У ЛАБЕТАХ комуністичної безпеки

диякон Петро СивицькийРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2009-02-26

{mosimage}

Igor Hałagida. Szpieg Watykanu. Kapłan greckokatolicki ks. Bazyli Hrynyk (1896-1977). Warszawa 2008.

Книга Ігоря Галагіди “Шпигун Ватикану”. Греко-католицький священик о. Василь Гриник (1896-1977) – результат праці молодого, а вже добре відомого дослідника історії українців у післявоєнній Польщі. Автор – працівник ґданського відділення Інституту національної пам’яті, тож і книга вийшла друком як 41 том іпеенівської серії “Монографії”, а написана в рамках двох дослідницьких проектів Інституту: “Апарат держбезпеки у боротьбі проти Церкви й свободи віросповідання” та “Апарат держбезпеки супроти національних меншин”.

Як довідуємося з передмови (с. 14), первісним задумом автора було видати документи з 1954-56 рр., що стосуються арешту о. Гриника, подальшого слідства, процесу й ув’язнення, аж до звільнення з тюрми в липні 1956 р. Ці 122 документи (з яких чи не найцікавіші протоколи допитів), поміщені на с. 288-607 як “джерельний анекс”, становлять практично половину грубезної (648 с. плюс 53 світлини) книги. Сам же біографічний вступ у ході праці, знаходження нових джерел розрісся до 265 сторінок (19-283, 40% книги), тобто до розміру справжньої монографії. Останні 10% – це імпозантна бібліографія, покажчик прізвищ, світлини, вступ, зміст, перелік поміщених джерел і перелік скорочень, які вживаються у книзі.
Опрацьований автором життєпис о. Василя Гриника складається з 14 розділів (і підсумкового епілогу). Лише два перші стосуються періоду до 1944 р. (всього 19 сторінок), решта присвячена життю й діяльності о. Гриника в післявоєнній Польщі. Тоді о. Василь, який вже раніше належав до еліти греко-католицького перемиського кліру, поступово став фактичним керманичем Греко-католицької церкви як ґенеральний вікарій примаса Польщі кардинала Вишинського. На тому посту мав майже таку владу, як єпископ, та й сприймався членами церковної спільноти фактично як замісник владики, що його греко-католики в Польщі не мали протягом 43 років (1946-1989).
Не місце тут переповідати зміст такої масштабної праці, випадає радше заохотити читача самому взяти книгу в руки: не лише професійні історики, а й усі, кому не байдужа новітня історія Греко-католицької церкви та української громади, напевно читатимуть її з великим зацікавленням. Бо ж це не “чиясь там” історія, а таки наша, про яку в багатьох із нас живі ще спогади. До того ж автор завдяки копіткій роботі, пошукам у архівах пролив світло на відомі вже навіть нам факти. Багато дізнаємося про ставлення зовнішніх чинників (комуністична влада, Римо-католицька і Православна церкви) до ГКЦ. Крім того, хоч ніби й знаємо, що і українська громада загалом, і ГКЦ зокрема перебували під усестороннім наглядом держбезпеки, однак книга д-ра Галагіди надає цим загальним відомостям конкретний вимір. А не раз і болісний водночас, бо ж серед сексотів, як виявляється, були й священики (греко- і римо-католицькі), і миряни… Також і серед тих, хто користувався особливою довірою в церковних колах.
Книга, яку можна читати з не меншим захопленням, ніж добрий детективний роман, є водночас працею високого наукового рівня. Тут маю на увазі добротний апарат (примітки, бібліографія), актуальність дослідження, а перш за все спосіб підходу до проблеми. І. Галагіда не уникає важких тем та інтерпретаційних дилем. Професійно підходить до проблеми критики джерел, на відміну від чималої кількості дослідників новітньої історії, які несвідомо й некритично запозичають погляди авторів джерел, наприклад, в описах польсько-української історії приймають погляд дрібного чиновника чи газетного писаки з-перед війни. Чужий д-ру Галагіді й “патріотичний коник” – чи то національний, чи церковний, а навпаки, притаманна йому виваженість і максимальний об’єктивізм. У час, коли з телеекранів, газетних сторінок, інтернетівських вітрин горе-історики виливають помиї, наприклад, на митрополита Андрея Шептицького (на що з українського боку відповіддю є загалом дуже емоційні репліки), праця Ігоря Галагіди наче купіль в джерельній воді після виходу з багна. Вона повертає віру в те, що серед дослідників новітньої історії не всі є доморощеними “прокурорами”, “адвокатами” чи “демаскаторами”, не всі обов’язково мусять крутитися довкола “за і проти”, не всі відійшли від класичної парадигми, сформульованої Леопольдом фон Ранке, і декого ще й досі цікавить класичне ранківське питання: “Як воно насправді було?”
Звичайно, жоден твір не може претендувати на статус досконалого. У згаданій книзі теж трапляються помилки, здебільшого там, де йдеться про деякі суто церковні деталі. Наприклад, пишучи про пресвітерське висвячення о. Василя, автор неправильно називає його “кандидатом у духовний сан” (с. 21), хоча членом цього сану В. Гриник став 8 днів раніше, прийнявши нижчі свячення. В описі ієрейської хіротонії (пера самого Гриника) у перекладі д-ра Галагіди знаходиться чимало сумнівних місць, де йдеться про суто літургійну термінологію (там же). Олександр Прилуцький, усупереч словам автора, не походив з Костомолотів (села чи парафії), хоча вже ставши священиком був там парохом (1940-1969), а з Княжого Ортеля (пор. с. 25, прим. 32); ніби той же Більський повіт, однак… Автор на с. 68 перебільшує значення терміну Ecclesia sui iuris, а пов’язуючи його з митрополитом Андреєм допускається анахронізму: термін появився пізніше, зате ідею автономії нашої Церкви не придумав митр. Андрей; ба, у писаннях холмського священика родом з Підляшшя – о. Павла Шиманського (1782-1852), деколи можна знайти набагато радикальніші моменти, ніж у творах митрополита. І це, гадаю, не єдиний приклад. Інший анахронізм появляється в авторській оцінці значення відновлення діяльності перемиського крилосу (капітули) – д-р Галагіда, полемізуючи з покійним о. С. Дзюбиною (с. 216, прим. 6), забуває про те, що 1965 р. роль крилосу була іншою, куди важливішою, ніж тепер, тобто після проголошення 1990 р. Кодексу канонів східних Церков. Тут о. Дзюбина був таки правий і, підкреслюючи значення того, що крилос знову почав діяти, не гіперболізував, як натякає автор, з приватних міркувань. Як дослідник, зокрема довоєнного військового душпастирства, можу також запевнити д-ра Галагіду, що структури з назвою Kielecko-Krakowski Okręg Wojskowy (с. 289, прим. 4) не було, незважаючи на те, що написано у відомих нам обом (та опублікованих) спогадах.
Ці дрібні огріхи однак не применшують вартості рецензованої книги. Вона займе важливе місце серед літератури предмету і читатиме її кожний дослідник даної тематики, причому не лише з формального обов’язку, а й просто з необхідності, бо без неї годі буде обійтися. Водночас книга ця – як чесно і відкрито заявив у вступі (с. 14) сам автор – не претендує на статус повної біографії о. В. Гриника, позаяк для написання такої слід було б провести ще дальші пошуки в деяких архівах, до яких автору поки що не вдалося потрапити (І. Г. пише в одному місці про архіви України та Ватикану, а деінде також про перемиський і тарнівський римо-католицькі єпархіальні архіви, які потенційно могли б розширити знання про о. Гриника і його епоху). Подальші дослідження життя і діяльності о. Василя Гриника, крім розширення джерельної основи, мали б значно більшою мірою враховувати внутрішній аспект життя Церкви, якій він служив. Книга І. Галагіди в основному зосереджена на зовнішніх стосунках – з римо-католиками, державою, православними, УСКТ, а спроб осмислення внутрішнього життя Церкви там малувато. Це не закид автору – він прийняв таку перспективу свого дослідження і це повністю леґітимний з методологічного погляду вибір. Просто доведеться ще продовжити дослідження історії ГКЦ в післявоєнній Польщі, зосереджуючися саме на внутрішніх питаннях. Чого варті, наприклад, проблеми відгуку ГКЦ в Польщі та особисто о. Гриника на літургійні реформи (що розпочалися ще в 40-х рр. ХХ ст.), які, погодьмося, йшли врозріз із напрямком, що його дотримувався в Перемиській єпархії бл. Йосафат Коциловський. Інше цікаве питання: як виглядала реальна рецепція ІІ Ватиканського собору серед греко-католиків Польщі та який на це вплив мав о. Гриник? Список питань можна б продовжувати, бо тематика настільки обширна, що, безсумнівно, про це також варто видати книгу. Бажано, щоб вона науковим рівнем не поступалася рецензованому дослідженню д-ра Ігоря Галагіди.

“Наше слово” №9, 1 березня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*