Мирослав Вербовий, Наталя Кравчук ■ РЕПОРТАЖ ■ 2011-03-11
{mosimage}
Пропозиція колишньої редакційної подруги поринути у пам’ять, щоб воскресити -пригадати бодай клапоть хоч би однієї з давніх “Маланок”, викликала в мене спочатку сентиментальну усмішку, а згодом і … призадуму. Міркую бо, що на цю, здавалося б, банальну тему можна було б сьогодні юним адептам соціології чи пак історії написати не лише солідну маґістерську працю, а й докторську дисертацію. “Маланки” бо були не тільки приємною музичною розвагою в колі друзів, а й явищем з ознаками наскрізь соціо -політичного характеру.
За них, коли “Маланки” стали символом велелюдного гуртування українців, проявом нашого національного самовиявлення, наглядачі за діяльністю УСКТ почали їх організаторам дорікати, згодом і картати, а навіть ускладнювати їх проведення. Наглядачів лякала велелюдність цих “маланкових” зустрічей, на які народ пер не лише для танців, а й тому, щоб побачитися, познайомитись, досхочу наспіватися ще й яких пісень!
“Маланки”, особливо у 60- 70 ті роки, про які в післяріздвяний час сповіщав наш тижневик, були своєрідним гаслом- кличем: молодняк, хоч не лише він, а й часто середнє і старше покоління, долали сотні кілометрів, щоб лише оцю одну єдину ніч у році провести в колі своїх. Знаю батьків, які при всій фінансовій тодішній сутужності не жаліли коштів синові чи доньці на “маланковий” вояж хоч би на другий край Польщі. Більше того, виряджаючи їх, з притиском наказували: “їдь і шукай долі серед своїх; хай горбата чи кульгавий, аби був свій”. І їхали!
Наші “Маланки” відзначалися ще однією рисою – часто були небуденною нагодою для загублених у чужому морі осіб, щоб по роках заляканості й відчуженості віднайти бодай на одну ніч своїх, щоб дати волю душі. Для прикладу, на варшавських “Маланках”, організовуваних у відомих ресторанах і музичних клубах – “На Роздоріжжі” (військовий ґарнізонний клуб), “Софія”, “Тройка”, “Столичний”, “Акваріум” (відомий клуб джазової музики), а також у домівці УСКТ на Черняківській мав я нагоду бачити наших високопосадовців як із Варшави, так і з Ґданська, Тчева чи Катовиць, або й високих за ранґом військовослужбовців, про існування яких ми раніше навіть і не знали.
На увагу заслуговує і те, що інколи серед варшав’ян бували на таких розвагах і гості з України, бо більшість з українських “офіцієлів”, коли появлялися в надвіслянській столиці, обминала українські острівці у вигляді редакції чи Товариства десятими стежками, щоб, мовляв, не кинути на себе підозру контактів з українськими націоналістами. Тому особливо запам’яталася нам поява у “Маланчину” ніч на Черняківській відомого композитора Анатолія Кос-Анатольського зі Львова із двійкою своїх юних колеґ – дириґентом і скрипалем. Автором цієї приємної несподіванки був дириґент Варшавського хору Йосиф Курочко.
Во ім’я отця…
Проте в мою пам’ять особливо запала одна з лігницьких “Маланок”.
Була січнева стужа. Надворі 20-гра дусний мороз. Хоч навкруги завіяло-замело, та в “Маланчине” надвечір’я біля Будинку культури залізничників, який місцеві організатори з Іваном Співаком во главі вибрали для зустрічі спраглих провести цю єдину ніч під музику рідних звуків, аж роїлося від людського натовпу. Зал, розрахований приблизно на 400-500 чоловік, тріщав у швах. Михайло Бздель, один з господарів цієї забави, огорнувши оком натовп, із притаманною йому усмішкою стиха промовив: “Та тут голів і ніг удвічі більше, ніж місця! Буде скандал”.
Зал був справді набитий ущерть, настільки переповнений, що присутні, хоч оркестр грав різні за ритмом мелодії, могли танцювати лише в ритмі танґо. Лікоть об лікоть не заважав усмішці, а пізніші синці від них залишалися своєрідною пам’яткою на кілька днів. Більше того, пішовши в танок, парі доводилося танцювати упродовж кількох музичних куплетів, бо повернутися до свого столика було неможливо.
Десь під північ підходить до мене І. Співак і просить йти за ним. З трудом протискаючись крізь море “маланчан”, підходимо до навстіж відчинених вхідних дверей будинку, перед якими товпилася юрма молодняку. Різномовні голоси намагалися вблагати кремезних хлопців на пропускних дверях, щоб їх впустити.
Раптом хтось із натовпу крикнув: “Ja aż z Katowic przyjechałem, proszę mnie wpuścić! Chcę być po raz pierwszy na ukraińskiej zabawie”.
Це був юнак двадцяти кількох років, який майже благально дивився на Співака.
– Це “Маланка” для своїх, – процідив крізь зуби наче у відповідь йому Співак.
– Ja jestem swój! – гарячився хлопчина.
– Який ти свій? А перехреститися вмієш?
– Potrafię. В ім’я Отця і Сина і Святого Духа…
– Входи, – з усмішкою промовив Співак, не чекаючи вже на кінцеве “амінь”.
– І ми знаємо молитися, – почулося нетутешньою мовою. – Пропустіть і нас, ми також свої, українці.
Це пролунало з уст двох солдатів у шинелях і вушанках, які напористо наступали на двері. Співак глянув на мене і перепитав: “що з ними робити? Як впустимо, то завтра їх вивезуть на Колиму”.
– Впусти, Іване, хай хоч побавляться, – сказав я стиха.
– Входіть…
Один, як виявилося, був з- під Корсуня-Шевченківського, другий – з Хмельниччини.
Отакі вони були колишні “Маланки”. Таких картинок було безліч. В одних “Маланки” пробуджували ві ру у своє, іншим простеляли рушники на щастя, а ще інших, оцих найстарших, спливаюча крадькома сльоза з очей утверджувала в тому, що наш рід, український рід не перевівся. Він бо – незборимий.
Мирослав Вербовий
* * *
Вроцлав
Як згадує голова гуртка ОУП у Вроцлаві Ігор Саламон, у 60-х роках “Маланчині вечори” відбувалися в ратуші, де знаходилося приміщення ланки УСКТ. “Маланки” тоді були велелюдними, бо самих членів організація нараховувала зо три сотні. Квиток на забаву здобували завдяки знайомствам, а народ приїжджав зусюди. Пізніше танцювальні зустрічі вроцлав’яни влаштовували в будинку Товариства польсько-радянської дружби, нині – у домівці ОУП на вул. Руській, де переважно збирається молодь. Для всіх поколінь українців та представників інших національних меншин сьогодні престижною подією стала “Кутя”. А скрізь – нісся й несеться спів українських пісень.
Краків
Краків’яни, після заснування УСКТ, чи не першими почали бавитися. І зразу же в палаці Сапігів на Головному Ринку!
– Це був 1957 р., – поринає в спогади голова гуртка ОУП Роман Любинецький. – Потім українці “маланчили” в “Кракусі”, в Осередку воєвідського управління, у Будинку залізничника і в студентській “Ротонді”. Завжди до танцю грали оркестри: протягом майже 20-ти років – гурт Дмитра Любинецького з Перемишля, тепер – музичні гурти з Польщі та України. – Для нас “Маланки” – це інтеґраційний вечір української спільноти, тому сходилися всі: студенти, трудящі та пенсіонери. Серед них свого часу бував о. митр. Микола Денько, а потім інші священики. Офіційно з нами кілька разів бавився мер Кракова Юзеф Лясота, а тепер – генеральні консули України. Забаву щороку підготовляють члени управи гуртка, а протягом останніх трьох років, що треба відзначити, вся організаційна ініціатива – у руках Ірини Криницької, Ігоря Юзв’яка та 7-особового ґрона студентів. Цього року відбулася в нас, мабуть, рекордна “Маланка” – вона зібрала 200 учасників! Зал залізничника не помістив усіх охочих розважатися. У майбутньому необхідно шукати більшого приміщення на українсько- лемківську карнавальну зустріч, – ділиться думкою Р. Любинецький.
* * *
Прагнення наспіватися, піти у вир танцю під українську музику було характерне для всіх українських осередків у Польщі. І, що особливе, у співі завжди верховодили солісти. Для прикладу, у Варшаві – Марія Щуцька, Оті Зінич, Віра Коник-Фальківська, яка й досі не залишає столичних “Маланок”, у Щецині – Ольга Табачник і Мар’ян Кравчук. Співали всюди: у Кошаліні, Ґданську, Ельблонзі, Ольштині, Сяноці, Перемишлі і по гірських селах – у Лосі, Мокрому, Репеді, а серед учасників такого незабутнього концерту бували гості з віддалених місцевостей, бо “свій до свого” горнувся.
І ті, хто справді хотів новорічну ніч гарно провести серед своїх, не задумувалися тоді, що за ними хтось слідкує, що мають “доброзичливих опікунів”, які прийшли і бавитися, й есбецьким органам звітувати… Ми цього абсолютно не усвідомлювали. Пригадую собі забаву в середині 80-х рр., організовану у варшавській “Тройці”. Хтось почав наспівувати “Червону калину”, інші підхоплювали стиха – і хвиля пісні покотилася залом, хоч і боязливо… Хтось-таки знайшовся “відважний”, щоб зупинити нерозважливих співаків: мовляв, що ви, хлопці, хочете біди?! Сьогодні, коли про прихованих співпрацівників говорять відкрито, думаю, що саме вони мали проблеми, як звітувати, щоб не наразитися і одним, і другим. А нам ніхто не викривив національного хребта. І це найосновніше.
Кожна “Маланка” була великою подією в громаді. Люди заздалегідь готувалися, особливо ми – дівчата, жінки – переживали за бальне вбрання. А потім у залі проходив свого роду показ моди – елеґантні пані в довгих блискучих сукнях у парі з чоловіками в чорних костюмах і в білих сорочках “нон- айрон”, з краватками або метеликами та в лакованих мештах. То був шик! Знаменними були конкурси, коли вибирали королеву балу. Діяла теж “пошта” – хлопці писали до дівчат, тобто на номер, пришпилений до сукні її власниці… Інколи тому, що хлопець не мав відваги сказати дівчині, що вона йому винятково подобається. З такої гри часто зароджувалася любов…
Які ж ми були молоді і рвалися до танцю й пісні!.. Усе це залишилося в нас, глибоко закладене в серці і в добрих споминах, до яких повертаємо з розчуленням. Залишилися теж старі фотографії…
Наталя Кравчук
“Наше слово” №11, 13 березня 2011 року {moscomment}
