Григорій Сподарик ■ РОЗМОВА ■ №28, 2025-07-13

Про історію та значення Загальнопольських днів українського театру в Ольштині нашому виданню розповідає Степан Мігус, почесний голова Ольштинського відділу Об’єднання українців у Польщі, ініціатор та співорганізатор цього заходу. Уже три десятиліття подія дарує глядачам зустрічі з найкращими зразками українського сценічного мистецтва.

– Як виникла ідея організувати Дні українського театру в Ольштині?

– Цей захід став одним із центральних елементів нашої культурної діяльності, але не єдиним. Ще з дитячих років пам’ятаю, що українські вигнанці 1947 року на нових місцях ставили аматорські спектаклі – чи то «Наталку Полтавку», чи Шевченкову «Катерину», а також вертепи та великодні гаївки. З часом, по переселенню, цей самодіяльний український театральний рух, який був чи не в кожному селі на прабатьківських землях, почав зникати.

Уже як студент-україніст у Варшаві, захоплений столичними театрами, я ставив собі питання: «Чому ж у Польщі нічого не відомо про українське театральне мистецтво?» Якщо щось і траплялося, то суцільна «рашистська» радянщина. Десь на зламі 80-90-х років мені довелося побувати у Львові в Театрі Марії Заньковецької на виставі «Наталка Полтавка». Після захопливого спектаклю я вирішив, що, попри всі труднощі, треба запросити «заньківчан» до нас. І це вдалося: вони вперше навідались на Вармію і Мазури у 1995 році. Їхній приїзд дав початок Загальнопольським дням українського театру, бо знайшлося багато людей, які були готові підтримати цю ідею, організовуючи українські театральні дні що два роки. Триванням цього престижного заходу ми завдячуємо низці українських корифеїв театру: народному артисту України, лауреату Шевченківської премії, «заньківчанину» Федору Стригуну та його дружині, народній артистці Таїсії Литвиненко, яка нещодавно померла. Також – Богданові Березі, Михайлу Форгелю, директорам театрів у Луцьку і Тернополі, котрі, на жаль, теж передчасно відійшли у вічність, та багатьом іншим творцям української сцени.

– Які театри й вистави були представлені за ці роки?

– Усі театральні колективи показали сценічне мистецтво найвищого рівня. Мені доведеться перелічити майже всіх: Львівський театр Марії Заньковецької, волинський, тернопільський, рівненський, івано-франківський, коломийський, запорізький та інші.

Щодо вистав – не вистачить часу все перерахувати. Кожного разу театри представляли по три спектаклі: два на великій сцені й один на малій. Глядачі бачили твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Котляревського, Василя Стефаника, Івана Нечуя-Левицького, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, Ярослава Барнича, Володимира Винниченка та інших. Особливо запам’яталися вистави «Наталка Полтавка», «Павло Полуботок», «Гуцулка Ксеня», «Спаси й помилуй», «Мати-наймичка», «Лісова пісня», «У.Б.Н.», тобто «Український буржуазний націоналіст». Гарним виставам немає меж – і цьогорічним також не буде.

Кожного разу змінюються учасники та вистави, але захоплення театральними днями триває безперервно вже понад 30 років за повних зал. Ані війна, що триває з 2014 року, ані пандемія не стали на заваді організації цього прекрасного й престижного заходу. Люди настільки звикли до цієї події, що ще задовго до її початку з тривогою запитують: «А театр буде?» І він є, і буде. Хотілося б, щоб цей захід продовжувався й протягом наступних кількох десятків років. Я переконаний, що зацікавлення українським театральним мистецтвом тільки зростатиме не лише серед українців, а й серед польських театралів. Єдине, що їх поки що стримує, – ми не проводимо спектаклів із перекладом на польську мову. Але якщо матимемо більше ресурсів або щедріших спонсорів, можна буде реалізувати й це. 

– Яке значення мають ці театральні дні для українців у Польщі?

– Про це можна написати окрему дисертацію. Насамперед ідеться про вагоме збагачення культурної пропозиції найвищого рівня. Також повернення до театральних традицій українців на всіх рівнях, про які я вже згадував, описуючи любов до театрального мистецтва спочатку в кожному селі на прабатьківських землях, а потім і на переселенні. Плекання кожної галузі рідної культури – театральної, релігійної, фольклорної, літературної, освітньої, дитячої творчості – завжди сприятиме збереженню української ідентичності. На щастя, навіть попри складні часи, все це у нас, на Вармії та Мазурах, досі є. Поки буде шанс продовжувати, існуватимемо й ми, українці. Після злочинної акції «Вісла» нам пророкували лише 20 років, а незабаром буде 80 – і ми тримаємося завдяки впертому плеканню багатогранної рідної культури та мови.

– Чи доводилося стикатися з упередженнями щодо цього заходу?

– Коли ми починали організовувати Загальнопольські дні українського театру, та навіть пізніше, доводилося чути від людей, причетних до польської театральної сцени: «Який український театр? Нічого подібного не існує!» Але вони швидко переконалися, що він існує та вартий найвищої уваги. Завдяки нашим театральним дням «заньківчани» певний час співпрацювали з режисером Адамом Ганушкевичем, Варшавським театром «Рампа», театрами в Кракові. Польські театри їздили на гастролі до Львова, Тернополя, Рівного. Були виступи в Ольштинському театрі імені Стефана Ярача, який навіть підписав договір про співпрацю з рівненською трупою. Тернопільський театр довгі роки співпрацював з Ельблонзьким, ставлячи спільні вистави. Було багато планів. На жаль, не всі вдалося реалізувати через передчасний відхід у вічність людей, котрі налагоджували цю співпрацю. Потім почалася війна. Однак сподіваюся, що незабаром усе стане на свої місця і в мирний час творчі українсько-польські зв’язки вдасться поновити.

– Що для вас означає цей захід?

– Для мене – це особливе свято. Думаю, що й для українців, які приїжджають на спектаклі не лише з усього воєводства, але й з віддалених регіонів. Про український театр у Польщі, створення української сцени говорили ще за часів існування Українського суспільно-культурного товариства. Але реалізувати цю мрію не вдалося. Своєрідною українською театральною сценою для нас став Ольштинський театр Стефана Ярача. І за це йому належить велика подяка. Сподіваюся, що й у майбутньому українські театри знаходитимуть тут прихильність.

– Чи можливе створення постійної української сцени в Польщі?

– Ідеально було б, якби в найбільш насиченому українцями польському регіоні вдалося створити постійну українську сцену. На це, наприклад, мають усі шанси перемишляни, яким українці з усієї Польщі, а також з-за кордону допомогли відбудувати Народний дім. Там уже є всі умови для театральних вистав. Однак така сцена потрібна й у нас. На сьогодні це видається неможливим. Але в майбутньому – хто знає.

Поділитися: