«Треба було все відбудовувати від фундаменту»

Григорій Сподарик ■ АКЦІЯ “ВІСЛА” ■ №18, 2022-05-01

Чверть століття тому о. Ігор Гарасим ЧСВВ провів опитування серед депортованих під час акції «Вісла» на Вармію та Мазури. Ці люди проживали переважно в Бартошицькому та Кентшинському повітах. Пропонуємо увазі читачів кілька документів, які є свідоцтвом трагічної долі українців 75 років тому. 

Анкети містили запитання про імена та прізвища, місця народження, проживання та виселення, ставлення до українців на місці прибуття, оцінки щодо акції «Вісла», участь у церковному та суспільному житті тощо. У кількох випадках опитувані або їхні близькі заявили, що зазнали катувань у таборі в Явожні. Також бували згадки про те, що батька забрали у Сибір, звідки він повернувся через десять років, а когось із близьких солдати вбили ще до виселення. Акцію «Вісла» переважно називали трагедією, при цьому більшість респондентів довго вірила у повернення у рідні сторони. Один із опитаних згадував, що вони два тижні сиділи перед хатою з надією, що хтось приїде і відвезе їх назад. Є також декілька свідчень про те, що депортація принесла спокій і краще у матеріальному плані життя. 

***

Сталі елементи з’являються в описах церковного життя. Спочатку депортовані відвідують костели і раз на якийсь час намагають поїхати у Хшаново, де о. Мирослав Ріпецький започаткував греко-католицьку парафію. Коли з’являються церкви в Острому Барді, Бартошицях, Ґурові-Ілавецькому чи Асунах, віряни врешті повертаються у свої храми. Відносно поширеним елементом опису суспільного життя є згадка про приналежність до Українського суспільно-культурного товариства або про його діяльність. «Батько їздив на перший з’їзд УСКТ до Варшави», – згадує один із опитаних. Люди говорять також про те, що передплачували «Наше слово». Одна з анкетованих згадує, що не купувала газети, але позичала у сусідів. 

Пані Катерина (1937 року народження) з Будомира на Любачівщині потрапила до Кандит біля Ґурова-Ілавецького. Їхали два тижні, привезли з собою корову, теля, сухарі, одяг. Згадувала, що ворогування на місці не було. Поляки знущалися над німцями, українців не чіпали. Батьки спершу думали вертатися, але постановили, що вже немає куди. Пані Катерина відзначала, що в перші роки люди «сиділи тихо», боялися зізнаватися, хто вони. Зі зворотнього боку анкети є приписка: «мого вуйка страшно побили поляки». Пані Софія (1941 року народження) з Себечева на Сокальщині, своєю чергою, запам’ятала, що її родину вивозили на свято Івана Купала. Сім’ї вдалося забрати з собою одну корову, двох коней, скриню з одягом, подушками та периною, збіжжя, м’ясо (свинину) та сухий хліб. Описуючи свої відчуття, пані Софія говорила про страх, побоювання за дітей та сім’ю. Усе це старалися «перемагати» молитвою. Жінка згадувала, що зі «своїми» людьми виселенці могли зустрічатися тільки на православній літургії в Коршах. До костелу не ходили, бо не розуміли латинь. На великі більші свята й інколи по неділях поїздами вирушали до церкви у Хшанові. Пізніше брали участь у літургіях в Острому Барді. За словами пані Софії, культурно-громадське життя почало розвиватися разом із появою «Нашого слова» та відкриттям українського педагогічного ліцею в Бартошицях. Щодо оцінки акції «Вісла» анкетована говорила: «Переселення гарантувало спокій та шанс на «нормальне» життя, яке на старому місці не було можливе через розшуки упівців. Однак загалом акція принесла багато смерті та кривди зовсім невинним людям». 

Пані Анна (1919 року народження) з Полонної на Сяніччині потрапила у Легіни біля Бартошиць: «Сама була, без нічого». Пережите описувала словами «біда, неприхильність, вигнали, вирізали, спалили». «Добре було б засудити це, бо я не була винна, мене било військо», – відповіла вона на запитання про необхідність засудження депортації.  

Пані Зеновія (1930 року народження) з Варяжа на Сокальщині потрапила у Троміти біля Бартошиць. Відповідала на питання коротко – переселення було страшне, виселили нас за те, що ми були українцями. Не належала до УСКТ, але виписувала «Наше слово». Спочатку сім’я ходила до костелу, часом їздила до церкви у Хшанові. На місце виселення вона приїхала не у 1947 році – потрапила туди на рік пізніше, оскільки спочатку її забрали до табору в Явожні. Інший депортований, пан Микола (1938 року народження) потрапив до Семпополя з Бобрівки на Ярославщині. Як відзначає чоловік, сім’ю не повинні були виселяти, але цьому посприяв солтис, який хотів захопити їхню землю. Пан Микола ходив до костелу, часом – до церкви у Хшанові, згодом – до святині в Острому Барді. Належав до УСКТ і виписував «Наше слово». 

Ще один депортований відзначав: «Якби нас не переселили, там так само було би тяжко», а інший згадував: «Якби були умови для життя, я б нині повернувся».  

Пан Теодор (1932 року народження) потрапив у село Вірвільти біля Бартошиць, а від травня 1947-го до жовтня 1948-го був ув’язнений в Явожні. «Арештували мене за те, що я був українцем», – говорив він, додаючи, що разом із ним до табору потрапили ще 40 людей. На думку пана Теодора, переселення відбулося для того, «аби знищити наш народ». Він відзначав також, що місцеве населення ставилося до українців неприхильно, їх обзивали, щотижня приходили працівники Управління безпеки і допитували. Чоловік спочатку ходив до костелу, кілька разів їздив до Хшанова, а потім відвідував церкву у Бартощицях або Ґурові-Ілавецькому. Належав до УСКТ, передплачував «Наше слово». Його батько 10 років провів у Сибіру. 1957-го повернувся до сім’ї. 

Пан Михайло (1926 року народження) з Верхрати потрапив до Бєняви біля Лідзбарка-Вармінського. Згадував, що поводилися з ними погано, багато людей арештували, зокрема його брата. Водночас місцеве населення ставилося неоднаково – були ті, що допомагали, і такі, що гнобили. Акцію «Вісла», за його словами, треба було засудити, бо це був «для нас найбільший можливий злочин». Пан Михайло відзначав, що громадське життя зводилося до того, що раз або двічі на місяць люди сходилися на базарі у Лідзбарку-Вармінському, говорили, хто, де і як живе. Вірили також, що незабаром їх усіх повезуть назад, додому.

Ще один опитаний, пан Станіслав (1932 року народження) з села Розтока потрапив у Родново – нині в Бартошицькому повіті. Сім’я забрала дрібні речі щоденного вжитку. Пережили страх і жаль за покинутою домівкою. На новому місці до них ставилися погано, як до «бандерівців». Пан Станіслав був переконаний, що кривду невинних людей треба засудити. У анкеті він відзначив також, що спочатку люди не організовувалися, бо боялися переслідувань. Потім, у 60-х роках, місцем зустрічей стало Ґурово-Ілавецьке, туди також їздили до церкви. 

Пан Михайло (1930 року народження) з Безміхової потрапив до Бань-Мазурських. Розповідав, що родина переживала за батька, якого арештували 1946 року і вивезли до Сибіру. Він повернувся у 1949 році. Під час виселення з родичами пана Михайла поводилися добре, бо його мати була полькою. Родина ходила до костелу, часом вони їздили до церкви у Хшанові на велосипедах. Не боялися говорити «по-своєму». Відзначали також українські свята. 

Інша анкетована, пані Ольга (1926 року народження ) з Монастирця до Кєртин їхала сама. Батьків арештували і забрали у Явожно. У 1949-му повернулася мати, про батька немає інформації. Місцеві ставилися по-різному. Пані Ольга належала до УСКТ і виписувала «Наше слово». Пані Анна (1918 року народження) з Репеді потрапила у Легін біля Бартошиць. Дітям, згадує вона, тоді пояснювали, що виселення сталося через партизанський рух, який поляки хотіли знищити. Люди не боялися говорити українською, удома взагалі не розмовляли польською. Чоловік один раз їздив до Хшанова. Святкували свої та польські свята. Брат повернувся до рідного села, але оселився в чужій хаті. 

Із Безміхової у Романково потрапив пан Михайло (1930 року народження). «Думали про смерть», – згадував він почуття під час депортації. У дорозі їм допомагали, поводилися добре. Михайлові сестри весь час плакали. Місцеве населення спочатку ставилося до них як до бандитів, потім відносини були мирні. Не боялися говорити «по-своєму», відзначали свої свята, колядували. Пан Михайло 60 років працював інструктором у воєводському відділі УСКТ – його завданням було створення пунктів навчання української мови. У Бартошицькому повіті їх утворили 16. «У травні 1947 року ми два тижні сиділи під хатою і думали, що повернемося у рідні сторони. Потім зрозуміли, що треба буде жити тут», – говорив пан Михайло. 

Шлях пана Теодора (1941 року народження) лежав із Верхрати до села Шрамово у повіті Суш. Поляки ставилися до нього радше добре. Через рік батько поїхав до колишнього сусіда з рідного села, який потрапив у Кісєлиці. Коли він повертався, його затримала міліція. Ніч провів у арешті, над ним знущалися. Пан Теодор відзначав, що людей «вирвали з корінням», позбавили церкви, мови, школи і традиції: «Треба було все відбудовувати від фундаменту, ми й далі це робимо». За його словами, акцію «Вісла» треба засудити, оскільки такий вчинок влади був безправний, порушив гідність людини і демократичні права. Чоловік розповідав, що в його околицях досить швидко почало повертатися церковне життя. Другі свята Христового Воскресіння відзначали у Хшанові, який знаходився за 250 км. «Там творилася нова Україна на вигнанні. Церква у Хшанові була спочатку єдиним місцем, де усе почало відроджуватися. Там видно було, що ми не загинули, і що треба боротися за своє», – говорив пан Теодор. Він додав також, що тоді почали виникати товариства, середні школи і пункти навчання української мови. Сам він здобув освіту в бартошицькому Педагогічному ліцеї, а потім викладав українську.

В архіві о. Ігоря Гарасима – понад 350 анкет. Досі вони не були опрацьовані й опубліковані, отже, й надалі залишаються цінним матеріалом для дослідників. 

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*