У довшій перспективі потрібні будуть люди

 Павло Лоза ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №12, 2022-03-20

«Надання допомоги схоже на одягання маски в літаку, коли стається розгерметизація кабіни. Спершу ми повинні одягти її на себе, щоби мати змогу допомогти дитині або людині поруч. Такий принцип стосується і волонтерів, які працюють із біженцями», говорить Кася Комар-Мацинська, координаторка з Перемишля.

Фото з архіву Народного дому (автор Адам Яремко)

Павло Лоза: 25 лютого ви оголосили збір грошей. 26-го почали набір волонтерів. Скільки їх зараз?

Кася Комар-Мацинська: Вже першого дня ми набрали сто людей, а за два тижні повномасштабної війни маємо у списках пів тисячі прізвищ. Вони в основному займаються перекладом та покращенням комунікації у різних пунктах пропуску. На початку це були лише Корчова, Медика, а також головний вокзал у Перемишлі. Ситуація у перші дні війни постійно змінювалася, і виявилося, що насправді ми найдужче потрібні на перемиському вокзалі. Тому більшість наших ресурсів направляємо саме туди. Наші волонтери присутні там 24 години на добу, чергують по чотири години. Під час однієї зміни таких волонтерів-перекладачів на вокзалі є приблизно п’ятнадцять.

Яка була ситуація упродовж перших двох тижнів?

На вокзалі був увесь час безупинний потік людей. Щодня приїжджає близько восьми спеціальних евакуаційних поїздів з усієї України. В кожному – від однієї до кількох тисяч пасажирів. Наші волонтери допомагають біженцям зрозуміти, у яких обставинах вони опинилися. Передають основну інформацію. Якщо евакуйований у хорошій фізичній та психічній формі, він не може залишатися у Перемишлі, мусить їхати далі. Просто це місто неспроможне прийняти таку кількість людей. У перші дні війни багато людей знали, куди хочуть їхати. Найчастіше – у Варшаву, Вроцлав, Краків, бо вони мали там родичів або друзів. Зараз ми помічаємо щораз більше біженців, які просто сіли у поїзд і не знають, куди їм подітися. Це не лише жінки з дітьми, а й старші особи.

А як працює зараз Народний дім?

Він повністю припинив свою колишню діяльність і зосередився на допомозі. Ми весь час реорганізовуємо приміщення Народного дому, щоб якнайкраще виконувати нову функцію. Передусім тут розташований координаційний штаб волонтерів, які готують графік, навчають нових учасників, надають їм спеціальні жилети та відправляють на місце роботи. Вони також моніторять ситуацію та вводять організаційні зміни, адже процес нестабільний. Кожного дня місця роботи мусять відповідати потребам. Окрім цього, театральна зала Народного дому стала локацією для ночівлі. Щоденно там залишаються приблизно 70 осіб, серед них багато малих дітей. Тому ми маємо також простір, у якому вони можуть гратися. Це було перше таке місце у Перемишлі, підготовлене для наймолодших біженців.

Також у нас ночують волонтери, які приїжджають з усього світу. Нам уже дещо не вистачає для них місця. Саме тому ми переорганізовуємося – бо хочемо відкрити додаткові кімнати. Треба розуміти, що будівля зараз у стані ремонту, у коридорах весь час холодно. Якби Народний дім був цілком відремонтований, ми могли би використовувати наш простір повністю, а не лише на третину. Крім цього, нас відвідує багато журналістів з усього світу – від Тайваню до США. Їм треба все пояснити, показати тощо.

Хто Вас забезпечує логістично?

Уже першого дня ми підготували більшість ліжок. Це вдалося зробити з дуже активною громадською допомогою. Щойно дізнавшись, що почалася повномасштабна війна в Україні, багато представників місцевої української громади прийшли до Народного дому та облаштовували його для прийому біженців. Це тривало 2-3 дні. З огляду на санітарні умови, ми можемо приймати обмежену кількість людей. Крім цього, ми користуємося складами міської влади та різних організацій. Якщо нам чогось не вистачає, це доставляють звідти – або й просто привозять люди. Ми відчуваємо дуже велику підтримку. Дуже добре, що охочі допомогти передусім питають, чого ми потребуємо. У перші дні було інакше – нам приносили одяг або цілі коробки пончиків, у той час як потрібні були зовсім інші речі. Зараз підтримка вже більше продумана. Що ж до харчування – допомагають люди і один ресторан, який доставляє гарячий суп.

У Варшаві до підтримки Українського дому, який організував консультаційний пункт, долучилися окремі компанії та фірми, що бачать, наскільки важливо допомагати організації, яка опікується біженцями. Як це виглядає у вашому випадку?

Почну з того, що ми знаходимося на першій лінії допомоги евакуйованим, і ми не мали часу на побудову структур координації. Уже з першого дня війни у Перемишлі з’явилися біженці. Основним тоді було зібрати волонтерів. Це неймовірно, що вони постійно працюють безкоштовно. У них є власні роботи, у вільні від яких години вони допомагають нам – а дехто навіть бере відпустки. Ми точно мали менше часу на те, аби підготуватися до прийому біженців, аніж люди у Варшаві, Кракові чи Вроцлаві. Але так, до нас звертаються компанії з різними пропозиціями. Ми маємо відповідно усе запланувати, щоб не змарнувати ресурсів і можливостей, які отримуємо. Проте кожному, хто приходить і питає, чого ми потребуємо, я відповідаю одне: волонтерів. У довшій перспективі потрібні будуть люди, які матимуть змогу допомагати біженцям на першій лінії. Це дуже важка праця, зокрема для психіки. Бо ти весь час стикаєшся з людськими стражданнями.

Як ви справляєтеся з цією ситуацією?

Нам пощастило, що серед наших друзів є психологи. Одна сфера роботи для них – це допомога безпосередньо евакуйованим, які мають посттравматичний стрес. Це не якась масштабна терапія, а швидка реакція, щоби повернути людину в нормальний стан. А вже коли такі особи поселяться на місцях – тоді їм потрібна буде довгострокова підтримка. Інший аспект – це праця психологів з волонтерами. У нас є подруга-фахівчиня, яка щоранку приходить на наші наради і пояснює деякі речі, дає інструкції, як говорити з біженцями, що робити у тій чи іншій ситуації. Насправді у перші дні всі діяли під впливом адреналіну. Дуже багато людей, молодь, ліцеїсти могли залишатися на вокзалі по кільканадцять годин. А дуже важливо розраховувати свої сили, щоби «не перегоріти». Ми уже бачимо, що волонтери, які не встановили самі собі у певний момент обмеження, неспроможні далі працювати. Це не залежить від віку – трапляється з усіма.

Одна з моїх товаришок у Варшаві, яка займається біженцями, повернулася додому вперше за чотири дні. Вона сама каже, що це була помилка.

Я теж так думаю. Взагалі у перший час мені – думаю, іншим волонтерам теж – було складно засинати. Зараз ми настільки змучені, що «вимикаємося» одразу. Часто цей сон переривають телефонні дзвінки, на які треба відповідати. Але в кожного є також сімейні обов’язки, робота. Не можна віддаватися на сто відсотків. Тому ми підготували психологічну підтримку для волонтерів. Також вони отримали номери телефонів  психологів, щоб у разі потреби можна було самостійно домовитися про зустріч. Я знаю, що багато хто цим уже користується. Чимало людей думають, що можуть впоратися з нинішньою ситуацією. Але насправді для власної психічної гігієни треба мати підтримку фахівців.

Фото автора статті

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*