ТАБІР душевного неспокою

ст. пл. Ігор Горків РЕПОРТАЖ2010-10-06

{mosimage}

Пластовий табір “Вирій” об’єднує людей, яким не байдужа українська спадщина. Хоч він постав на пластових принципах, однак його творять не тільки пластуни. Він має завдання ознайомити учасників з історією українських земель і допомогти їм немовби доторкнутися до минулого. Не закінчується з останнім таборовим наказом, а триває далі – уже в душах його учасників. Саме слово “вирій” вживається для окреслення раю, місця, де душа відпочиває після земного життя. Пластовий “Вирій” не дає спокою, змушує задуматися і заряджає до подальшої праці.

Так починалося…
Перемишль. Цвинтар на Пикуличах. Біля могил воїнів українських армій ХХ ст. 15 серпня офіційно відкривається пластовий табір експедиція “Вирій”. Місце не випадкове – тут у міжвоєнний період перемиські пластуни проводили свої найважливіші врочистості, як -от іменування чи прийняття присяги. Учасники – пластуни з Польщі та України, студенти-реставратори із Львівської політехніки, також гості з Канади. Разом – близько 40 учасників. “Отче наш”, синьо- жовтий прапор, “Гімн “Пласту””, перший таборовий наказ – і до автобуса.
Їдемо на Любачівщину. Маршрут: Кальників-Грушовичі-Хотинець-Млини-Жуків.
Перші церкви, цвинтарі, братські могили, зустрічі з місцевими українцями, Гімн України на могилі Вербицького. Жуків – кінець дороги і початок стаціонарної частини табору. Розтаборування (хто в наметах біля кладовища, хто в школі) і “знайомство” з цвинтарем: роздивляємося, що залишилося після минулорічної роботи. Виглядає добре.

Понеділок-п’ятниця, або 4 дні штрикання
Ранок традиційно пластовий. Потім – робота на цвинтарі до 18:30. У вільний час – трохи історії Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, Холмщини, розучування лемківських пісень, гутірки про виселення, життя українців у Польщі, свої корені.
Цвинтар поділений на 4 квадрати. У кожному працює група молоді. Треба: покосити квадрати №№ 3 і 4, у яких минулого року не працювали, розчистити і помити хрести, підняти ті, які впали, поставити прямо ті, які похилені і невдовзі можуть упасти, прибрати в каплиці, точніше, у чотирьох стінах святині, бо даху немає (якби там хтось молився, то можна було б сказати, що молитва йде прямо до неба), штрикати незагостреним дротом у землю з метою віднайдення хрестів – а якщо наткнешся на щось, то перевіряєш, тобто розкопуєш: якщо хрест, то “слава Богу!”, фотографуємо, викопуємо, ставимо, чистимо, знов фотографуємо і наносимо на мапу цвинтаря; а як корінь, то “е, там” – і поїхали далі. Роботи багато. Біля каплиці горить вогонь – хоч не вічний, але він продовжує “життя” цвинтаря, бо біля нього сушать і клеять хрести.
На всіх хрестах – кирилиця. Справді українське село. Було, – помічає хтось з учасників. Робота йде, а комарі кусають, якби хотіли всю нашу кров випити. Минулого року всюди було повно жуків, тому казали, що це від них пішла назва села. Цього року – лише комарі, тому Петро дивується: “чому Жуків, а не якийсь Комарів?” На щастя є “OFF”, після якого всі кажуть “уф”, і на якийсь час про комарів можна забути. Приїжджають люди: дивуються, дякують. Телефонує Стефан Колосівський і запитує, що докупити і привезти.

Радість на цвинтарі
Хто так не працював, той не зрозуміє. “Маємо хрест! Дайте лопату!”, – хтось кричить, бо натрапив під землею на надгробок.
– Це найприємніший момент, – каже Маркіян з Торонто, – коли знаходиш під землею не корінь, а хрест.
Ігор народився під Кошаліном, але живе (так само, як і Маркіян) в одному з найбільш українських міст у світі. Він додає: “А ще коли хрест цілий і з основою, то радість повна”. Хлопці дізналися про табір від Марії Туцької (співорганізаторки) і вирішили прилетіти. Вони – члени товариства “Закерзоння” і Союзу української молоді. За океаном “Пласт” і СУМ сильно конкурують, але хлопці без упереджень штрикають, копають, піднімають, підправляють пліч -о- пліч з пластунами.
– До суботи повинні ми встигнути з роботою і залишити порядок, – міркує комендант.
– Але пам’ятай, Андрію, – на це йому доцент Олена Стасюк, – що ми не знаємо, що лежить під землею в останніх квадратах. А саме на цьому цвинтарі мали ми таке, що півметра під землею знаходили хрест, а під ним – наступні два. Та все одно встигнемо.
У Жукові – пісок, тому коли хрест впаде, то земля його щиро приймає у свої глибинні обійми. Разом із нами 2 дні працює проф. Януш Смаза з варшавської Академії мистецтв.

Храм Божий
19 серпня, на Спаса, не працюємо. Старий і Новий Люблинець. Тут є церква, усередині якої хтось не повністю замалював тризуби, а також абсолютно забув про синьо- жовті мотиви на стінах. Учасники знаходять чергове підтвердження, що жив тут колись інший, ніж тепер, народ або, скоріше за все, нація, – оскільки люди таке в церквах малювали, а на цвинтарях насипали кургани, у яких закопували “кайдани України” – знак кінця польського панування. По дорозі заїжджаємо на літургію до Ярослава, там храмовий празник. Святимо 40 яблук. Ярославська церква гарна: принаймні в тому розумінні, що вона відновлена і, перебуваючи в ній чи біля неї, не маєш сумнівів, що це – храм Божий. Сумніви зате виникають в Олешицях. Святиня покинута. Руїна, сумно. Соромно? Вікна забиті дошками, та й вони ледь тримаються… “Тут є вхід!” Знайшли, треба протиснутися – але для пластунів це ж не проблема. Уже всередині церкви виявляємо, що вона не забута: про неї пам’ятають місцеві (хотілося сказати – люди, але після побаченого можна серйозно засумніватися в людяності тих істот). Знаком їхньої пам’яті, а навіть і відвідування освяченого місця є: сморід фекалій у повітрі, на землі – купа пляшок і сміття, а на стінах – розписи, автором яких не є іконописці, бо ж ті не писали б по храмах нецензурної лексики, не малювали б шибениці з назвою футбольного клубу і не сповіщали б світові, що “Бася кохає Марека”…
Пискоровичі. Слухаємо розповідь про трагедію села з уст очевидців (у ніч з 17 на 18 квітня 1945 р. польський загін “Волиняка” розстріляв там” майже 200 українців – ред.). Ще – Нове Брусно з неймовірними хрестами. До Старого Брусна не доїхали, водій дуже сильно побоювався за свій автобус.

Дивне бажання
На кілька хвилин перед 19:00 – тобто перед вечерею – цвинтар замовкає. Нікого нема: принаймні, людське око не бачить… Заходячи, сонце освітлює хрести, їхні тіні падають на землю. Гарно й приємно. Здається, жодна фотографія цього не передасть. Якось хочеться залишитися.

Гораєць і хепі -енд
У суботу зранку доклеюємо хрести і йдемо до Горайця на відкриття пам’ятника та першу після 1947 р. літургію в гораєцькій церкві. Кожний відчуває значущість події. Словом, нам пощастило бути там, молитися, вести колону з церкви на цвинтар та стояти довкола пам’ятника з почесною стійкою і тричі крикнути “Слава!” біля меморіалу. Повертаємося до Жукова. Там – панахида біля каплиці. Усі втомлені, співаємо: “Вічная пам’ять!” – але щасливі, бо цвинтар, на якому молишся, виглядає як цвинтар.
– Кадр немовби з фільму. Після тяжкого бою сходить напруга, відчуваєш радість і вагомість власної роботи, – зауважує Петро.

Мандри мріями
Вранці в неділю прощаємося з цвинтарем і його “мешканцями”. За цей час можна було з усіма познайомитися. Далі нас чекає дорога: Сянік – Чертіж – Команча (де ночуємо) – Береги- Горішні – Полонина -Царинська – Зиндранова (ночуємо) – Свидник (Словаччина)-Ялинка (Словаччина) – Квітонь – Бортне – Ждиня (ночуємо) – Липна – Довге – Вишеватка – Котань – Улюч – Перемишль. Мандрівні дні. Ліворуч і праворуч нема жодного хреста, але це – один великий цвинтар. Прибрано все, що тільки можливо, щоб не було й сліду, а тільки гарні краєвиди. Вийшли на Царинську полонину. Якраз День прапора, тому розгорнули синьо -жовтий – і “Ще не вмерла” пішло. Там, на верху, серед спорожнілих гір, починаєш мріяти, але про ці мрії не варто писати, щоб “не піднявся шум і гам”. Музей української культури в Свиднику. По дорозі багато сіл з двомовними таблицями, напр. “Jedlina” i “Ялинка”. Тут вони нікому не заважають, принаймні знищених не видно. А в Білянці… мріяти можна.
Ждиня. Остання ніч. Розкладаємо табір на місці “Ватри”. До речі, під час “Ватри” все стає іншим. Місце під “Тиським” здається удвічі меншим. Годину про життя сучасного лемка розповідає Славко Гойсак. До цього учасники, які приїхали з України, лемківську говірку чули здебільшого від старших людей. А тут молода особа – і до того ж, має що сказати, вміє й заспівати. “Добре язик підвішений має”, – каже одна з учасниць.
Заключна ватра, підсумки, роздуми.
– Раніше про ці землі, про виселення щось навіть чула. А як приїхала сюди, то відчула все душею, – зізнається Оксана з Політехнічного університету.
Для пластунки Соломії з Коломиї табір був нагодою вперше побачити свою родину, яка живе в Польщі.
– Можливість їздити цими землями, – говорить заступник коменданта Ірина, – це навіть важливіше, ніж наша робота на цвинтарі. Такий табір більше потрібний нам, ніж українцям з Польщі – бо це ми відновлюємо цвинтарі й повертаємо собі пам’ять.
– Для мене, – пояснює Максим, – табір “Вирій” – це середовище катарсису. Ця подія змушує нас задуматися над своєю долею, над своєю ідентичністю. Це щось таке, як подерта вишиванка, – чистячи хрести, ми її відновлюємо.

Двері пам’яті
У середу зранку проїжджаємо через зниклі села. У Липній зупиняємося біля дверей, що символізують вхід до села, якого нема. Хоч-не-хоч задумуєшся. Декого зачіпає за живе. Відкриваєш двері до села – а там бур’яни, зарослі стежки і всюди дерева. Їдемо далі. “Справа хрест!” “Наліво хрест!” Проїжджаємо через Гломчу. На одному з будинків – синьо -жовтий прапор. Якось приємніше стало. Біля церкви в Улючі – закриття табору. Відчуття виконаного обов’язку.


КОМЕНТАР Олі Петрецької (Ґурово- Ілавецьке)
Я дуже хотіла поїхати в цей табір, бо недалеко від Жукова знаходиться моє рідне село. Раніше чула про “Пласт” від знайомої пластунки, але це мене не вабило. Їхала з деякими побоюваннями, мовляв, якщо я не пластунка, то буду стояти осторонь, мені буде важко спілкуватися – але було навпаки. Я задоволена. Це був, мабуть, мій найкращий табір у житті. Маю враження, що можна поїхати в пластовий табір і нікого не знати, проте всі будуть до тебе ставитися, як до доброго знайомого. Приємно було перебувати в колі людей, яких об’єднує спільна ідея та які знають свою мету. Отож і я вирішила вступити до “Пласту”. Завдяки “Вирієві” я вперше побачила свою родину з України, відчула трагедію рідних земель (хоча вже й раніше їздила туди), а і дізналася, як власними силами можна відновити цвинтар. Наступного року теж поїду – як не у “Вирій”, то в інший пластовий табір.

“Наше слово” №41, 10 жовтня 2010 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Репортаж

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*