його твори почали публікуватися за кордоном і набули шаленої популярності: про Симоненка писали в пресі і говорили по радіо, його вірші друкували і цитували. Ніхто навіть не очікував, що в Україні існує настільки потужний і волелюбний поет. Його поезія стала не просто символом свободи думки і слова, а й основою для майбутнього дисидентського руху 1960-1970-х років в Україні. Така небажана для комуністичного режиму популярність творчості поета стала причиною 15-річної заборони на друк його творів у радянській Україні. 

Слово як зброя

Життя Василя Симоненка нагадує стрімку зірку: він швидко спалахнув на літературному небосхилі і рано згас, але світло його слів і досі сяє для українців. Попри коротке життя, Симоненко залишив величезний спадок: упродовж 10 років він написав багато віршів, новел, байок і казок. Його поезія нині є класикою української літератури. На жаль, доля всієї літературної спадщини невідома. Лишилася тільки незначна частина його самовиданих творів. Багато що за радянських часів було сфальшовано і знищено. 

Зараз його творчість вивчається у школах та вишах. Ім’ям поета названі вулиці, навчальні заклади, бібліотеки і сквери в багатьох містах України. Встановлені пам’ятники. Талановитим літераторам і журналістам вручають премії імені Василя Симоненка.

Митець залишив по собі важливий урок для майбутніх поколінь: жити чесно, любити свою землю і не боятися говорити правду, навіть якщо це небезпечно. Його творчість нагадує нам, що без мови та культури народ втрачає себе. А сьогодні вірші Симоненка надихають багатьох українців, які борються за незалежність своєї країни, за право бути українцями. Нині його слова звучать як справжнє гасло для кожного з нас:

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!»

Поділитися: