Оля Русіна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №8, 2020-02-23

Доля стрічки «Мої думки тихі» українського режисера Антоніо Лукіча досить незвичайна: отримавши ще перед офіційним прокатом в Україні кілька нагород, у тому числі спеціальний приз фестивалю у Карлових Варах, фільм навіть через місяць після виходу на екрани продовжує збирати повні зали.

За перші три тижні він зібрав понад 7 млн гривень, але більш показово те, що касові збори другого тижня перевищили збори за перший тиждень, що трапляється досить рідко. Агенція «Укрінформ» описала ситуацію, коли кінотеатри у маленьких містах відмовлялися від показу фільму або швидко знімали його з прокату, надаючи перевагу комерційному кіно – а потім мусили повертати «Мої думки тихі» на екрани на вимогу публіки.

Водночас я не пригадую жодної масштабної промо-кампанії, яка передувала би виходу фільму – так, про його нагороди знали люди, що цікавляться кіно (про режисера радше також – адже це його дебютний повнометражний фільм), але у випадку ширшого кола глядачів спрацювало радше «сарафанне радіо». Що ж такого особливого у цій «трагікомедії», як її вже встигли охрестити критики?

Крижень метушливий – це майже міфічна птаха, що нібито водиться біля Рахова на Закарпатті. Настільки ж примарним і незрозумілим виглядає для своїх рідних молодий хлопець Вадим, який приїжджає з Києва в Ужгород, щоби звідти вирушити на пошуки різних тварин і птахів, серед яких – омріяний крижень. На питання, чим він займається, Вадим каже про себе «фрілансер, творець, музикант», що для його мами – яка працює водійкою таксі, та інших родичів, серед яких – пара глибоко релігійних, щойно одружених молодят, звучить майже рівноцінно до «нічим нормальним не займаюся».

Говорячи про «Мої думки тихі», багато хто наголошує на сучасному та вміло змальованому українському колориті, але саме за допомогою теми конфлікту поколінь режисерові вдалося піднятися на рівень вище і зробити кіно універсальним (що, очевидно, зіграло не останню роль в тому, як його оцінили на міжнародних майданчиках, адже спосіб життя Вадима близький тисячам його однолітків у практично кожній країні світу). Проблеми порозуміння між батьками та дітьми – тема далеко не нова, але кожне покоління зростає у своїх, унікальних умовах, що відображається на тому, як люди різного віку сприймають світ і дає необмежене поле для інтерпретацій та гри з сюжетом

Важливо, що ці типажі у фільмі не гіперболізовані й не доведені до абсурду задля комічного ефекту, а гумор завдяки цьому виявляється природнім і дуже влучним, бо діалоги не створюють відчуття «переграності». Режисер жартує над своїми героями, але так, як може жартувати тільки той, хто дуже добре знає всі описані ситуації й усвідомлює, до якої міри у самому житті вони є правдою, а до якої – вигадкою та «позерством». Сам Антоніо Лукіч під час лекції в Kyiv Academy of Media Arts пояснював це так: «Життя говорить із вами, будьте його радіоприймачем». Після років засилля плаского екранного гумору в стилі «Кварталу 95» це – своєрідний «ковток свіжого повітря».

У Вадима специфічна та вузька спеціалізація – він записує різноманітні звуки для комп’ютерних ігор. Його роботодавець із Канади просить зафіксувати, як звучать українські тварини – від свиней та іншої домашньої худоби до птахів. На питання, чи ж у Канаді немає своїх свиней, Вадиму пояснюють: там, за океаном, тварини надто спокійні, вгодовані; вони вже нічого не бояться, а це нудно. Українські ж звірі та птахи звучать тривожно. Усі ці записи потрібні для особливої гри під назвою «Ноїв ковчег». Із таким дещо абсурдним, та водночас символічним і промовистим завданням Вадим у товаристві мами вирушає у подорож Закарпаттям.

Андрій Лідаговський (Вадим) та Ірма Вітовська (мама головного героя) виявилися вдалою парою протилежностей, починаючи вже від фізичного вигляду (Андрій має 2 метри 7 сантиметрів зросту). Ірма – досвідчена та відома українська акторка, для Андрія це повнометражний дебют; Вадим – неговіркий, інтровертний, часто розгублений та сором’язливий, мама ж його – емоційна, експресивна та схильна до перебільшень. Це формує специфічні стосунки між ними: кожен вважає спосіб життя іншого «якимось неправильним» і невміло намагається допомогти.

При цьому «сторонньому оку», тобто глядачеві, дуже добре помітно, що змагаються вони, попри різницю у віці та світогляді, з подібними проблемами: мама побивається, що в неї досі немає внуків і не полишає намагань випитати у Вадима щось про його особисте життя (її фраза «Твій секс – справа сімейна!» має всі шанси стати інтернет-мемом), та водночас сама постійно потрапляє у нездорові стосунки і не може зрозуміти, який же чоловік їй насправді потрібен. Мама скептично ставиться до професії сина, а він сам при першій же зустрічі незадоволено нагадує: мовляв, вона казала, що перестала водити таксі.

Спільна подорож для них стає шансом збудувати більш довірливі та рівноправні відносини; спершу здається, що це завдання обоє героїв повністю провалюють, але кінцівка фільму дає надію на інший розвиток подій – шанс, який, зрештою, має в житті кожен із нас.

Окремою приємним елементом у фільмі виявився візуальний ряд. Деякі кадри комічні вже самі по собі та не потребують додаткових коментарів героїв: на вулицях Ужгорода цвітуть дерева, а на їхньому фоні фотографуються місцеві модниці у неприродніх позах та сукнях дивних кольорів; довготелесий Вадим на фоні гір бігає за козами із величезним мікрофоном; шукаючи ночівлю під час мандрівки, мама та син опиняються у старомодному готелі – своєрідному закарпатському «Твін Піксі».

А кольористика та кадри пейзажів викликають ностальгію та бажання негайно й собі поїхати в Карпати. Такий собі приємний бекстейдж, зроблений без надриву та з прихильністю до кожної хвилини цієї часом абсурдної реальності. А всю історію завершує церковний хор, який співає «Viva Forever» і з якого прямо у камеру дивиться дівчинка із синім волоссям.

***

Україна, 2019, режисер Антоніо Лукіч, у головних ролях Ірма Вітовська, Андрій Лідаговський, тривалість 104 хвилини

Поділитися:

Схожі статті

Володимир Мокрий: Незалежність – це, перш за все, персональна відповідальність

Cвітлана Лагуз ■ 30-ЛІТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИЕЙ ■ №34, 2021-08-22 Володимир Мокрий – професор гуманітарних наук, з 1999 по 2003 рік  очолював кафедру українознавства Ягеллонського...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*