«У нас був жіночий батальйон»: історія Насті з Бучанського району

Тетяна Семаковська ■ ВІЙНА ■ №21, 2022-05-22

Колись в Україні була популярна пісня музиканта Мирослава Венгеля, її приспів «Нашого цвіту – по всьому світу» лунав чи не на кожній народній забаві, починаючи від весілля і закінчуючи днем народження. Чи знав тоді автор, що його слова виявляться пророчими, – питання риторичне. Наразі понад 5 мільйонів громадян виїхали з країни від початку повномасштабної війни, і зараз українці, як ніколи раніше, розкидані по всьому світу. Далеко від дому, від рідних та близьких, люди продовжують жити, творити та допомагати. Розповідаємо історію Анастасії та її родини, яка, як і багато українців, опинилася за кордоном не за власною волею.

«Я вибігаю, на вулиці ще темно, у мене над головою літають винищувачі»

Ранок 24 лютого не мав би відрізнятися від інших – українці поспішали б на роботу, дорогою забігали до улюбленої кав’ярні за свіжою випічкою, а ввечері вигулювали б домашнього улюбленця. Натомість, замість звичних звуків будильника, 21-річна студентка КНУ імені Тараса Шевченка Настя почула вибух.

Дівчина пригадує, що за тиждень до початку війни її не на жарт схвилювала ситуація в країні, зокрема той факт, що окремі авіакомпанії припинили здійснювати посадку в Києві. Зокрема, сестра Насті мала прилетіти в Україну, але неочікувано її перевізник надіслав повідомлення про зміну кінцевої зупинки. Тоді дівчина почала збирати тривожну валізу сестрі та рідним – у рюкзаки та сумки вмістила все необхідне. Собі ж спакувати наплічник не встигла. 

Ситуація стала менш напруженою, коли у вказані дати ймовірного нападу (ред. 14 та 16 лютого) була тиша. Врешті-решт, хто б міг уявити, що в XXI столітті в центрі Європи на міста полетять балістичні ракети? Водночас, Настя відчувала себе не так, як завжди – вона не могла повноцінно працювати та хвилювалась. Всі переживання виливались у тексти. Напередодні війни матір Анастасії була за кордоном, жінка прилетіла в Київ 23 лютого, лише за кілька годин до початку бомбардування столиці. Звісно, приїзд рідної людини викликав теплі емоції, дівчата привітали її з нещодавнім днем народження, але якесь внутрішнє відчуття не дозволяло святкувати. Була тривога, Настя з мамою потім довго не могли заснути.

«Таке не забувається. Я прокинулась від гучного вибуху і спочатку подумала, що то щось впало на будівництві, яке поруч. Проте, глянувши в месенджер, зрозуміла – це не будівництво… збудила своїх рідних зі словами: “Почалось”. 

Я заходилась всіх збирати, писала і дзвонила близьким. Тривожні валізки моїх рідних було заздалегідь приготовано. Мені ж довелося бігти через вулицю в мою квартиру. Розхристана, вибігаю, надворі ще темно, у мене над головою літають винищувачі, поблизу чутно гучні вибухи, від яких, здається, здригається вся земля. Люди масово виходили на вулицю – хтось набирав води, хтось знімав гроші в банкоматі, хтось кидав валізу в автівку і їхав. У всьому нашому житловому комплексі ввімкнулося світло, жоден вже не спав».

Від початку повномасштабного вторгнення дівчина разом з рідними тричі переїжджала, але щоразу небезпека наздоганяла родину. Зрештою батько ухвалив рішення вивезти своїх дівчат у безпечне місце. 

«В перший день війни ми прокинулись від вибухів – це були околиці Києва, а вже звідти поїхали в область. Вирішили зупинитися в селі неподалік Києва, але ми не знали, що воно буде основним полем бойових дій на найближчі дні. Це був Бучанський район, село на Житомирській трасі, якраз між Макаровим та Бучею. Приїхавши туди, ми збагнули, що обрали не найкраще місце, аби тимчасово заховатись… Ми тричі втікали до безпечнішого місця, і тричі нас наздоганяла небезпека».

Фото надане героїнею статті

«Доки ми сиділи в підвалі, бо над будинком літали ракети, я присідала»

Кожен з тих, хто поспіхом пакував тривожний рюкзак, поклав туди щось важливе для себе, і часом у цей пакунок потрапляли і незвичайні речі. Для когось це була книга, сережки від мами чи улюблені шкарпетки. Ми запитали, що цінне для себе взяла Настя.

«Коли я прибігла до своєї оселі, мала буквально 2 хвилини, щоб покласти щось у наплічник, повимикати світло, замкнути двері і добігти до своїх назад. Довго розмірковувати не було часу. Я взяла у рюкзак найнеобхідніше: зубну щітку, білизну і резинки для спорту. Ми не мали джгута, і я подумала, що вони можуть його замінити, взяла про всяк випадок.

Це було одним з найкращих моїх рішень, адже ці резинки рятували мене, коли ми сиділи в укритті. Коли я чула вибухи, мені було психологічно складно, тож я брала ці резинки і починала робити з ними присідання. Це допомагало концентрувати увагу на чомусь іншому. Мої рідні трохи кепкували з мене, бо це могло тривати декілька годин поспіль. Тож доки ми сиділи в підвалі, бо над будинком літали ракети, я присідала».

Зараз бабуся Насті вже повернулася до свого будинку – саме тут родина переховувалася від бомбардувань та обстрілів. Село, де мешкала жінка, значно постраждало внаслідок бойових дій. Нещодавно там була знайдена братська могила – там окупанти закопували трупи мирних людей, яких вони вбили. У будинок старенької влучила ракета або ж її уламок. Попри те дядько дівчини вже почав робити там ремонт: розтрощену стіну трохи залатали, а подвір’я прибрали. Настя мріє повернутися додому та обійняти рідних. Наразі з батьком та бабусею дівчина спілкується через месенджери.

«На ”Теслі” довезли амуніцію в гарячу точку»

З початку війни Настя доєдналася до лав волонтерів. Спершу дівчина створила свою невеличку команду кібервійськ, та через постійний потік інформації відчула моральне виснаження. Після цього наша героїня вирішила надавати допомогу конкретним людям. Настя займалася пошуком ліків. Відбувалося це наступним чином: дізнавалися чийсь запит про допомогу, а після починався справжній квест, щоб дістати необхідне та знайти тих, хто доставить медикаменти. Крім медичного забезпечення, Анастасія займалася і збором амуніції: берців, флісових костюмів, сумок, аптечок, – а також продуктів та засобів особистої гігієни. 

Фото надане героїнею статті

«Ми з дівчатами організували збір коштів, і потім закуповували необхідне. Мене щиро дивувало те, які в нас люди, як відчайдушно всі прагнуть допомогти. Ми шукали спорядження для хлопців, які були в гарячій точці, та людей, які б відвезли туди потрібні речі, виявилось знайти ще важче. Врешті з’явилися сміливці – вони відвезли туди все необхідне на ”Теслі”. Я вірю в те, що ми переможемо, бо кожен з нас за єднання, ми не байдужі до горя одне одного».

Настя пригадує шлях родини до мирного неба. Тимчасовим прихистком обрали Іспанію. Важливим пунктом стало маленьке місто на Заході країни – Чернівці, адже саме там жінки переходили кордон «Україна-Румунія». Втім, перед цим вони зупинялися на ночівлю не один раз. Дівчина тепло згадує про господарів з Буковини, які привітно їх прийняли. У Румунії родина зустріла неймовірно чуйних людей: коли ті бачили українські номери на автомобілі, то підходили, аби висловити свою підтримку та солідарність.
«Ми виїжджали суто  жіночим складом»

Першого дня повномасштабного вторгнення росії до України з Київської області виїхали тисячі жінок з дітьми. Потяги були переповнені, а автівки на дорогах спричинили масові затори. На кордонах з Польщею, Румунією та Молдовою багатьом українкам доводилося чекати по декілька діб, щоб перетнути лінію розмежування. Тут  сім’ї прощалися зі своїми чоловіками. Насті з родиною це також торкнулося – рішення про виїзд ухвалив батько. Чоловік не міг спокійно працювати, постійно відчуваючи, що його сім’я в небезпеці.

«Ми виїжджали жіночим складом, мали такий собі жіночий батальйон. Перетинали кордон з Румунією на трьох автівках, в черзі чекали добу. В першому авто була я з мамою та сестрами, а ще наш пес Пенні. В другому автомобілі їхала сім’я татового кума, а в третьому – діти їхніх знайомих. Батьки цих дітей залишились в Україні, а їх вирішили відвезти до Іспанії, тож нашим завданням було безпечно їх доправити.

На кордоні “Україна-Румунія” було дуже складно емоційно – ми обіймались з нашими чоловіками, наче востаннє. Всі плакали. І ми, і вони. Тато мені наказав “не розкисать”, тож я так і робила… Ми з ним схожі, обидвоє не вміємо виражати любов, завжди то виходить якось кострубато. Але він сказав, що я відповідальна, маю не нити, не розкисати і робити все, що він делегує. Я і роблю. Виконую наказ».

В Румунії Настя зустрілась з іспанцями, які приїхали, щоб доправити родину до фінального пункту подорожі. Дівчина згадує, що спілкування з іноземцями налагодилося з перших слів, ті були люб’язними й щирими. Втім, перед тим нашу героїню спіткала ще одна пригода. Вона не встигла взяти закордонний паспорт, коли тікала від російських авіанальотів, тож на перетині кордону «Румунія-Угорщина» довелося оформлювати тимчасові документи – це потребувало додаткового часу. Загалом шлях дівчат до Іспанії тривав чотири дні.

«Десь у Франції наважились увімкнути українські пісні»

За статистикою ООН, з України через війну виїхало понад 5 мільйонів громадян – переважно це жінки, діти та люди похилого віку. Тисячі українців зараз мешкають у Польщі, Франції, Італії, США та інших країнах. Настя з сім’єю тимчасово живе в Іспанії.

«Зараз ми вже у безпечному місці, але психологічно дуже складно. Всі хочуть додому та сімейного затишку, але це розкіш, яка зараз нам недоступна. Ми не могли слухати музику під час повітряних тривог чи перетину кордону, але десь у Франції наважились увімкнути українські пісні. Створили патріотичний плейліст і волали на всю гучність “Червону калину” або пісні Скрябіна. Соля (ред. молодша сестра) теж співала, і на словах: “Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо” – розплакалась».

Як би там не було, Настя не втрачає оптимізму. Доки батько волонтерить у рідному Києві, дівчина вже розмірковує, як повертатиметься додому. Вона мріє погуляти вулицями столиці, а ще обов’язково зайти до улюблених місцевих кав’ярень на бранч з друзями, говорити з рідними про все на світі, досхочу обійматися і просто вдихати повітря вільного міста на повні груди. Молодша сестра Анастасії з мамою, ймовірно, довше залишатимуться у безпечному місці: будинок родини постраждав від обстрілів, тож, аби не травмувати психіку дівчинки, сім’я схиляється до такого рішення.

Вже понад 50 днів Україна бореться за свободу та мир для всієї Європи. Тисячі мирних мешканців, серед них діти та жінки, було вбито російськими окупантами. В братських могилах поховані десятки, сотні людей на Київщині – таким чином окупанти прагнули приховати злочини, вчинені ними стосовно мирного населення. Мільйони українських родин були вимушені розлучитися через російське вторгнення. Та попри страшну статистику смертей, щодня Україна виборює власне право бути вільною і незалежною країною. Сьогодні вона стала щитом на захисті всієї Європи.

Поділитися:

Категорії : Статті, Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*