Розмовляв Богдан Гук ■ РОЗМОВА ■ 2009-03-26

{mosimage}

Розмова з Олегом ПАНЬКЕВИЧОМ – депутатом Львівської обласної ради

Польська сторона сьогодні докотилася до гіршого трактування історії України, ніж це було за радянських часів, – каже Олег Панькевич, член обласної Комісії з питань увічнення жертв війни та політичних репресій при Львівській обласній державній адміністрації.

Ви народилися та виростали в Бродах, отож недалеко від місця, де знаходилося до 28 лютого 1944 р. польське село Гута-Пеняцька. Чи запам’яталися Вам з дитинства якісь розповіді старожилів про Гуту-Пеняцьку?

-Про Гуту-Пеняцьку я довідався у школі, у той час, коли існував Радянський Союз. Масове вбивство інтерпретувалося по-радянськи, проте навіть тоді вказувалося як на його виконавця на німецькі каральні формування. Інколи додавалася інформація, що помагали їм “українські буржуазні націоналісти”.

Ким, у світлі радянської науки, були ці “українські націоналісти”?
-Термін “українські націоналісти”, як і “німецькі фашисти”, історично в радянському суспільстві не обґрунтовувався, не було й не мало бути такої потреби – кожен обов’язково мав знати, хто це такий. Про УПА тоді взагалі не було мови – “українські націоналісти” розв’язували всі проблеми. Нині ідентичний підхід має тут не один науковець-історик та політик у Польщі: їм не треба нічого з’ясовува-ти, достатньо написати чи сказати “українські націоналісти”. Однак, хоч як дивно, але цей термін значить у них щось гірше, ніж “німецькі фашисти”. А насправді ж УПА – це воююча антигітлерівська сторона Європи в період ІІ Світової війни.

У багатьох польських публікаціях іде мова про те, що поляки співпрацювали з гітлерівцями тільки тому, що відчували загрозу з боку українських партизанських відділів. Самооборонною мала бути також паралельна до співпраці з гітлерівцями їхня співпраця з радянськими партизанами…
-Факт співпраці діяльних представників польської суспільності на українських землях з обома окупаційними режимами – безперечний. Розходження можуть бути тільки щодо причин, хоч і тут існує певна згода істориків – ішлося про те, щоб не тільки здобути перевагу, але й знищити український зорганізований державницький елемент з метою відновити на “Кресах” польську державність.

Чи змінилося трактування злочину в Гуті-Пеняцькій після того, як СРСР перестав існувати як держава?
-Разом з розвалом СРСР українці почали отримувати дуже багато інформації про власну історію, яка давніше засекречувалася або викривлялася. На Бродівщині на початку 90-х років жило дуже багато свідків трагедії цього польського села. Деякі свідчення появилися друком. На цій основі, а також на основі документів, відомо, що 1943 р. Гута-Пеняцька оформилася як дуже сильний укріплений центр польського мілітарного формування Армія крайова. Звідти члени АК нападали на навколишні українські села з метою здобути харчі, залякати мешканців та перетворити їх на людей, лояльних до Польщі. Допускалися також убивств, напр. директора школи в Ясенові Івана Вавріва, його дружини та фурмана. На Різдво 1944 р. біля Гути вбили о. Мартина, греко-католицького пароха Ясенова. Більшість очевидців кажуть, що зробили це “гутняки”, хоч 100-відсоткової певності нема, це могли зробити також їхні союзники, радянські партизани, які постійно перебували в Гуті. Убивство священика – чудовий інструмент радянських провокацій, цькування місцевих українців проти поляків. Місцеве польське підпілля не з’ясувало перед українським командуванням чи політичним проводом обставин згаданих убивств та, якби були підстави, заперечило свою причетність до них.

Яка у Вас є інформація про обстави-ни подій 28 лютого 1944 р. в Гуті-Пеняцькій?
-Це була німецька каральна акція у відплату за вбивство 2 німецьких вояків неподалік села. Убили їх, а радше закатували, включно з вирізанням хрестів на тілах, члени польського або радянського партизанського відділу. Могли зробити це також разом.

У радянський час на місці села був споруджений пам’ятник.
-Радянська влада спорудила пам’ятник – не вбитим полякам, а для своєї боротьби зі згаданими вже “німецькими фашистами”.

А що з “українськими націоналістами”?..
-Ближча до правди була тут радянська влада, яка однозначно приписувала вбивство німецьким формуванням, ніж нині польські історики, які однозначно знімають з них відповідальність, щоб приписати її дивізії “Галичина”, УПА та просто українцям. На жаль, такі антинаукові погляди перебирають також польські політики та урядові структури, як, напр. РОПБіМ. І вони використовують їх уже з політичною метою, у своїх антиукраїнських та антипольських інтересах.

За часів самостійної України споруджено новий пам’ятник – з ініціативи польського уряду.
-Початок заходів польської урядової сторони припав ще на 2002 р. Тоді йшла підготовка до відзначення 60-ої річниці подій на Волині 1943 р. та, ймовірно, що якась частина польської ініціативи була приділена Гуті-Пеняцькій. Я був тоді депутатом Львівської обласної ради за округою Бродівщина. Одного дня мене повідомили про початок якихось будівельних робіт на території, де колись знаходилося це село. Виявилося, що ведуться роботи зі спорудження меморіалу. Здійснювала їх українська сторона, але на прохання польської. Це зроблено без погоджень із місцевим самоврядуванням, а навіть державними органами. Кружляла інформація, нібито 2003 р. відкрити його має президент Кучма. Кучма не приїхав, але 28 лютого того ж року я був свідком відкриття пам’ятника. Він відзначав пам’ять польських жертв, але представників польського уряду тоді… не було. Урядова структура Польщі, РОПБіМ з якихось не відомих мені причин злегковажила трагедію членів власного народу. Натомість 28 лютого 2003 р. прибули місцеві українці, був голова Сільської ради з Голубиці. Вийшло так, що самі українці відкрили пам’ятний знак на честь убитих поляків та вшанували вбитих.

Чи так само було 2005 р., коли в Гуті заново відкривали пам’ятник?
-Події з увічненнями в Гуті дивні й неоднозначні. У 2005 р. на місці українського пам’ятника польський уряд спорудив новий, але за формою… такий сам. Я пригадую, що 24 серпня 2005 р., тобто в День незалежності України, мене як голову Бродівської районної адміністрації повідомив голова Сільської ради в Голубиці Кухарчук про те, що будівельна фірма з Рівного та ще якась будують пам’ятник. Будувати пам’ятник у День незалежності України?! Наруга чи провокація?

Будівництво було леґальне?
-У Бродівську районну адміністрацію не надходили документи ані щодо демонтажу старого пам’ятника, встановленого без належних документів, ані щодо будови нового. Я дав працівникам адміністрації вказівку виїхати на місце та з’ясувати ситуацію. Працівники виготовили акт, де написано, що демонтований пам’ятник встановлено 2003 р. Але ж він був офіційно відкритий та освячений! Сільська рада для нової роботи надала рішення виконкому з 21 червня 2005 р. Інших документів не було. Згодом надійшли ще деякі документи, однак однозначно: нове будівництво не дотримувалося законодавства України. Роботи йшли, а потім писалися якісь прохання та видавалися якісь дозволи. Узагалі не було відомо, який характер мають роботи, тому що Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій в одному листі до Голубицької сільської ради писала про реконструкцію пам’ятника, у другому – про увічнення спільної могили вбитих поляків, а в рішенні сільради в Голубиці написано про реконструкцію. Тимчасом у Гуті-Пеняцькій не відбулася ніяка реконструкція – від основ збудовано новий пам’ятник! Отож, імовірно, що РОПБіМ скористалася збудованим українською стороною увічненням як підставою для нібито реконструкції,
а практично – будівництва власного непогодженого пам’ятника.

Кількості жертв у пам’ятному написі на обох пам’ятниках, мабуть, не змінено?
-У листі Державної міжвідомчої комісії наведено кількість 1000 жертв, а доказів – ані одного. Імовірно, Комісія цілком поклалася тут не так на дані, як на загальну інформацію, надану їй головою РОПБіМ А. Пшевозником з Польщі. Однак ця цифра занадто велика, вона приписується українським збройним формуванням і українцям як таким. Як могло статися, що без ексгумації, яка становить єдиний спосіб доведення вірогідності цієї цифри, вона була викарбувана на пам’ятнику? Нема також впевненості, чи Комісія погодила проектну документацію, підготовану або й не підготовану тоді польською стороною.

Пам’ятники, які будує в Україні польська урядова структура – РОПБіМ, мають політичний характер, вони становлять елемент кампанії звинувачення українського народу в геноциді поляків на Кресах. Як щодо цього виглядає пам’ятник у Гуті-Пеняцькій?
-Тут ситуація критично антиукраїнська. Мені відома “історична” довідка, на основі якої Рада будувала пам’ят-ник. Там написано, що у вбивстві поляків Гути-Пеняцької брало участь, зокрема, “місцеве українське населення”. Оце і є та жахлива, неприпустима річ у нинішніх українсько-польських стосунках! Так діяти А. Пшевознику в Україні – недопустимо! Адже він діє на державній території українського народу та ображає його гідність!

До речі, Пшевозник не діяв сам.
-Дуже поважні питання слід було б поставити В. Казакевичу, тодішньому секретареві Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при Кабміні України. Це та інституція, яка часто діяла незаконно та перевищувала свої повноваження. Наприклад, Комісія не могла затвердити проектну документацію, бо це може законно зробити тільки Архітектурне управління обласної державної адміністрації. Узагалі, між Пшевозником та Казакевичем відбулося щось ненормальне: здійснено обмін якимись листами і документами, який має явно незаконний характер і становить спробу узаконити незаконність.

Пам’ятник усе-таки споруджено.
-До найгіршого дійшло під час його відкриття. Логічно беручи, так і мало б статися, бо РОПБіМ діє послідовно та продумано проти України. Українська сторона була представлена на символічному рівні. Здається, польській делеґації в особах, зокрема, ґенерального консула РП у Львові В. Осуховського та секретаря РОПБіМ А. Пшевозника вона не була потрібна. Їхні промови під час відкриття пам’ятника 21 жовтня – найкращий доказ. Консул Осуховський сказав тоді, що вбивство вчинили воїни дивізії СС “Галичина” разом “з деякими українськими націоналістами”. Що це має значити – “деякі українські націоналісти”? Інший промовець сказав, що події 28 лютого 1944 р. мали місце на “східних польських землях”. Обидва промовці – це антипольські та антиукраїнські провокатори. До речі, під час цього відкриття ні одним словом не згадано гітлерівців та вояків німецьких збройних формувань. Польська сторона докотилася до гіршого трактування історії, ніж це було за радянських часів, коли все-таки цей злочин мали виконати насамперед “німецькі фашисти”.

Чи була якась офіційна реакція державної адміністрації України на поставу польської урядової делеґації?
-На слова консула Осуховського було неможливо не реагувати, тому що він – польський дипломат, явно не дотримувався міжнародних угод, укладених між Польщею та Україною. Я виступив також на сесії Львівської обласної ради. З МЗС України прийшла відповідь, у якій констатовано тільки те, що дозвіл на будівництво пам’ятника надала Голубицька сільська рада, що був якийсь підпис Казакевича. Відповідь МЗС непрямо підтвердила брак усіх документів і процедур, передбачених законодавством України для будівництва увічнень, зокрема увічнень, споруджуваних урядовою структурою чужої держави.

Мали місце ще якісь події?
-У 2006 р. біля пам’ятника знову появився консул Осуховський та група польських громадян, знову лунали антиукраїнські промови і звинувачення. Пам’ятник у Гуті-Пеняцький став пам’ятником неправди і ще довго буде підставою для антиукраїнських виступів на території України та публікацій ЗМІ в Польщі. Польські урядові структури, призначені, у принципі, для коректної, розумної культурної співпраці з Україною, не мають на меті примирення. Вони не поважають спільну історію, не висвітлюють її об’єктивно. Слід заявити, що українські урядові структури принципово виступають за гідне і коректне увічнення пам’яті польських жертв.

Олег Панькевич – депутат Львівської обласної ради, від 2002 р. член Комісії з питань увічнення жертв війни та політичних репресій при ЛОДА, у 2004-2006 рр. голова Державної адміністрації Бродівського району, за освітою історик та юрист.

“Наше слово” №13, 29 березня 2009 року

Поділитися: