20.11.2024
Дмитро Павличко – людина-епоха
Сергій Поровчук ■ СТАТТІ ■ №42, 2024-10-20 28 вересня виповнилось 95 років від дня народження Дмитра Павличка, українського поета, перекладача, державного діяча, дипломата, Героя України....
Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №42, 2024-10-20
Доля буває невиправдано жорстокою до тих, хто насправді заслуговує її прихильності. Чомусь обдаровані, талановиті, непересічні приречені бути непочутими або принаймні недослуханими. Він належав до когорти поетів Розстріляного відродження, опинився одним з перших у чорному списку сталінських жертв, тому й не зміг свого часу прозвучати на повну силу. Його вірші не вивчали у школі. Він мріяв випустити збірку, проте за своє надто коротке життя йому так і не вдалося видати жодної книжки. На сьогодні віднайдено близько 50 його поезій. Спробуємо бодай доторкнутися до біографічних і творчих відомостей беззаперечного майстра поетичного слова – Аркадія Казки, якому випала зовсім не казкова доля.
Народився Аркадій Васильович Казка 11 вересня 1890 року у невеликому містечку Седнів на Чернігівщині. У родині сільського шевця було три сини (Аркадій, Кирило та Григорій) і чотири доньки (Олена, Євдокія, Єфросинія та Олександра). Батько, Василь Кіндратович Казка, походив з козацького роду, мав неабиякий музичний талант – абсолютний слух, чудовий голос, пізніше керував церковним хором. Зачарування музикою, зокрема співом, та вокальні дані передалися від батька до сина. З особливою теплотою згадував Аркадій про батька: «Зараз в моїй уяві повстала дорога для мене постать мого батька, який ніколи нічим себе не схибив, і від цього його життя розтопилося в космосі, як чиста вранішня росина: кращого я ні собі, ні іншим не можу побажати».
Жила родина надто скромно, проте батьки вважали, що діти повинні здобути освіту. Григорій – старший син – учився в Ярославському ліцеї, Аркадія ж було відправлено до Чернігівського реального училища. Так у його життя увійшло місто, яке стало другим рідним домом після Седнева. Тут, у Чернігові, серед прадавніх архітектурно вишуканих храмів та монастирів формувалось духовне світосприйняття хлопця. Тут з’явилися друзі, з-поміж них і Павлусь Тичина. Юнаки палко прагнули пізнати мистецьке, культурне, поетичне життя, співали у церковному хорі, навчались, жили в інтернаті при монастирі, разом бували у Михайла Коцюбинського на «літературних суботах». Саме в Чернігові Аркадій відчув себе українським поетом, його літературний шлях розпочався з благословення Михайла Михайловича.
Це був період творчого злету молодого поета, розвою культурного і духовного життя, гуртування талановитого українства. Аркадій брав участь у концертах, виставах, літературних вечорах, він був натхненний революційною ідеєю українського відродження. 1918 року Аркадій Казка одружився з Ганною Цитович, також уродженкою Чернігівщини. 4 липня 1918 року у Воскресенській церкві Чернігова відбувся урочистий обряд вінчання. «Про тебе марив я уже давно… Мене, ти кажеш, в тузі теж шукала. І ось звела нас Доля і з’єднала».
Налагоджуючи родинний побут, Аркадій не полишав мрію видати збірку своїх поезій, котра, як він сам зазначав, могла би налічувати до 60 творів. Але не судилося… Це була найбільша його мрія, яка перетворилася, на жаль, у найбільшу печаль. З притаманною поетові делікатністю та прихованим болем він звертався до Павла Тичини: «Та ось я б хотів запитать (хоч це безнадійна річ!): якось ти восени казав: “Пришли матер’ял, може, удасться видать книжку”. Ось я й питаю, голубчику Павлусю: чи не можна б спробувати надіслать матеріал? Напиши про це». Відверто і щиро змальовує своє становище Казка ще в одному листі до друга: «Бач, нам погано почали виплачувать утримання: уже два місяці, як я не одержую утримання (дружина теж). Угруз у довги. А до всього оце сповістили про скорочення в Межигірському технікумі українства. Це мінус 4 червінці у моєму бюджеті щомісяця. Боргів на 80 карбованців. А тут мама пише: дай поміч – голодна, невдягнена, напівхвора, немічна». Такі скрутні матеріальні обставини змушували подружжя доволі часто переїжджати, шукаючи кращого заробітку. Родина на той час мала вже двох синів.
Педагогічна нива поета
Нині оприлюднено листи Аркадія Казки до свого учня Василя Мисика (самобутній поет, талановитий перекладач, в’язень концтаборів) – і це ціла енциклопедія подій, фактів, справжній історичний літопис, свідчення епохи, де кожна сторінка особистого життя була підкріплена ілюстраціями життя суспільства, зокрема становища української інтелігенції. Саме щоденникові записи, листи творчих непересічних особистостей набувають з роками особливої ваги та цінності, адже стають его-документами, що фіксують ті неоціненні відомості, про які не можна було казати вголос, з трибуни. Аркадій Казка, молодий, відкритий до нових поетичних ліричних обріїв, прагнув наблизитись до культурного центру, ближче до Києва. Фінансова скрута змусила його призупинитися на шляху до поетичного майбутнього, він став учителем в одній із сільських шкіл на Київщині. «Худий, але з буйною темно-каштановою чуприною і сонечка скелець на переніссі», – таким вперше побачив свого шкільного вчителя мови та літератури учень, а потім і друг по життю Василь Мисик, який тоді саме починав робити перші кроки на своїй поетичній стежці. Зошит з віршами учня Аркадій Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, той показав поезії Миколі Зерову, Максиму Рильському, Павлу Филиповичу. Так поетична стежина Василя Мисика почала розширюватись, перетворюючись на широку дорогу. Дружбу вчителя і учня підтримувало їхнє листування. В одному з листів до Василя Мисика, датованому 29 грудня 1929 року, Аркадій мріє про подорож утрьох (він, Тичина і Мисик) до рідного Седнева, де пропонує зупинитись у «моєї мами і сестри: у нас така гарна місцевість». Саме у Седневі дихалось на повні груди, розкрився дар поета-лірика, не полишало відчуття справжнього щастя. Про своє рідне село, звідки вирушив у доросле життя ще підлітком, писав з великою любов’ю і шаною: «Седнів мене заколисав: садами, парком, лугом, лісом (з грибами), курганами, хатами, дитинячими спогадами, людьми, що щиро, безпосередньо люблять мене, – повітрям, сонцем ласкавим, прекрасним зоряним небом (нема його у містах!), річними краєвидами, горовими, лісовими, польовими й луговими далечами… А ще ж: мама (дивна істота: любов її як еманація радіоелемента – ніколи не вгасає, не втрачається!), сестри, рідня, знайомі – вбогі, чесні, прості й мудрі люди».
Незважаючи на близькість до великого міста, Аркадія вражала бездуховність селян, відсутність у них інтересу до освіти та культури. Він пристрасно прагнув змінити ситуацію за допомогою мистецтва. Озброєний цією ідеєю та ще й отримавши у користування «прекрасний рояль», Аркадій вирішив із жителів сіл Нові та Старі Петрівці створити хор – заради «єднання цілком розпорошеного і цілком байдужого до справи освіти населення, що вразило мене своїм дикунством, не дивлячись на таку близькість до Києва». Дуже нелегко було молодому інтелігенту-ентузіасту посіяти бодай якусь зернинку світла і духовності у сухий грунт людських душ, що не знали іншого, окрім щоденних чорних сільських буднів. У листах до Павла Тичини ділиться Аркадій Казка своїми щирими невеселими роздумами: «Силкувався я видертись із вельми бандитських Нових Петрівець – але у Києві, не дивлячись на українізацію, учителі так міцно учепились одне за одного (хоч і калічі там повно!) – що ніяк я не можу втиснутись до їхнього гурту. […] Хотілося пожити у ліпших умовах, при київських бібліотеках попрацювати, коло культурного огнища погріти добре вже закацюблий розум – аж ні, доведеться, мабуть, зариваться хоч у Нових Петрівцях, хоч у іншому селі». Аркадій Казка показав себе як справжній учитель – ніхто ще не розповідав учням про рідне слово з такою палкою любов’ю. Свою «словесність» він не просто читав, а грав, натхненно й емоційно, як актор. Дуже влучно визначав роль літературного слова: «У кожнім слові – почуття. Великі письменники у вигляді книг заповіли нам власні душі». Аркадій Казка створював поеми, вірші, робив переклади. Митця приваблював витончений стиль у поезії – сонет, тріолет, рондо, газель. На початку 1928 року поет став членом літературної організації селянських письменників «Плуг».
Пам’ять сильніша за смерть
Наприкінці літа й на початку осені 1929 року Україною прокотилася хвиля арештів. До списку звинувачених потрапив і Аркадій Казка. Вночі 10 вересня його було заарештовано за причетність до контрреволюційної організації, котрої насправді не існувало, і відправлено до одеської в’язниці. Якоїсь конкретної причини для арешту, звичайно, не існувало. Сфабрикували справу про нібито причетність Аркадія до Спілки визволення України. Режиму потрібні були тільки усереднені й пересічні, щоб легко було ними управляти. «Судили за відмінний від офіційного спосіб мислення». Коли влада боїться свого народу, вона саджає за ґрати поетів, бо саме вони найшвидше озвучують правду через свої вірші. Не почуваючи за собою жодної провини, Аркадій чекав, що його ось-ось вирвуть з тюрми, порятують. Та допомога не приходила. Слідчі вимагали «зізнань», вимагали назвати прізвища друзів як «співучасників». Аркадій не витримав тяжких випробувань. Через півтора місяця після арешту 23 жовтня наглядачі слідчого ізолятора знайшли Казку на камерних нарах горілиць. Судмедексперт констатував смерть від самоповішення на рушнику. На думку друзів Аркадія, це не було самогубством. Так радянська влада позбувалася прогресивної української інтелігенції, до якої належав і Казка.
Він не був ворогом радянської влади, але був українцем, митцем, який прагнув зберегти свою духовну свободу, право на творчість, людську гідність. Посмертної реабілітації поета дочекалися лише через 68 років. Павло Григорович Тичина не полишав думки про видання книжки свого друга. На жаль, це було нелегко. Згодом стараннями дружини поета Ганни Павлівни та друга Василя Мисика було зібрано хоч і невеличку, але цікаву й показову частину творчості поета. Нікому не відомо, де могила Аркадія Казки, але людина жива, поки про неї пам’ятають. Через багато років Аркадій Казка повернувся до свого рідного Седнева – у жовтні 2011 року у містечку було відкрито пам’ятник сину своєї епохи. 2010 року у видавництві «Смолоскип» вийшла книга Олександра Шугая «Крапля сонця у морі блакиту (повість про Аркадія Казку)», а також збірка віршів Аркадія Казки «Васильки», де у кожнім слові – почуття.