Юлія Камінська ■ КУЛЬТУРА ■ №12, 2024-03-24

Наша мистецька спадщина споконвіків формувалася на музичному ґрунті.  Сьогодні важко уявити українську пісенну творчість без таких пісень, як «Степом, степом», «Мамина вишня», «Осипає цвіт калина», «А мати ходить на курган». Вони наповнені самобутнім колоритом слів та музики, торкають найтонші та найглибші струни душі, передають саме наш, український характер, унаочнюють картини побуту на фоні мальовничої природи. Ще й досі дехто вважає їх народними, але вони мають своїх батьків-авторів.

Згадаймо одного з яскравих митців – диригента, хормейстера, композитора-аматора Анатолія Максимовича Пашкевича. Як творча особистість він залишив по собі не лише цікаву, але й дуже яскраву сторінку в мистецькій спадщині України. Не здобувши професійної хормейстерської освіти, він став учителем для багатьох дипломованих виконавців. Завдяки Анатолію Пашкевичу набуло потужного розвитку народно-хорове мистецтво. З його легкої руки з’явилося сузір’я талановитих відомих співачок: Раїса Кириченко, Ольга Павловська, Євгенія Крикун.    

Народився майбутній митець 11 лютого 1938 року у селі Довбиш, Баранівського району, Житомирської області. Неабияку цікавість виявляв до музики з дитинства. Захопився грою на трофейній маленькій гармошці, але мріяв мати баян. Батьки навіть наважилися продати єдину корову, щоб здійснити мрію сина купити інструмент. Анатолій з батьком вирушили до Житомира, придбали самовчитель з гри на баяні і вже за місяць хлопчик вправно опанував ази нотної грамоти, а ще за місяць грав досить складні класичні твори. Божий дар мав і старший брат Володимир – він став художником. 

Перші професійні кроки генія-самоучки

Коли настав час обирати професію, Анатолій без вагань вибрав музику, але спроба вступити до Київського музичного училища імені Глієра виявилася невдалою. Тоді розпочав навчання на курсах підготовки керівників художньої самодіяльності, які вперше відкрилися при Будинку культури у Новоград-Волинському. Там щасливий випадок звів Анатолія з Борисом Шарварком, майбутнім режисером-постановником музичних видовищних програм, який на той час був директором Будинку культури.  Навчання на курсах довелося поєднувати зі службою в армії на Північному морському флоті. Після закінчення служби Пашкевича залишали баяністом у матроському ансамблі, але він повернувся до рідного села, організував там вокальний ансамбль, самодіяльний хор. На одному з оглядів у Києві сам Григорій Верьовка високо оцінив творчі здібності й талант молодого керівника ансамблю. Через кілька років ансамблю було присвоєно звання народного. 1962 року, одружившись, Анатолій Пашкевич оселився з родиною у Житомирі, де створив разом з Анатолієм Авдієвським ансамбль «Льонок».

У 1965 році родина переїхала до Черкас, куди Пашкевича запросив тодішній художній керівник Черкаського народного хору Анатолій Авдієвський. Він став наставником і щирим другом Пашкевича. Невдовзі Авдієвського запросили до Києва очолити хор Верьовки, а Анатолій Пашкевич став художнім керівником та диригентом Черкаського народного хору. «Він – моя консерваторія та академія», – так відгукувався згодом про Авдієвсього. Черкаська земля подарувала Україні великого сина Василя Симоненка, але, на жаль, із Анатолієм Пашкевичем їм не судилося зустрітись – вони розминулися в часі (1963 року, за два роки до приїзду Пашкевича у Черкаси Симоненко помер). У них навіть дати життя і смерті мають певний зв’язок: Василь Симоненко народився 8 січня, а Анатолій Пашкевич 8 січня помер. В пам’ять про свого найулюбленішого поета народилася пісня «Синові…» на вірш «Лебеді материнства».

Старша донька композитора Оксана Пашкевич-Ящук, артистка Черкаського хору, ділиться спогадами про цей період: «У другій половині 1960-х ім’я Василя Симоненка радянська влада занесла до чорного списку. Раїса Кириченко, завдяки неповторному тембру голосу, була єдиною виконавицею цієї пісні у хорі. На одному з концертів у Львові співачку не відпускали зі сцени, на біс доводилося співати п’ять разів! Незабутнім був день, коли на концерт Черкаського хору прийшла мама Василя Симоненка – Ганна Федорівна. Для всіх присутніх у залі така подія перетворилася на величне свято Василевого слова, яке переросло у таку ж величну пісню. Послухавши твір, матуся плакала і дякувала за пам’ять про її сина». 

Періоди творчості 

Саме у Черкасах Анатолій Пашкевич утверджується як обдарований і талановитий маестро поряд з не менш талановитими авторами пісень Дмитром Луценком, Миколою Негодою й виконавицями Черкаського народного хору Ольгою Павловською та Раїсою Кириченко, яку Анатолій Пашкевич запросив до хору. Черкаський хор був еталонним колективом хорового мистецтва України, що дало можливість на той час бувати на гастролях навіть за кордоном. 

І зрештою всі його пісні не можуть не торкатися нашої душі, бо він вкладав у них свою душу, не любив слів нашвидкоруч заримованих, сухих, стандартних. Його слова були підсвічені теплом ліричних почуттів, відблискували і відлунювали у серцях, створювали певний образ, насичену барвами картину, зокрема, Волині :  

Світла юність моя на Волині пройшла, 

Відлунала в гаях солов’ями,

Там душа молода, як роса зацвіла

Чистим небом і піснею мами.

…Ти у гаях, озерах і долинах,
Ти у розлогих вербах і калинах.
Ти вся в льонах, що грають, як перлинки.
Ти – рідна мати Лесі Українки.

Однак доля розпорядилася таким чином, що Пашкевичу довелось залишити Волинь. 1995 року, коли він приїжджав уже з гастролями  Чернігівського хору, у газеті «Волинь» шанувальники написали: «Не знаю, чи посадив Анатолій Пашкевич яблуневий сад. Але всі ми знаємо достеменно, що він викохав розкішний пісенний сад на українській землі».

Хлібороб, який вирощував хліб духовний

Ще один плідний період творчості маестро пов’язаний з Чернігівським державним академічним народним хором. 1989 року Пашкевича запросили стати його художнім керівником. Разом з ним з Волинського хору перейшла група артистів, це було справжнім свідченням того, що він – висококласний хормейстер і щира, людяна особистість. Тут народилися такі твори, як кантата «Чернігівські дзвони», пісні «Довженкова земля», «Осипає цвіт калина». Почалися закордонні гастролі: 1992 року вперше колектив виступив у Бельгії, потім у Німеччині, Нідерландах, Австрії. Митець жив лише українською тематикою, за що нерідко і страждав. Йому дорікали, що немає у репертуарі пісень про Леніна, партію, забороняли виконувати на концертах «Заповіт» Шевченка, «Виростеш ти, сину» Симоненка, вбачаючи занадто промовисті ноти націоналізму. Тоді композитор зробив свій варіант «Заповту» – «Реве та стогне Дніпр широкий». 

Звертався у своїх піснях і до героїки минулого, до безмежної сили материнських почуттів, одвічного зв’язку матері та сина, прославляв щастя кохання, вихоплював з діапазону життя найсокровенніше, найпрекрасніше й найважливіше. Крізь палітру музики і часу є звернення Анатолія Пашкевича, адресовані нам, сьогоднішнім. У соавторстві з поетом Миколою Негодою у зворушливій пісні  «Я єдина ваша мати» звучить риторичне запитання до колишніх співвітчизників: «Як вас, діти, позбирати?». Анатолій Пашкевич мріяв, щоб українці з-за кордону поверталися додому. Свою рідну батьківщину він позначав так: «Україна – це наші мами, батьки. Україна – це наші могили. Україна – це наші радощі, біди, наша пам΄ять. Україна – це весь великий світ!» І знову ж таки слова дуже актуальні в усі часи, зокрема у реаліях нашого воєнного сьогодення. 

У київському видавництві «Фенікс» 2016 року побачила світ документальна книга під назвою «Анатолій Пашкевич», яку написав журналіст-чорнобилець Володимир Костенко. Спогади колег, друзів, фотографії розкривають перед читачем динамічну й драматичну історію життя Анатолія Пашкевича.

Останні роки свого життя Анатолій Максимович прожив у Черкасах, куди його запросили й надали звання Почесного громадянина Черкас.

На центральній алеї черкаського міського цвинтаря назавжди поруч світочі українського слова і музики – Анатолій Пашкевич, Василь Симоненко та перша виконавиця пісні «Степом, степом» Ольга Павловська.

Про свою діяльність Анатолій Пашкевич казав дуже образно і водночас конкретно: «Вважаю себе хліборобом, який вирощує хліб, хліб духовний. Стараюся, щоб він був без остюків».

Поділитися: