Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №34, 2022-08-21

Як, власне, і жити всупереч обставинам – стало принципом Любові Панченко. Вона не обирала такої долі, просто, як говорив про свою знайому Євген Сверстюк: «Вона живе в  чарівному світі і через свої геніальні роботи намагалась відкрити цей світ для нас». Але щоб відкрити цей світ для нас, художниці довелось пройти нелегкий шлях.

Творчість ‒ не примха

З самого дитинства Любові потрібно було доводити, що малювання для неї не просто дитяча забаганка, а життєвий вибір. Особливо складно йшов діалог із батьками. Хоч саме мама ‒ Ольга і дала уявлення маленькій Любі про красу української традиційної вишивки.  Вона  вишивала рушники і сорочки, шила-перешивала одяг, щоб одягнути родину і прикрасити хату. Ті вишиті рушники і скатертини, подушки і фіранки, фартушки і святкові сорочки створювали домашній затишок і творили в дитячій душі перші уявлення про красу. А коли Люба взяла до рук олівця і сама почала малювати, батьки такого потягу не зрозуміли. Адже то було несерйозне заняття. Найперше потрібно було працювати, а малювання тільки відволікало від роботи.

Та дочка з батьками не погодилась. Після закінчення семирічної школи, попри несхвалення батьків, Люба вступила до Київського училища прикладного мистецтва на відділення вишивки. Там разом із загальноосвітніми дисциплінами (випускники отримували середню спеціальну освіту) вивчали не тільки різноманітні техніки вишивання, але й традиційний орнамент, історію мистецтва, класичний малюнок тощо. 

Життя в столиці виявилось нелегким. Люба мешкала в гуртожитку і виживала на мізерну учнівську стипендію, часто хворіла, а систематичне недоїдання призвело до тяжкої дистрофії. Дівчина надовго потрапила до лікарні, перенесла важку операцію. Вчителі співчували і намагалися допомогти, часом навіть запрошували до себе, щоб підгодувати.  Саме голод, фізичне та моральне виснаження уже в старості призведуть до смерті жінки. Отримавши диплом, влаштувалася на роботу до кравецької майстерні. Але їй все ж хотілося вдосконалювати художній хист.

Так, на початку 1960-х років у Києві запрацювала філія Львівського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова. Туди на вечірнє відділення факультету графіки вступила Любов Панченко. Протягом навчання вона опанувала техніку ліногравюри, багато малювала, захоплювалася поезією і створила серію малюнків-ілюстрацій до українських пісень та поезій, подорожувала поліськими селами, збираючи вироби народного мистецтва: рушники, сорочки.

Батьки Люби вже давно змирились із захопленням дочки. Вірніше, прийняли той факт, що творчість для неї стала не просто примхою, а працею, куди молода дівчина вкладала серце і душу.

Від визнання до забуття

На 1960-ті роки припадає період активної діяльності Любові Панченко. І це був час не просто пошуку власного творчого шляху, а визнання її багатогранного таланту. Переломним стало знайомство з київським Клубом творчої молоді «Сучасник» ‒ осередком шістдесятництва в столиці. З’явилося багато друзів, Люба почала відвідувати започатковану при клубі літературну студію «Брама», хор «Жайворонок», брала участь у щорічних організованих клубом колядницьких ватагах. Люба Панченко отримала можливість сповна реалізувати свій творчий потенціал: шила народне вбрання членам хору «Жайворонок», створювала афіші для літературних вечорів, малювала портрети Тараса Шевченка з цитатою «Борітеся ‒ поборете!», робила ескізи українських рушників для Музею Тараса Шевченка, шила свити і вишивала сорочки на численні прохання знайомих.

Реалізовується жінка і як художниця. У 1965-му з подорожі до Карпат Любов Панченко привезла велику серію акварелей і малюнків, потім вона ще не раз поверталася до цих мальовничих місць. Також художниця створювала ліричні пейзажі рідної Бучі, Ірпеня і Києва, привозила замальовки з поїздки на Кавказ, нашвидкуруч робила портрети друзів.

В той же час розкривається її талант модельєрки сучасного українського одягу, створеного за народними традиціями і з використанням елементів національного українського вбрання. Любов Панченко створила свій упізнаваний стиль.

Вона на той час працювала у Проєктно-конструкторському технологічному інституті на посаді художника-модельєра. Запропоновані Любов’ю Панченко моделі одягу (свити, спідниці, пояси), а також розроблені нею узори до вишивання в цей час охоче друкували в журналі «Радянська жінка». Про художницю з’явилися схвальні відгуки у київських газетах. У 1968-му в Донецьку відбулася творча виставка, на якій були представлені дизайнерські моделі Любові Панченко. Її творчий стиль ‒ поєднання традиційного крою з особливо вишуканим яскравим дизайном, в якому квіткові композиції та геометричні орнаменти не є точним копіюванням зразків народного мистецтва, але її власним творчим осмисленням цілісного і гармонійного образу моделі.

Коли Любов Панченко працювала в Республіканському будинку моделей, складалося враження творчої свободи. Але це була всього лише ілюзія. Те, що влада категорично відхиляла для показу широкому радянському загалу, не кажучи вже про запровадження у виробництво, тут у невеличкому залі показували іноземним гостям як доказ вільного розвитку національної культури. Іноземні гості були у захваті, а Люба вкотре вислуховувала від керівництва зауваження, що міністру не зовсім подобається те, що вона робить, ‒ треба змінити стиль. Відповіла роздратовано: «Може, краще змінити міністра?»

Від шиття залишалося чимало обрізків різної тканини, і Люба знайшла їм застосування. Підібрані за кольором і фактурою клаптики створювали ілюзію об’ємного живописного полотна ‒ так народжувалися її колажі-аплікації з пальтової тканини на пресованому картоні. Захоплення цією технікою припадає на 1973–1975 роки. Це вже був час, коли на всі прояви українства йшов тотальний наступ.

Талант Любові Панченко був очевидним для всіх, хто хоч раз бачив її роботи. А проте їй відмовляли у виставках і публікаціях, вона лишалася невідомою для широкого загалу. Моделі одягу, розроблені Панченко, не йшли у виробництво. А сама художниця фактично залишалась без роботи.

Повторне «відкриття»

1980-ті роки принесли зміни як в політичне, так і культурне життя. Для Любові Панченко прийшов час повторного «відкриття» для громадськості. У 1983-му Київська міська рада започаткувала літературно-художній журнал «Київ», першим редактором якого став колишній член Клубу творчої молоді письменник Володимир Дрозд. Редакція намагалася підтримувати належний художній рівень видання, з редколегією журналу як художник активно співпрацював і Олексій Олійник ‒ чоловік Любові Панченко. За часів «перебудови» він використав нагоду показати картини своєї дружини, і в редакції журналу у 1988-му вперше за багато років відбулася виставка її творів.

Друзі художниці прагнули привернути увагу громадськості до її творчості. Так, Микола Плахотнюк, давній приятель Любові Панченко, звернувся до Бучанської та Ірпінської міськрад з інформацією про те, що поруч з ними мешкає самобутня і дуже талановита художниця, творчість якої може скласти славу місту. І нарешті у квітні 1992 року в Ірпені відбулася виставка робіт Любові Панченко. Микола Плахотнюк згадував про неї так: «На презентації було людно. Багато людей приїхало з Києва: літератори, художники, жайворонята, яким Люба вишивала і краяла костюми, і всі ті, хто шанує мистецтво художниці… А над людьми, що прийшли на виставку, палахкотіли всіма барвами розписи й аплікації Любові Панченко. Поміж ними аплікація, на якій запитально великими очима дивився Тарас, на іншій стіні аплікація «Вогнище інквізиції» за твором Шевченка «Єретик». Палахкотить, палає, пропікає наскрізь…»

2000-ні роки стали часом визнання творчості Любові Панченко. Організовуються численні персональні або колективні виставки робіт українських митців, де чільне місце посідають твори Панченко. Крім того у 2012-му було відкрито «Музей шістдесятництва», куди художниця передала більшу частину свого творчого спадку.

Натомість доживала життя Любов Панченко на самоті в Лісовій Бучі. Коли ж 24 лютого 2022-го розпочалась повномасштабна російська агресія проти України, і Буча фактично перебувала в окупації, то 84-річна мисткиня опинилась в голодній ізоляції. Підірване здоров’я Любові Панченко не витримало важкого випробування і вона померла 30 квітня цього року в лікарні. Як сказав про почесну громадянку міста Буча її мер ‒ Анатолій Федорук: «Любов Панченко не змогли зламати в КДБ, але художниця постраждала під час нової російської навали».  

 Стаття підготовлена за матеріалами архівів та інтернет-ресурсів.

Поділитися: