Репортаж про назви на мапі та на землі

На південь від логоцентризму
Коня з сідлом для того, хто знає, що діється на південь від Сянока! Станом на сьогодні – тобто на 9 жовтня 2011 р. – у “реалі” не знаю нікого, хто в розмові віч-на-віч міг би мені розповісти про те, що він там побував і побачив, що діється в цьому інтеріорі¹: на південь від Сянока аж до місця, де Карпати перевалюють на південь… Мені минає містичний 47-й рік життя: і я не зустрівся з кимось таким. Тимчасом реальний світ устиг настільки збільшити швидкість, що минув фазу після депортацій та ввійшов у Інтернет. Саме в цьому просторі відбулася єдина зустріч з кимось, про кого навіть не знаю, якої категорії буття вжити: адже тут ідеться про Семанчука… тобто про www.semanchuk.com.

Семанчук став мені близьким другом, я вивчив усі дані з його сторінки, переконався, що він реально був на території, яку назвав Буківським трикутником. І відзначив, що його фізична пристрасть до цієї території менша від пристрасті ритися в архівах, картах і статистичних даних. Нарешті, коли на www.mapywig.org, сторінці з чудовими картами польського Військового географічного інституту, я знайшов подяку якраз Семанчукові, то подумав, що відданість цієї людини нереальному світові картографії і статистиці метричних книг греко-католицьких парафій далеко відійшла від просвітительського логоцентризму². “Це інший світ. І тобі до нього таки дальше від кліку в клавіатуру”, – клацнуло в моєму мозку.

Запах Інтернету
Реально: напередодні зустрічі з www.semanchuk.com був запах хімічних речовин, якими Єва Брила мила підлогу Будинку культури в Карликові, одному з сіл інтеріору на південь від Сянока. Це був серпневий вечір 2011 р. Підлогу забруднили болотом з чобіт учасники ремонтно-реставраторського табору. Ці кілька людей, організованих у заснованому Євою Товариством охорони спадщини карпатських меншин, приїхали до Карликова й, отаборившись у цьому будинку, два тижні кожного дня проводили на карликівському цвинтарі. Кожного вечора хтось мив заболочену підлогу, а Євин брат Петро сідав до Інтернету. Коли я йому зізнався, що попри багаторічне проживання в Команчі нічого не знаю про реальний Карликів та околицю, Петро зізнався, що він, хоч родом з так само недалекого Загір’я, також нічого про цю околицю не знає.
– Увійди на www.semanchuk.com, – сказав до мене Петро цього вечора, наче виправдовуючи своє незнання про нібито його (але ж і моє…) реальне оточення. Звідки вже раніше міг би він знати, що поки не прибуде в села інтеріору, без зв’язку з територією його мова не буде дійсною? Я чув звинувачення як проти нього, так і проти себе, що ми досі не бачили Прибишева, Кам’яного, Болхівки, Волиці, що вони в нас не мають свого місця.

Запах цвинтарів
Уранці ми заново подалися на карликівський цвинтар. Під Петровою пилою кілька днів тому попадали чималі дерева, дівчата стяли деревця й кущі. З лісу чи гаю показалося щось начебто чотирикутник. Давніше краєвид з-поміж довколишніх трав вирізнявся саме деревами і кущами, а тепер замість них стриміли нагробні цоколі без хрестів, лежали могильні плити, валялося кілька частин камінних і чавунних хрестів. Пора фахової роботи, чищення дротяними щітками, миття водою та хімією, потім намагання припасувати частини, щоб з 3-4 скласти та поставити один нагробний хрест. А також радість від кириличних написів, коли з-під щітки появлялися літери, які сповіщають, що раб Божий такий і такий народився та помер. О, мить життя і смерті! І був похоронений…
А потім питання: хто виконав ці надгробники? Це не філіґранна робота майстрів з Бортного, а важкі камінні бруси. Література мовчить про їхню камінну родословну, але Петро Брила десь знайшов інформацію про “прибишівський пісковик”, у горі Камінь у селі Прибишеві. Отож, в цьому пісковику залишав свої сліди у формі дубового листя незнаний каменяр, якого в книжках мої сучасники назвали Майстром дубового листя. Однак на тих дослівно кількох надгробниках з Карликова ні на одному цоколі чи його підставі нема цього інтимного для втаємничених знаку.
Після 1947 р. кожен цвинтар – життєдайний. Завдяки ньому Карликів існує як історичне село. Тут нема жодного старого дому. Обабіч буйним зіллям квітне забудова колишнього державного рільничого господарства. На місці церкви – вівчарня, дах якої невдовзі обвалиться. Спортивний майданчик – тут стояло приходство. Коло нього – дерев’яний хрест, металевий Христос з якого прибитий нині до придорожнього дерева. Стільки вміє розповісти найстарший мешканець Карликова, який живе тут з (!) 1954 р. Саме тоді польська держава, знищивши кілька років раніше Карликів, “заснувала” його заново. У 1947-1954 рр. село не існувало, було місцем у пам’яті колишніх мешканців: його, як видається, тепер уже нема – вони чи не всі померли. Не дивно, що ніхто ніде не згадує о. Мaлярчика, якого разом з кільканадцятьма іншими українцями з цього села 1946 р. убило польське військо. Андрій Божик і я роздивляємося, чи десь є місце, де могла бути збірна могила. Знаходимо лагідний пагорбок, починаємо копати: Андрій викопує кілька дрібних кісточок, наче кістки долоні. Насипаємо на цьому місці земну могилу. Може, наступного року поставимо тут хрест? Це частина нашого надвечірнього мислення.

Щезання мап
Уранці не йду на карликівський цвинтар. Моя закерзонська голова, коробка з пам’яттю та знаками для орієнтації на місцевості вперто тримається передучорашньої інформації про www.semanchuk.com. Вона стосується Прибишева, сусіднього села, 2 кілометри на захід від обжитого Євиним табором Карликова. До речі, я ніяк не знаю, про що йдеться. Чим є Прибишів? Не селом, не-селом чи неселом? – Бо ж Прибишева реально не було тоді, і нема тепер, коли пишу цей текст. То лиш польські мапи чомусь уперто називають Прибишевом те, що після 1947 р. розірвало реальний зв’язок з усіма мапами, статистиками та церковними книгами. О, переконливосте мап! Так, Прибишів – це місце на карті, означене письмом: а що ж спроможне витравити з нас силу письма? Спрага дійсності.
Чи я був спраглий – віддавна не знаю природи цього почуття, – коли вибрався з картою в руці у Прибишів? Інтуїтивно – “Дозрілий чоловік іде 5-6 км на годину…”, обабіч укриті травами й лісом гори – наближався до місця, де мала настати обґрунтована моїм раціоналізмом і довірою до картографії згода між змістом карти і змістом території. Проте замість згоди я був свідком того, як карта ставала брехнею, як письмо почало значити тільки на карті, тобто нічого не значило проти дійсності; свідком того, що письмо – це обман, і карта з цим письмом – теж злуда. Це було таке враження, немовбито разом з кроками вглиб “прибишівського” (?) інтеріору мапа почала занепадати, дві колії болотистої дороги за мною заповнилися її опалими хаотичними літерами, і нарешті я перетворився на власника великого аркуша білого паперу. Замість того, щоб кинути в болото непридатний папір, мій мозок переклав нову ситуацію таким чином: я в Прибишеві, у назві села, якого нема, у місці, яке 1947 р. втратило назву, а нове не має назви: його ніхто не називає, бо тут нема мешканців.
Як я йшов, там не було нічого, крім потоку зліва, гори справа. Перебрів потік і переді мною відкрилася дорога під гору, а також дорога вліво, дорога, яку виробляють трактори й машини лісової служби. Я не знав, що одну хвилину тому минув цвинтар, а потім місце, де стояла церква. Я пройшов Прибишевом, не знаючи, що десь був, що був у якомусь означеному місці. Де я був?..
Проте, якби я був у Новій Зеландії, ця карта була б єдиною дійсністю, конституцією Прибишева як реальності. І я глибоко вірив би в існування цього села! Звідки було б мені знати, що в Польщі нема мапи знищених українських сіл, а натомість є мапи місць, де вони колись знаходилися. Не треба Нової Зеландії, Зеландія – це нинішня “багатокультурна” Польща. Недавно, у березні-квітні 2010 р. на форумі порталу Beskid Niski sercu bliski відбулася прискіплива дискусія 2-3 осіб про те, де знаходиться новий прибишівський цвинтар і місце по церкві. Ось висновок однієї з них: “з цією метою треба, на жаль, податися в пошуково-з’ясувальну експедицію”. Ця експедиція так і не відбулася. А в серпні 2011 р. Є. Брила, не читаючи дешевизни, улаштувала літній табір на території, яка має тільки помилкові назви – неназви.

З Райнфусом мандрівка неозначеністю
Важкі прибишівські бруси сяк-так отесаного каменю, видобуті учасниками табору з кущів, трав, часто з-під землі, здивували написами. Їхній стиль був інший від знаних мені інскрипцій, чомусь так само важкий, як камінь, в якому різьбив їх Майстер дубового листя.
З поміччю прийшов мені батько модерної польської уяви про Лемківщину. Рятівний Райнфус писав-бо: “У місці, де Ослава прокладає собі дорогу крізь гірський хребет на північ від смуги Буковиці, лежить 8 сіл, які є перехідною лемківсько-бойківською територією: Куляшне, Височани, Полонна, Карликів, Прибишів, Кам’яне, Петрова Воля і Токарня”.
Райнфусова стаття не менш перехідна, як її зміст. Видана 1948 р., а написана до війни, вона могла б служити доказом, що ніяких депортацій не було, і перехідна зона на південь від Сянока тримається так само гарно, як і до 1918 р., наприклад. Однак нині ясно, що ніякої перехідної ні Лемківщини, ні Бойківщини нема. Залишилася, що дивне, різниця. І тільки за це я Райнфусові вдячний.
Цей погляд може якимсь способом виправдати те, що серед колишніх мешканців нема найменшого зацікавлення цією територією протягом 60 років від акції “Вісла”. Аж десь 2008 р. в цю зону першими ввійшли полонняни. Вони вказали, що з “поакційної” перехідності можна вийти та податися до берега, де стоїть їх церква. Після 1947 р. вона пройшла стільки трансформацій, що служила навіть стайнею. А от недавно Андрій Шкраван зі Слупська та інші полоняни почали змагання за те, щоб у Полонній, у дотеперішній неозначеності, зробити місце для знайдення самих себе. Відкрили людським очам залишки церкви, відремонтували дзвіницю, очистили цвинтар, поставили свої пропам’ятні знаки. Полонна сьогодні є єдиним селом з восьми названих Райнфусом, де давні мешканці повернули назву; воно перестало бути порожнім текстом на мапі акції Вісла” та порожнім дороговказом у минуле.

Теорія реального місця
Єва є викладачем філософії в одному з краківських вишів. Питання про місце цікавить її, відколи 2007 р. почала вивчати інтеріор, а тепер Прибишівський цвинтар виявився місцем, обдарованим написами, отож не залежним від польських географічних мап для туристів з “Нової Зеландії” або з Інтернету. Громадський хрест велетенських розмірів уже був почищений та поставлений. Дерева ще тримали у своєму тілі залізні огорожі могил, що виникали тоді, як ніхто не сподівався тут повернення лісу.
Ми сиділи в місці, означеному www.semanchuk.com як давній млин. Єва вголос думала про свою книжку. У ній мала б бути присутня земля, якої вона, мешканка Загір’я, досі не знала. Навіть не знала, що кільканадцять кілометрів від її дому можуть бути паралельні світи. Для них потрібні нові концепції, щоб у перехідній зоні з ойкумени в неойкумену можна було поводитися розумно, а не як турист з очима, витріщеними в зелену стіну лісу.
– Петер Слотердейк у “Важкому дозріванні до щастя” міркує про місця цього світу, він відзначив існування гетеротопій³, тобто “інших місць”, – казала Єва.
– Їх можна обжити, а чи це не зворотні від здійснених ідеологій пустелі?.. – спитався я.
– Це місця, завдяки яким можна забезпечити себе дистанцією від решти світу, від гопотопій⁴.
– Мені це ґарантує акція “Вісла”…
– Тут інша небезпека. Вона полягає в тому, що звичайне життя намагається увірватися в ці інші місця. Звичайне життя – це т.зв. гомотопії, і між гетеротопіями та гомотопіями існує різниця, яку мала б бачити людина, що прагне не допустити до виникнення однорідного світу гомотопій.
– Якби визначити гомотопії та їхні контексти, то Польща становить гомотопію стосовно Закерзоння, а Закерзоння становить гомотопію щодо своїх складових, наприклад, щодо територій, які для декого були гетеротопіями до виникнення Слотердейкових визначень, маю на думці Райнфусову Лемківщину і хоч-не-хоч Бойківщину.
Єва стала заперечувати:
– Видається, що ближчою до Райнфусової практики творити на Русі свої “утопії”, щоб заселяти їх етнографічними істотами, була б концепція “не-місця” Марка Авжа з його тексту “Немісце”. У “Вступі до антропології супер-модернізму” цей французький антрополог обстоює думку, що запереченням місць, обжитих традицією культури, антропологічних, є транзитні місця, які не сприяють виникненню індивідуальної самоти, так, як розуміє її Карл Роджерс, не формують міжлюдських відносин. У транзитному місці можна погратися будь-чим у будь-що, але воно не дає шансу заглибитися в культуру, воно вказує поза себе.

Поза себе
Ми так і від’їхали, ні з ким не познайомившись. Дехто підходив ближче, але тільки одна особа ввійшла на територію карликівського цвинтаря та щось там говорила, і їй подобалося, що хтось приклав руки для його добра. Не могла багато сказати, бо була мешканцем сучасної назви, а не історичного села. Дороговказ з назвою “Карликів” інформує про географічне положення села та його місце на автошляху, але не є носієм культурних асоціацій. Ми не могли залишити Карликова на його давньому місці, хоч обжили його розчищеним цвинтарем. Нам довелося забрати бідне “все” з собою, подібно, як колись переселенці.
Прибишів далі залишається добром мого друга www.semanchuk.com. До цього шифру я додаю коди прибишівських мертвих: Tu Jurko Prełka pom. 1914 Wicznoia Pamiat або ту спочываєт петро пашковський пережы 60 лїт і фенна пашко пережыла 66 лїт вїчная ім памят pom. 1915. Без www, i без com. А я є www.bogdanhuk.org.
Детальна інформація про стан пам’яток української культури в Карликові, Полонній та Прибишеві на сторінці: www.apokryfruski.org (закладки: Miejscowości → Łemkowszczyzna → Karlików lub → Płonna, Przybyszów).

¹ інтеріор – частина суходолу, віддалена від обжитої території, часто малозаселена або безлюдна.
² логоцентризм – філософський погляд, згідно з яким ключем до пізнання світу є слово та мова.
³ гетеротопія – поняття зі сфери філософії, згідно з яким на землі існують місця, непідвладні контролеві представників єдиної панівної культури.
⁴ гомотопія – поняття зі сфери філософії, згідно з яким на землі існують місця культурної спадщини та одноманітності, підпорядковані єдиному культурному порядкові.

“Наше слово” №3, 22 січня 2012 року {moscomment}