Роман Кабачій ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №18, 2020-05-03

Максим Дупешко належить до нового покоління західноукраїнських письменників, котрі не прагнуть повторювати шлях «станіславського феномена» (співголосність літераторів із Прикарпаття – Андрухович, Прохасько, Іздрик та інші), натомість формують мозаїчність мікрорегіонів, де кожен творець може привнести свою лепту і знайти свою родзинку. Його власний внесок і данина рідному місту та Буковині – роман «Історія, варта цілого яблуневого саду», видана тут же у видавництві «Книги-ХХІ», що співпрацює з поетичним фестивалем «Меридіан Черновіц» та Центром Поля Целана.

Чернівці й досі вважаються містом багатьох культур, проте для тих, хто знав їх до Другої світової війни, той шарм у більшості вважається втраченим. Головний герой книги пан Павло Бачинський, батько котрого був поляком з Городенки, а мама напівукраїнка (по батькові) і напівнімкеня, є уособленням полікультурності. Для батька Лешека – він Павел, для бабусі Герти – Пауль, для своєї коханої, чернівецької єврейки Дори – Поль (вона вчилася у Франції і їй було приємно звати його саме так). А за радянської доби, яку йому взагалі не хочеться згадувати («таке враження, що комуністи красу нищили цілеспрямовано»), його звали дядь-Паша. А якщо згадати, що міжвоєнна Буковина перебувала під владою Румунії, новим для багатьох було панування Австрії, коли німецька мова стала ознакою належності до вищих каст, а після Другої світової війни ще й прийшли росіяни, – то аби в цьому всьому вижити і витримати, треба було мати неабиякий хист і талант. Або просто володіти чернівецькою говіркою-мішаниною української, їдиш, німецької та румунської. Саме ці мови у період короткого безвладдя в 1941 році дід Павла Омелян Панчук бачив офіційними мовами буковинської державності (в останній момент Омелян та його спільники передумали щодо їдишу, бо хотіли заручитися підтримкою Гітлера, аби тільки не повернулися румуни).

Виразне завдання книжки полягає в тому, щоб оце відчуття втрати колишніх Чернівців не стало домінуючим. Один із методів цього достягти – вести оповідь від кількох осіб, перетасовуючи їх у часі. По-перше, це сам автор або ж його уособлення, дуже близьке до реальності (він пише там навіть про чернівецьку культову книгарню «Букініст»). По-друге, це оповідь Павла Бачинського автору, яка розпочалася під час знайомства на горі Цецино і продовжувалася кілька разів у нього вдома. По-третє, це щоденник матері Павла Марії, котрий вона веде, звертаючись (умовно) до свого лікаря, та передає уже немічною своєму синові. Той віддає його автору, котрий, перебуваючи в АТО, продовжує його вести, звертаючись уже до самої Марії, знаючи її та перипетії її сина.Завдяки цьому прийому, а також через наскрізну історію Павла, який веде активне життя в буремні 1930-40 роки, «перескакує» нудний радянський період і знову оживає в перші роки незалежності, а теж через певне повернення образів минулого (уточнювати тут не буду яких, але те, що відтворення духу багатокультурності можливе в оновленому варіанті, – то однозначно можливе) – ми співпроживаємо більш чи менш цікаві моменти ХХ ст.

Мені особисто імпонує захопленість автора своїм героєм. Павло-Павел є хранителем духу міста, котрий може дивитися на процеси не лише з точки зору власної особистої історії, а й з боку інших суспільних і національних груп міста. Для того, щоб показати, наскільки ця постать захоплива, автор наводить приклад «ніби власної бабусі», котра – проживши той самий час, у безпросвітній праці – просто «не помічала» хитросплетінь навколо: «Щось трішки про родину, щось про роботу в полі…». Натомість, «…перше, чого уник Павел, – це проживання життя наче рекламного ролика, відеогри, без зупинок на самоаналіз, самолюбування і самобичування, самовизначення в часі і просторі». З іншого боку, він не перетворив його на екзистенційний кошмар із сотнею тисяч “хто я?”, “навіщо я тут?”, “кому я потрібен?». Як приклад подам міркування Павла про суголосність життя у Чернівцях: «Те, що люди різних національностей жили у тих Чернівцях майже без конфліктів, зовсім не означає, що це була якась суцільна мішанка. Зовсім ні. Румуни горнулися до румунів, євреї – до євреїв, українці – до українців, а німці – до німців (…). Хоча найлегше знаходили мову з іншими саме українці. В сенсі одруження вони були найбільш компромісними».

Зрозуміло, що і «автор», і «Павло-Павел», і «Марія», яка любила споглядати Бога на дашку чернівецького двірця, – це той самий Максим Дупешко, лишень у різних іпостасях. Тому те, як майстерно він розкручує свою «історію, варту цілого яблуневого саду» (почалося усе з пригощення яблуком на горі Цецино), вказує на майстерність молодого автора та його розуміння багатогранності малої батьківщини, до якої підступитися лиш з одного боку було би поверхневим і наївним. Ба більше, своїм текстом Дупешко хоче показати, що наше сучасне «всезнайство» , глобальне занурення у багатошаровість світу – тільки оманливе враження, мовляв, це досягнення суто нашої доби. Ні, це існувало завжди, і шануючи надбання попередників та традицію, все ж знаходилися люди, які дивилися ширше. Як той же Павло Бачинський: «…коли людина йде цим [традиційним] шляхом, то всі відповіді на всі питання уже давно знайдено і людині не доводиться думати. Вона лише виконує прописані правила, йде за ними, не заглиблюючись і не усвідомлюючи до кінця, що робить. Якби людина ніколи не порушувала традицій, які прописали їй прабатьки, то так би й не злізла з дерева».

Максим Дупешко. «Історія, варта цілого яблуневого саду». Чернівці: Книги-ХХІ, 2017. – 160 с.

Поділитися: