У нас спільна мова порозуміння – музика

Мирослав Трофимук ■ КУЛЬТУРА ■ №20, 2022-05-15

В кінці квітня у варшавському клубі Progresja відбувся спільний концерт гуртів Troye Zillia та DagaDana. Концерт був частиною їхнього польського туру, а особливістю саме варшавського концерту стала колаборація із співзасновницею гурту Бурдон Оленою Єременко, яка грає на скрипці та ​​нікельарфі. 

В умовах військового стану гурт Troye Zillia змушений був знайти компромісний варіант презентації своєї музики, ударник Сергій Красуцький та клавішник Віталій Маранчук – сталі члени гурту, не змогли виїхати з України, тому музичну підтримку для Анастасії  Войтюк у Польщі склали четверо польських музикантів. Гурт DagaDana також виступав у Варшаві в зредукованому складі, оскільки Даґа Грегорович не змогла взяти участь у події через проблеми зі здоров’ям. Зворушливою кульмінацією концерту стало публічне телефонне привітання із днем народження для Даґи, до привітання долучилися відвідувачі клубу. Вона подякувала всім присутнім, оскільки кожен куплений квиток  – це фінансовий внесок на підтримку України. 

Після концерту ми поспілкувалися із музикантками про війну, музику, допомогу Україні та творчі задуми.

Артистки про своє коріння і походження

Анастасія: Я зі Львова. Але моя бабця з Конотопа, це Сумська область, це буквально відразу на кордоні з росією, а інша прабабця з-під Тарнова. 

Олена: Я з Кропивницького, де зародився перший драматичний театр, в якому, до речі, працювали мій дідусь і бабуся. Я втішилася, коли “К-р-в-град” перейменували, врешті, в Кропивницький, на честь людини, яка зробила наше місто відомим.

Дана: Я з Івано-Франківська.

Настя: А сьогодні ми грали спільний концерт під хештегом #freeUkraine, хто б міг подумати, що ми будемо виступати разом у Варшаві…

Про переживання війни, творчість, допомогу іншим та плани на майбутнє

Настя: Війна – це велика тектонічна зміна. Наче відбувся великий вибух і ми всі зависли у повітрі, як молекули. Ніхто не знає, що буде далі. Але разом із тим ми відчуваємо себе по-іншому, бачимо свої помилки, бачимо помилки Європи. Бачимо, куди рухатися. Бачимо чітку місію. Війна – це теж загострення особистих психологічних проблем. Ми собі уявляємо війну, як в школі – танки, чорно-білі картинки з хроніки, але це теж загострення травм, і люди намагаються приглушити їх щоденною активністю. Спочатку всі вхопилися робити все. 

Ми стреси переживаємо тихо, а мистецтво дає тобі час зазирнути в глибину. Грати музику сьогодні дуже складно, оскільки ти не бачиш ефекту відразу, проте результат оприявнюється в довготерміновій перспективі. Я проводила майстер-класи з українцями з Кривого Рогу, Запоріжжя, Білої Церкви, ми співали гаївки і вони мені після завершення кажуть «Які круті речі. Чому ми раніше цього не робили». Це ж скільки майстер-класів потрібно провести, щоб люди зрозуміли. Тут роботи на сотні років.

Дана: Від початку повномасштабної війни, кожен з нас ринувся в різні сфери, щоб бути корисним Україні. Але вже 27 числа я усвідомила, що потрібно схаменути свій ентузіазм. Ми розпочали передачу на радіо, протягом місяця розповідали про Україну в мирному контексті, провели аукціон і зібрали приблизно 750 тисяч злотих. Кожен повинен займатися тим, в чому він є професіоналом. 

Олена: Я кинулася всім допомагати і дуже швидко зрозуміла, що не можу одночасно займатися всім. Врешті, я зосередилася на музиці і моральній та матеріальній допомозі тим людям, яким була в змозі допомогти – в мене поселилася подруга з дитиною. Мій добрий друг, скрипаль Матеуш Нівіньський, запропонував робити нову програму, вона вже готова і називається  Orkiestra Galicja. Це музика з теренів давньої Галичини. Беремо матеріали із записів скрипалів, які поїхали на початку 20 сторіччя до Америки та Канади. 

Дана: Зараз потрібно робити все, що кожен може, немає великих і малих речей, маємо всі долучатися, але найважливіше – не страждати.

Настя: Я усвідомила, що кожен увійшов у війну з тим багажем, який йому вдалося назбирати в мирний час. І мій – це народні пісні. Це дуже сильний багаж. Чому «Ой у лузі червона калина» така популярна сьогодні? Тому що «переможемо», «засіємо жито» і «все буде Україна», ось чому. А ще зараз час на нові пісні…

Олена: Ці пісні народяться. Оскільки в людях зараз бродить, закипає і колись це виллється в творчість. Можливо це станеться не за місяць, не за два і не за рік, можливо ті діти, яким сьогодні по 15 років захочуть дати з себе щось, і це буде їхня природна потреба. Але це точно станеться.

Дана: Гурт DagaDana  весь час в процесі пошуку власної музичної мови. Ми з групою познайомилися на джазових майстер-класах, тому поєднання стилів в нашій музиці є натуральним. В нас немає фронтменів. Наша музика виникає в спілкуванні. Це такий великий казан, в який кожен додає прянощі на свій смак.

Ми відвідали з концертами двадцять сім країн, і в певний момент усвідомили, що ми цікаві в Китаї, в Аргентині чи на острові Чеджу, насамперед, як носії своєї культури – в нашому випадку – української та польської. Граючи із музикантами на вулицях в Куала-Лумпур, раптово розумієш, що у нас дуже багато спільного – це мова звуків і ритму, але водночас у кожного є щось своє – українське багатоголосся, польський мазурек, пентатонічний спів або монгольський горловий, але найголовніше – у вас є спільна мова порозуміння – музика.

Настя: Після чотирьох тижнів перерви я взяла до рук бандуру і раптом дуже чітко зрозуміла свою місію. Кожне слово Шевченка, вірш про кацапів, усе стало дуже зрозумілим. Ми, українці, переживали вже це безліч разів. Не даремно в 90-х був такий натиск на патріотизм. Я теж дуже чітко усвідомила – ніколи більше, жодних зв’язків з росією. 

Дана: Коли оголилися фотографії з Бучі, я усвідомила, що масштаб трагедії і морального дна в росії є набагато більшим, ніж ми собі уявляли. Те, що нас підтримує світ, те, що розвивається рух на виключення російської культури, – це необхідні дії. Мене завжди дивувало це захоплення «містичною російською душею». Ці кав’ярні у Відні чи Німеччині з портретами сталіна, і європейці, які дивилися на все це з якоюсь інтригою і залюбуванням, для мене, як дитини репресованих, чиї бабуся і дідусь проїхали місяць в товарняках, а моя мама перші п’ятнадцять років свого життя прожила в таборі, це «залюбування» було незрозумілим. Мені було боляче. А зараз все. Маски зняті. І відповідальність росіян за цей кошмар має бути масовою.

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*