■ ПОГЛЯДИ ■ 2009-12-18
На початку 2009 року Консулят Республіки Польща у Львові, відповідаючи на прохання варшавського журналу “Вєнзь” видати мені річну шенгенську візу, оформив мені її тривалістю на півроку. А восени цей самий Консулят на запрошення цієї ж інституції уже точніше вирахував тривалість періоду, упродовж якого країни шенґенської зони вважатимуть допустимою мою присутність на їхній території, і цей термін склав 1 місяць і 13 днів.
Якби візу було видано на місяць і 14 днів, це вже було б для них небезпечно… Щиро признаюся: оці 13 днів виявилися тою останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння. Це нагадало мені, як недавно моєму українському колезі-історикові Посольство Німеччини, наче знущаючись, видало багаторазову шенґенську візу… на три дні! Приниження, якому піддає нас, українських гуманітаріїв, шенґенська бюрократія, починає нагадувати ті зразки приниження, якими так насолоджувалася бюрократія комуністична. (…).
Свій протест я спрямовую не до Консуляту Польщі як такого, оскільки розумію, що він мусить виконувати свої шенґенські зобов’язання. Я також не хочу більше шукати зв’язків, які полегшили б отримання візи мені особисто. Натомість я звертаю увагу читачів на знаменний факт: якщо через згадані приниження доводиться проходити мені, кавалерові Ордену Республіки Польща “За заслуги”, а також багатолітньому партнерові Польського посольства в Києві й Польського консуляту у Львові, то що тоді говорити про “простих” українців? Під час свого ув’язнення, щоб висловити протест, я не раз оголошував голодівки. Нинішня ситуація штовхає мене майже до цього самого: на знак свого протесту проти візових обмежень, супротивних духові єдиної Європи, я зрікаюся поїздок у країни шенґенської зони терміном на один рік… Я усвідомлюю, що мій протест можна саркастично окреслити майже солженіцинською фразою “буцалось теля з дубом”, а тому звертаюся до вас, колеґи по боротьбі за гідність людини, з проханням про солідарність. Вочевидь, ідеться не про солідарність у “візовому голодуванні”, а лише про солідарність у тискові на європейську бюрократію, яка, схоже, за частоколом параграфів перестає бачити живу людину. (…)
Мирослав Маринович, член-засновник Української Гельсінської Групи, багатолітній в’язень брежнєвських концтаборів, Радіо свобода, www.radiosvoboda.org , 20091205
Правду про УПА намагаюся передати деяким середовищам у Польщі. Коли говоримо про цю частину історії, яка стосується діяльності УПА, то ми не виокремлюємо її конфлікту з поляками. Не про це хочемо говорити. Ми готові схилити голови і сказати: “вибачте ще раз за цей епізод минулого в двосторонніх відносинах”. Натомість, ми зосереджуємося на ролі цього руху в процесі національного визволення. Це не є політика проти Польщі. Мій батько воював на стороні Радянської армії. У цей же час 1943 р. півмільйона українців боролося за незалежну Україну в рядах УПА. Не думаю, щоб партизани УПА і мій батько, якого вважаю героєм і який боровся за Україну, вільну від німців, були противниками. Це люди, якими треба захоплюватися, які боролися проти імперії і їх поставлено перед історичним вибором. Не засуджуйте їх.
Президент Віктор Ющенко, щоденна газета Rzeczpospolita, http://www.rp.pl , 2009-12-07
“Наше слово” №51, 20 грудня 2009 року {moscomment}
