Марія Семенченко ■ КУЛЬТУРА ■ №17, 2022-04-24

Українська письменниця, перекладачка й волонтерка розповідає про моральну перемогу над ворогом, необхідність відмежуватися від усього російського і про польський переклад її книжки «Доця».

На днях у Польщі надійшла у продаж книжка «Доця», яку відома волонтерка, журналістка й перекладачка Тамара Горіха Зерня (Тамара Дуда) написала у 2019 році на основі реальних подій. Сюжет роману розгортається під час російсько-української війни на Донбасі влітку 2014-го. В Україні дебютний роман авторки одразу ж здобув прихильність читачів і критиків, кілька разів перевидавався, а також був відзначений важливими літературними преміями: «Книга року ВВС – 2019» і спеціальною відзнакою журі «ЛітАкценту року – 2019». 

Цього березня Тамара Горіха Зерня стала лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка, яку отримала за «Доцю». Звістку про це письменниця зустріла на волонтерському складі в Києві, де під звуки вибухів сортувала гуманітарну допомогу. Вона не покидає рідний Київ, волонтерить і вірить в перемогу України. Говорить: «Головне – вижити і відстояти Україну, все інше – потім». 

Тамаро, як змінилося ваше життя з 24 лютого 2022 року? З чого тепер складається ваш день, хто переважає зараз – волонтерка, письменниця? 

24 лютого мене розбудив чоловік (Святослав Бойко – український рок-музикант, фронтмен гурту «Широкий Лан», волонтер, учасник Майдану – прим. авт.) і сказав: «Тамаро, нас бомблять». Ми з ним відкрили вікно й почули вибухи дуже близько – живемо в ірпінському напрямі. В той момент у мене була та ж думка, що й в багатьох людей по всій країні: «Почалося».

Я була теоретично готова до цього. Мій чоловік одразу зібрався (він давно вже купив каску, бронежилет, форму), обняв малюка й пішов. А ми лишилися вдома. Я подзвонила своїм батькам і старшій дочці, щоб їхали до мене, щоб ми були разом в одному місці. Була загроза, що зараз на Київ буде велика атака – і ми просто загубимося й не зможемо знайти одне одного. Вони до мене приїхали, ми пережили перше бомбардування і першу повітряну тривогу. В нашому комплексі немає бомбосховища, але є підземний паркінг, де ми і сховалися. 

Наступного ранку передзвонив Свят і сказав: «Тамаро, ти повинна вивезти дітей з Києва на Західну Україну». Я не стала сперечатися і дуже рада, що зробила це. Нам пощастило, що ми одразу націлилися на Західну Україну. Багато моїх знайомих зреагували інакше – вивезли дітей з Києва в прикиївські села і райони, на дачі або до батьків. Міркуючи так: якщо Київ стане об’єктом атаки, то в цих селах можна буде пересидіти. Але буквально через кілька днів ці маленькі села в Київській області були зайняті росіянами. І це неймовірні трагедії: досі люди не знають, що сталося з їхніми дітьми та рідними в окупації – де вони і як. Сотні людей загинули, намагаючись пробитися до своїх. 

Я вивезла рідних, а сама повернулася до Києва. У нас є волонтерський склад, який запрацював з перших днів вторгнення. Його створили наші друзі, партнери і люди, які великою мірою задіяні саме у книговидавничому бізнесі. Наша волонтерська група називається «4.5.0». У нас два напрями роботи: один – допомога військовим амуніцією, а другий – гуманітарний. От саме на гуманітарному складі ми з моєю видавчинею Іриною Білоцерківською і працюємо. Сортуємо і зберігаємо продукти харчування, гігієнічні засоби, ліки. Все це виділяється для потреб ЗСУ, тероборони і спеціальних силових підрозділів.

Новина, що мені присвоїли Шевченківську премію за «Доцю», застала мене на цьому складі, я якраз перебирала гігантський оберемок картоплі. Її давно привезли, деяка картопля проросла і треба було обривати ці ріжки. У той день було багато повітряних тривог, прямо над нашим складом (а він у нас в церкві) збили російську ракету – і вибух був такої сили, що, сидячи за товстими стінами, мені здалося, що все зараз розвалиться. І тут мені кажуть: «Вітаємо лауреатку Шевченківської премії!».

Повномасштабна війна триває вже другий місяць, вона виснажує фізично й емоційно, але завжди є те, що тримає, дає сили. У вас це що? 

Мене тримає усвідомлення, що буквально в цю хвилину, коли ми з вами говоримо, чоловіки й жінки, не шкодуючи життя, б’ються за мою свободу. Б’ються з росіянами, відвойовують нашу землю. Я дуже вдячна їм і вважаю великою честю для себе хоч щось зробити для допомоги цим людям. 

Мене надихає і підтримує усвідомлення, що ми ж перемагаємо. Попри таку кількісну перевагу, попри те, що наш противник такий жорстокий, ми перемагаємо. Ми їх вже перемогли морально. На людському рівні, на рівні особистої правоти. Нам більше не потрібно доводити світові правоту України – вона стала самоочевидною, її всі бачать. Це історичні речі, і ми є свідками цього. 

На днях у Польщі у продаж надійшла ваша «Доця». Про що вона передусім розповість польським читачам? 

Книжка має кілька осей, кілька векторів, на яких тримається. Її можна читати і сприймати як документальну повість про конкретний період часу, про конкретні події в Україні. Це буде цікаво людям, які хотіли би дізнатися більше про російсько-українську війну, заповнити якісь свої прогалини у цій темі.

Також її можна читати як історію жінки, історію переможниці, людини, яка з перших сторінок книжки стартує з дуже невигідних позицій – особистих, життєвих, майнових, професійних. У всіх напрямках у неї фактично програш. І ця людина, перемагаючи власних демонів, долаючи власні страхи, вивільняє, проявляє найкращі свої риси і той потенціал, який, можливо, ніколи не відкрився би світові, якби не ці жахливі події довкола нас. Великою мірою це – і про Україну, і метафорично про конкретну людину. 

На місці моєї героїні може уявити себе громадянка чи громадянин будь-якої країни. Тому що насамперед в книжці ідеться про жертовність, принциповість, хоробрість, здатність відстоювати своє переконання. А ще про любов, яка виявляється не на словах, а на ділі, яку не показують світові, але яка є такою сильною, що рятує людину від смерті. 

Я упевнена, що поляки, які прочитають цю книжку, стануть ближчими до нас. Вони, можливо, побачать щось своє у цій історії, якісь свої виклики і перемоги, свої завдання. У вступній частині до книги я писала і продовжую про це говорити зараз, що це – не локальна війна, не якась маленька війна на сході України, це війна велика – цивілізаційна. І я не сумніваюся в тому, що вона охопить всю Європу. Що росіяни будуть намагатися робити диверсії, маніпулювати людьми, насаджувати свої інтереси, перекручувати і підтасовувати факти не тільки в Україні, а й по всій Європі. Так є зараз, і так відбуватиметься й надалі, якщо ми будемо занадто довірливими.

Наївність у мирний час можуть дозволити собі дуже небагато країн. У час війни наївність означає смерть. Якщо Європа не буде готовою, зокрема і морально, якщо у Європи залишаться ілюзії щодо росіян і росії, якщо вони будуть себе заспокоювати думкою, що з ними такого ніколи не станеться, то в мене є погана новина: вибухне саме у них. Саме їхні міста стануть об’єктами для бомбардувань, саме їхні люди стануть жертвами російської пропаганди, саме їхні вибори будуть перекручені і знівельовані завдяки російським грошам. Саме їхні діти принесуть із соцмереж ідеї, ігри, поведінку, яка зрештою знищить цілі сім’ї і цілі покоління. 

Нам потрібно дуже добре знати свого ворога. І «Доця» якраз дає можливість прочитати про досвід людей, які у перших лавах зіткнулися з цим ворогом. Книга дає можливість зрозуміти, як все було, побачити цей досвід, адаптувати його і врахувати в побудові європейської системи колективної безпеки. 

Якою є  роль культури в такі переломні історичні моменти? російська армія бомбить театри, музеї, бібліотеки, школи, вбиває вчителів, вихователів… Це ж не випадково все. Що ми маємо робити зараз у культурному полі й що – на перспективу, коли переможемо?

Перше, що роблять росіяни на окупованих територіях – палять українські книжки, розстрілюють викладачів. Іще війна триває, ще чутно вибухи, ще на околицях палає, а вони вже заходять у школи й вимагають, щоби ті відкривали двері для українських дітей, але з новою російською програмою. Це означає, що росіяни дуже добре розуміють цінність і значення слова, культури, історії для перемоги. І вони розуміють, наскільки важливою є робота з дітьми і молоддю. Це те, за рахунок чого вони прагнуть виграти. 

Тому нам після нашої збройної перемоги потрібно стати надзвичайно впертими і послідовними, непохитними і твердими у просуванні нашої української ідентичності, культурної політики. Ми повинні дуже пильно викорінювати російські впливи, викорінювати російське зерно, яке тут лишилося. Маємо прибирати зі шкільної програми будь-які натяки на те, що російська культура становить цінність, що російське слово має авторитет, що російська мораль існує як така. Ми зараз на власні очі бачимо, що там немає ні моралі, ні ідеології, ні якоїсь вищості, ні культури – нічого у них немає. Це – орда. Це – бідні, аморальні, надзвичайно жорстокі й абсолютно безпринципні люди, голодні люди, які не бачать іншого шляху для покращення свого життя, крім грабунку. Не наша місія їх перевиховувати і змінювати. Це неможливо. Вони можуть змінитися тільки зсередини, якщо раптом у них виникне така потреба чи бажання. 

Але ми можемо вплинути на себе, можемо стати більш стійкими і невразливими. Для цього потрібно позбутися російського впливу з нашого ефіру. Необхідно прибирати їхні голоси, слід взагалі припинити практику прислухатися до росіян, цікавиться їхньою думкою, залучати їхніх експертів й авторитетів. Нам про росію потрібно знати лише одне – це ворожий для нас народ. Не політичний устрій, не політики, не один путін, а весь народ. Нам потрібно справді зводити величезну стіну на кордоні і зводити таку ж стіну у своїй свідомості. Відгороджуватися від них мовою, піснями, шкільною програмою, розрубувати всі згадки про якусь спільну історію. Немає у нас спільної історії, у нас є історія взаємодії агресора і того, на кого спрямована ця агресія.

Чи буде наступна книга?

Після «Доці» у мене вийшла книга «Принцип втручання». Вона більш літературна, це детектив. Але ця книга теж про сучасну Україну і про наше життя. Чи буду я ще писати? Наша програма мінімум зараз – вижити. Програма максимум – зберегти себе емоційно й морально. Зберегти своїх дітей, батьків, родину. Дочекатися чоловіка з війни. Зібрати себе докупи після цього досвіду, відпочити якось. 

Я впевнена, що через кілька років ті, хто виживе, писатимуть і говоритимуть, творитимуть на благо України. Якщо я буду серед цих людей – я, звісно, писатиму. Бо це важливо для України, для нашої культури, це наш маленький внесок, наша маленька цеглина в стіну нашого дому. Але все це – після перемоги.

Поділитися: