Розмовляв Богдан Гук ■ ГРОМАДА ■ 2009-11-19
{mosimage}
Розмова з Ярославом КОЗАКОМ, членом громадського об’єднання “Бощани”
За яких обставин відбувалася депортація українців із Боська?
-Війна закінчилася 9 травня 1945 р. Тоді ніхто з українців у Боську не думав про переселення з рідного села. Однак невдовзі солтис повідомив нас про угоду уряду Польщі з урядом УРСР про переселення. Люди про це почули – але старалися забути, проте щотижня кожен господар отримував записку: вам треба негайно покинути Босько, на ваші місця чекають переселені з УРСР поляки. Психологічний тиск перейшов у практику – були напади, грабування майна, навіть кілька вбивств. На мою сім’ю двічі напала місцева “міліція”, шукала зброї, але, як усім сказали лягти на землю, то самі пограбували все, а зброї не винесли жодної – її не було…
Як і добровільності виїзду…
-Про добровільність не могло бути мови, моя родина, наприклад, жила в новому будинку. Грабування тривало далі. Бощани створили сяк- так озброєний загін самооборони. Вона нікого не вбила, але відігнати нападників пострілами раз чи два рази таки вдалося. Нарешті, українська частина села поступилася перед тиском влади, а подеколи й односельців. Така була добровільність, яку влада записала в “евакуаційні” документи. За неповними даними, 1945 р. з Боська депортовано приблизно 350 сімей. Перша група, яка виїхала десь 27 липня через Устрики та Хирів, уся поселилася в селах Самбірського району – у Радловичах, Угерцях, Дублянах, Бісковичах, Максимовичах. Другий транспорт виїхав у серпні та опинився в Дублянах, Золочеві, а дехто з переселених – у Нагірному. У 1945-1947 рр. ми були власниками земельних ділянок – еквівалентів утрачених у Боську, але через два роки нас почали гнати в колгоспи, 1948 р. забрали інвентар, зруйнували стодоли та перетворили з господарів на колгоспників.
Довелося приживатися також до нових сусідів.
-Зустріли нас в УРСР не надто привітно. У нас був старий руснацький акцент, слова “допіро”, “тераз”, яких тамтешні мешканці не сприймали, хоч самі вживали “дзісяй”, замість “сьогодні”. Ми й назвали їх “дзісяками”. Бощани швидко асимілювалися суспільно, молодь масово пішла в науку, почалися шлюби бощан з небощанами, однак ментально було важко, наприклад, ми не мали богослужінь. Ми спілкувалися в міру нормально між нашими сім’ями, не існували заборони, ми листувалися, відвідували один одного, зустрічалися, найбільше на весіллях – бощани дуже співучі.
Хто першим по депортації відвідав Босько?
-Не знаю, хто був тим першим щасливим, але відвідини залишеної рідні почалися вже в 50-х роках. Переважно брати відвідували своїх сестер, одружених з поляками, завдяки чому вони могли залишитися в селі. Не завжди ці відвідини мали лише приємний результат, у розмовах поверталися неприємні для декого спогади про українство Боська під час війни.
Я також 1962 р. вибрався в рідне село, відвідав свою хату. Насамперед заспокоїв власницю хати: пані Галицька боялася, що я захочу відняти в неї дім. По моїх поясненнях настрій став приємним. Там я зустрівся зі шкільними друзями, відвідав цвинтар і побачив, що нема церкви. Тодішні відносини між переселеними бощанами й тими, які залишилися в селі, були стриманими, але не були ворожими. З плином часу вони робилися відвертішими, більш приязними. Змінювалося і саме село, воно модернізувалося, а прекрасних форм набрало після 2000 р., уже під час членства Польщі в ЄС і війтування Броніслава Жулкевича та його наступника, Маріуша Балабана.
Тоді бощани в Україні задумали самоорганізуватися.
-Поштовхом були виїзди на лемківську “Ватру” до Ждині. Кожного разу, чи на схід, чи на захід їдучи, ми проїжджали через своє село. Кожен хотів відвідати могили своїх предків, проте туди годі було зайти: цвинтар був цілком зарослий кущами й усім, що тільки могло там порости. Старі сходи ледве дозволяли піднятися та зійти вниз. Якось-бо склалося так, що модернізація охопила усе Босько, обминаючи церковну гору.
Після кількох сумних відвідин села Микола Цуп, самбірчанин, проте уродженець Боська, виступив із пропозицією створити громадську організацію колишніх мешканців Боська та їх нащадків. Адже організація відкриває можливості офіційно діяти, дбати, розвивати власну спадщину. І от самбірська громадська організація “Бощани”, яка виникла 2006 р., нараховує приблизно 150 членів, з яких близько 30 – постійно активні.
Ми не цілком добре знали, з чого починати прокладання нашої дороги до Боська. Написали ми лист до Міністерства закордонних справ Польщі (відповіді не отримали…), другий направили до МЗС України, просили сприяти і вказати відповідний шлях співпраці. Міністерства ці ні в чому нам, однак, не допомогли. Ми вибрали простіший спосіб.
Першу офіційну поїздку здійcнила делеґація в березні 2006 р.: голова “Бощан” М. Цуп, Степан Теплий, архітектор Євген Хомик та я. Архітектор досить швидко визначив, що і як можна зробити на церковній горі з цвинтарем та місцем по церкві, потім підготовив проекти, які ми представили ґмінній управі.
Однак, як розумію, спершу треба було прийняти якусь стратегію відносин з цією управою.
-Тут можна було діяти двома способами. Перший – це вимагати, другий – обійтися без вимог, а шукати спів праці. Для вимог ми, як громадяни другої держави, України, не мали підстав, хоч то наші предки за свої гроші ставили церкву, – яку не вони ж зруйнували, та не вони же сплюндрували цвинтар. Однак ми мали досить сильну моральну основу, щоб запропонувати управі Бощанської ґміни співпрацю, тому що їй також мало б залежати на тому, щоб підняти історичну та культурну спадщину Боська, якої без українців підняти не можна. Ми не помилилися: під час цього візиту ми легко порозумілися з війтом Жулкевичем та встановили способи співпраці. Коротко: ґміна надаватиме працівників, а ми купуватимемо потрібний ремонтний матеріал. Почалися ремонтно-будівельні праці. Спершу розчистили церковну площу та встановили хрест у місці, де стояв вівтар. А далі віднайшли фундаменти церкви, виклали їх обриси камінням та висипали щебенем. Потім з під кущів видобули цвинтар і сходи. Бруківкою вимостили дорогу від сходів до асфальту. Вичистили фіґури Ісуса Христа і Богоматері, які збереглися обабіч сходів. Сім разів 2006 р. я приїздив у Босько. Підсумком був груповий приїзд до колишнього нашого села десь 120-особової групи бощан з України 16 вересня 2006 р. Тоді спільно з римо-католицьким парохом А. Ґалем ми освятили хрест, зустрілися теж зі своїми родинами та подивилися на залишки старих хат.
Добрими й чесними були перепросини Б. Жулкевича за те, що сталося з українцями в Боську 1945 р., мовляв, кривду, яка сталася, не вчинили нинішні бощани, а тодішня влада й тодішні люди. Ми відправили панахиди на могилах двох убитих бощанських священиків: отця М. Величка та отця І. Головача.
Під час приїзду 2007 р. нашу присутність уже правильніше зрозуміли нинішні бощани, які не завжди знали, що ніхто з нас не буде перевертати історії чи змінювати власності їх піль і домів. На місці, де стояла прицерков на дзвіниця, 2008 р. ми поставили фіґуру Матері Божої. На цоколі знайшлося зображення давньої церкви і пам’ятний напис. А на цвинтарі наші бощани почали встановлювати на хрестах таблички з прізвищами своїх предків.
Що ви плануєте в майбутньому задля Боська?
Насамперед, далі будемо підіймати цвинтар. Крім того, збираємо матеріали до книжки про історію та культуру Боська, тому що в дотеперішніх польськомовних виданнях інформація про українську частину його історії подана мінімально. Придався б і сайт в Інтернеті, а також скромні інформаційні видання про наше Босько польською мовою. Досі з’явилося тільки видання “Незабуте Босько”. Нам треба старатися якнайдовше працювати для Боська, бути присутніми і на празнику, і в будень, щоб не втратити того, що вже зробили, і щоб ми далі мали змогу дбати про нашу спільну спадщину. Ясно також, що ми сподіваємося частих відвідин бощанської делеґації та наших родин у нас, у Самборі в Україні.
Ярослав КОЗАК народився 10.02.1933 р. в Боську, по депортації 1945 р. був поселений у Ралівці (село Радловичі) Самбірського району. 1952 р. вступив на механічний факультет Львівського лісотехнічного інституту, де 1957 р. одержав звання інженера-механіка. 1967 р. став головним інженером Львівського фанерного комбінату. З 1977 р. працював головним інженером, а у 1980-1984 рр. – директором меблевої фабрики “Карпати”. Згодом став директором Львівського об’єднання “Львівдерев”. На пенсію вийшов 1994 р. Член товариства “Лемківщина”, заступник голови громадського об’єднання “Бощани” в м. Самборі.
“Наше слово” №47, 22 листопада 2009 року {moscomment}
