Олександр Любчич ■ ІСТОРІЯ ■ №10, 2025-03-04

Березень – місяць особливий, в ньому з’явився на світ великий поет України Тарас Шевченко, а ще один із найвідоміших її композиторів Михайло Вербицький і вперше прозвучало його творіння «Ще не вмерла Україна». Автор музики жив на землях, що належали Австрійській імперії, колись були польськими, і в них продовжували панувати поляки. Друга частина України була під іншою імперією – Російською, де, відповідно, панували росіяни. Українці ж терпіли їхнє панування, аж доки не з’явилися такі люди, як Шевченко і Вербицький, котрі своїми словами, натхненням і музикою розбудили сплячий народ. І підняли його на боротьбу – за власну волю і  визволення з під чужоземного гніту.

Покинутий сирота знаходить свій шлях

Михайло Вербицький з’явився на світ в селі Явірник-Руський в Галичині (нині це Підкарпатське воєводство Польщі) 4 березня 1815 року і був майже ровесником Тараса Шевченка, який народився у 1814-му. Спільним у них було і сирітство – малий Тарас рано втратив свою маму, а Михайло – тата, священника Михайла-Андрія, який залишив цей світ, коли хлопцю було лише 10 років. Мати ж його – Пелагія Пацановська родом із Перемишля – вийшла заміж і відмовилась від своїх дітей. Тож, фактично, він став круглим сиротою. Але світ не без добрих людей – Михайла і його молодшого брата Володислава взяв під свою опіку далекий родич по батьківській лінії Іван Снігурський. Останній – непересічна особистість, перемиський єпископ, меценат і філантроп, прихильник поширення освіти серед широких мас українців. Таким чином, завдяки йому, малі хлопці опинилися у Перемишлі, другому після Львова культурному центрі Західної України.

Брати спочатку навчалися в гімназії, а після неї у ліцеї. В 1828 році їхній опікун заснував при своїй кафедрі хор, а потім і музичну школу. Михайло став солістом у хорі, виступав чудово, і для отримання ним більш ґрунтовної музичної освіти єпископ Снігурський  запросив із Чехії диригента і композитора Алоїза Нанке. Велике значення для хлопця мало і знайомство із творами європейської класичної музики – Гайдна, Моцарта, Бетховена, Шуберта, Россіні, а також української – Березовського та Бортнянського. Згадуючи той час, Михайло Вербицький відзначав: «Школа у Перемишлі стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, виявилося, що існує в Європі крім трьох відмінних за характером категорій музики: німецької, французької, італійської, також четверта – українська». Саме із цієї школи і розпочався його шлях до музики.

Духовна діяльність панотця Михайла Вербицького

Але перш за все треба було на щось жити, тому Вербицький пішов тим шляхом, яким ішли від дідів-прадідів і до онуків всі представники духовного стану –  вирішив  стати священником. У 1833 році (за іншими даними – 1836) поступив до Львівської греко-католицької духовної семінарії, але її не закінчив. Михайло не був сухим аскетом, позбавленим усіляких емоцій; його двічі виключали із семінарії – за паління, «за веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви», а потім він і сам вирішив відмовитися від  навчання, бо вже одружився і мав утримувати власну родину. Почалася духовна діяльність, котра продовжувалась до останнього дня його перебування на цьому світі.

Ще у Львові поміж навчанням Вербицький, щоб якось вижити, давав  уроки гри на гітарі та інших інструментах, співав у Львівській латинській кафедрі, читав лекції музики у вірменському костелі бенедиктинок і таке інше. В 1842-1846 роках працював диригентом хору ставропігії (автономної церковної одиниці), а в 1844-1846 роках – ще й викладав нотний спів у Львівській семінарії. Однак вже у 1846 році (за іншими даними – 1845) Вербицький повернувся до Перемишля, де за сприяння єпископа Снігурського отримав посаду канцеляриста при консисторії (органі церковного управління) Перемиського собору, був також учителем музики, навчав арифметики і каліграфії в дяко-учительському інституті. Вчився і сам у славетного органіста і керівника хору латинської Перемиської кафедри Франца Лоренца, опановуючи науку композиції і тонкощі контрапункту. Співав у кафедральному соборі Перемишля і диригував чоловічим хором. Така бурхлива діяльність Вербицького продовжувалась до 1850 року, коли він був призначений на свою першу парафію.

Працював на Львівщині – з 1850 по 1852 рік був священником церкви Різдва Пресвятої Богородиці в селі Завадів, в 1852-1853 роках – в парафії Святої Параскеви у с. Залужжя, з 1853 по 1856 рік – адміністратором каплиці Св.  Євстахія в с. Стрілках і в 1856-1870 роках – священником у с. Млини Ярославського повіту. Часто навідувався до Перемишля (від Млинів – 39 км), привозив свої музичні твори в місто, яке завдяки невтомній праці двох священників – його й отця Івана Лаврівського, стало центром не лише церковного співу, але й «світської руської пісні». Саме завдяки цій діяльності Вербицький як композитор і музикант став відомим усьому світові.

Музична і творча спадщина Вербицького

Якби Вербицький був тільки священником, то ніхто б нічого про нього й не знав, бо хіба мало служителів церкви, навіть добрих і чуйних людей, пішли в забуття. Їх могли пам’ятати у власних селах, згадувати добрим словом і приводити в приклад, але широкому загалу населення України, а тим більше  інших країн, вони були невідомі. Інша справа – священник Михайло Вербицький. Цього веселого і жвавого чоловіка всупереч його скромності запам’ятали. Він зробив немалий внесок у розвиток українського музичного і театрального мистецтва. В 1848-1849 роках Вербицький співпрацював із Коломийським театром, в 1849-1851 роках – із аматорським театром у Перемишлі, де був не лише музичним керівником і композитором, але й актором-співаком.

А з 1864 року, коли у Львові відкрився театр товариства «Руська бесіда», він брав активну участь і в його роботі. На замовлення товариства створив хорову композицію до «Заповіту» Тараса Шевченка, написав побутову мелодраму «Підгіряни», згодом інші твори: «В людях ангел, не жена, вдома с мужем сатана», «Сільські пленіпотенти» (уповноважені – прим. авт.),  «Простачка». Разом із отцем Іваном Лаврівським став засновником так званої «перемиської школи», яка мала великий вплив на творчість наступних галицьких композиторів. І до Другої світової війни музика Вербицького звучала практично на усіх концертах і святкових вечорах Галичини. Але Вербицький цікавився не тільки «серйозною музикою». Коли внаслідок травми він потрапив до лікарні, то і там не втрачав часу даремно: навчився грати на гітарі і став популяризувати цей музичний інструмент серед галичан. Вербицький написав посібник гри на гітарі, а також інструментальні мініатюри – марші, мазурки, польки, галопи, козачки, чардаші та великі віртуозні твори. 

Однак найбільш важлива частина творчої спадщини Вербицького – хорова музика, яку він створював протягом усього життя. Перш за все це духовні  композиції – Служба Божа для змішаного хору, літургійні композиції «Єдинородний Сине», «Святий Боже», «Алилуя» (що в народі називають «козацьким»), «Отче наш», «Хваліте Господа з небес», «Ангел воспіяше», які надзвичайно збагатили українську церковну музику. А в 60-х роках ХІХ століття Вербицький пише свою славнозвісну Літургію, яка була вперше виконана на Покрову 14 жовтня 1865 року у Соборі св. Юра у Львові. Він був такою натхненною і закоханою в музику людиною, що, навіть потрапивши до лікарні, продовжував там працювати: створив деякі музичні композиції та дві латинські Служби Божі.

Вербицький, напевно, був найпершим композитором серед галичан, який почав писати музику до віршів Тараса Шевченка. У 1868 році він створив кантату «Завіщаніє» («Заповіт»), яка вперше була виконана на Шевченківському вечорі у Львові разом із «Заповітом» тоді ще молодого Миколи Лисенка. В самого ж Вербицького з’явилась мрія написати музику до усіх найвідоміших творів Шевченка, яка, на жаль, лишилась нездійсненною.

Як уже згадувалося, Михайло Вербицький створював музику і для театрів. Він написав її більш як до 20 театральних вистав, 12 оркестрових рапсодій, 8 симфонічних увертюр і таке інше. Деякі із театральних вистав, зокрема мелодрама «Підгіряни», стали надзвичайно популярними серед глядачів, в немалій мірі завдячуючи музиці Вербицького. Але найголовніше  досягнення, завдяки чому він увійшов в історію – музика до поезії «Ще не вмерла Україна».

Автор музики до безсмертного гімну України

Довгий час вважалося, що автором слів «Ще не вмерла Україна» був Тарас Шевченко, і все через те, що цей вірш був надрукований у галицькому часописі «Мета» за 1863 рік серед поезій Тараса Шевченка, без імені його автора. І лише після 1885 року галичани дізналися, що автором чудової поезії був Павло Чубинський. Дата ж створення музики до неї залишається дискусійною, хоча більшість вважає, що тоді ж (у 1863 році) Вербицький написав і музику. Вперше виконаний на зібранні студентської організації «Громада» у музейній залі Духовної семінарії Перемишля, цей твір схвилював усіх присутніх. А 1 липня 1864 року він звучав уже як хоровий твір на святі Івана Хрестителя у тому ж Перемишлі.

Під кінець року, 25 грудня, цю музику почули глядачі україномовної оперети Карла Гейнца «Поворот запорожців із Трапезунда» в Українському театрі Львова. Пізніше – 10 березня (26 лютого за старим стилем) 1865 року ця музика, вже як гімн ще неіснуючої держави Україна, прогриміла на концерті, присвяченому Тарасові Шевченку у Перемишлі. І з цього часу почалася тріумфальна хода пісні «Ще не вмерла Україна». Її друкували й співали аж до 1918 року, коли вона була затверджена в якості державного гімну Української Народної Республіки. Після поразки УНР  гімн у Радянському Союзі був заборонений, хоча представники найстаршого покоління пам’ятали його. Згадую, як моя вже покійна бабуся, котра жила на Черкащині, розповідала про мітинг у їхньому селі «на майдані, коло церкви», як писав колись Павло  Тичина. І продекламувала (по пам’яті!) слова пісні, котру вони співали. Отже, пам’ять народу теж не вмерла, і 15 січня 1992 року музична редакція гімну нової незалежної України була прийнята остаточно.

Особисті доля й життя автора гімну України 

Доля Вербицького склалася не дуже вдало: він двічі був одружений і рано втратив обох дружин. Перша – австрійка Барбара Сенер померла через півтора року після одруження. Син від першого шлюбу – Іван-Володимир став професором історії, викладав у гімназіях Галичини та був директором однієї із них. Друга дружина Вербицького – Катерина Барон померла у 1858 році. Перша їхня дитина – донька Марія померла, коли їй було близько двох років. Син  Михайло працював агрономом на теренах Російської імперії. Втративши й другу дружину, Вербицький більше не одружувався, самостійно виховував дітей, жив дуже скромно, часто переживав скрутні часи. В 1869 році важко захворів (у нього був рак), хотів вилікуватись, але даремно. Залишив цей світ 7 грудня 1870 року у віці 55 років. Знайшов свій вічний спочинок на цвинтарі  села Млини.

Один із композиторів Станіслав Людкевич вважав, що Вербицький – «перший піонер української музики», якому «вдалося здійснити тодішній народний ідеал, потрапити в чистий та щирий тон народної душі». А ще розбудити українців до втілення давньої мрії – створення  незалежної і соборної держави.

Поділитися: