Анна Коженьовська-Бігун ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-01-22
{mosimage}
Jarosław Hrycak, Nowa Ukraina. Nowe іnterpretacje. Wrocław: Kolegium Europy Wschodniej іm. Jana Nowaka-Jeziorańskiego 2009, 288 s.
Професор Ярослав Грицак є таким українським істориком, голос якого доходить до різних середовищ і різних поколінь по різних сторонах від українського кордону, а навіть і далі. З думкою професора можна погоджуватись або ні, але напевне не можна її іґнорувати. І тому кожна його стаття і кожна книжка стає поштовхом до публічних дискусій та інтелектуальних аналізів.
Колеґія Східної Європи імені Яна Новака -Єзьоранського видала збірку текстів Я. Грицака під назвою “Нова Україна. Нові інтерпретації”.
Вони походять з різних років та з різних джерел. Матеріали присвячено проблемам творення української нації і потребі змін у підході до інтерпретації української історії – передусім новітньої. Я. Грицак продовжує свою концепцію держави як місця, спільного для її громадян – незалежно від національності й мови. Він наголошує, що фактори, які міцно пов’язані з романтичним видінням національності, не мусять бути головними в сучасному світі і що саме приклад України, якій різні політологи ворожили долю гіршу, ніж Балканському півострову, а яка, проте, жодних кривавих конфліктів не пережила, підтверджує цю версію. Грицак іде навіть далі. В есе “Ігри з кочергою: всерйоз і по-українськи” автор пише, що занадто міцне зосередження на національних питаннях може гальмувати інтелектуальний розвиток суспільства. Як приклад, він подає асимільованих віденських євреїв (Густав Малер, Зигмунт Фрейд та інші), які досягли інтелектуальних вершин лише тому, що їм вдалося подолати національну гравітацію. На протилежному боці барикади історик бачить силует Івана Франка. У його випадку саме національні питання і почуття обов’язку щодо власного суспільства накинули обмеження, з якого він не вмів вирватися. Я. Грицак детально аналізує місце й значення інтеліґенції в різних європейських державах. На цьому фоні аналізує українську інтеліґенцію, не щадить для неї гострої критики. Історик вважає, що українська інтелектуальна еліта становить криве відбиття англійської чи німецької, представники якої спеціалізуються в дуже вузьких галузях. Від українських інтеліґентів вимагається, щоб вони зайняли позицію всезнавців, здатних коментувати всі можливі питання. Цей парадокс, на думку автора, виникає з бідності української інтеліґенції, а також постійної боротьби, яку вона мусить вести з власною державою за гідне місце в суспільстві та за умови до праці і розвитку.
Нове обличчя революції
Аж два розділи в книжці присвячено аналізові української революції 1914-1923 рр. Професор Грицак представляє в них інтерпретації подій в Україні, створені різними історичними школами. До традиційних підходів він додає також новий, який народився нещодавно, але який стає дедалі більш поширеним – підхід “ревізіоністської” школи. Її представниками є здебільшого західні дослідники. І знову автор критично ставиться до рідних істориків, закидаючи їм, що вони не знають світової історичної літератури, а їхня методологія досліджень залишилася на етапі, випрацюваному ще в СРСР. Грицак нагадує читачам, що крім більшовицької інтерпретації, яка включала заворушення в Україні в загальну течію тогочасних подій у Російській імперії, з’являються також тенденції – в основному в нерадянській українській історіографії – дивитися на українську революцію як на зовсім незалежне явище. Так це трактують, наприклад, Іван Лисяк Рудницький і Роман Шпорлюк. Найважливішим фактором для них є те, що українська революція охопила не лише землі імперії, а вийшла поза її межі – на українську етнічну територію. Вона мала іншу мету, ніж російська, а також інший результат – український селянин почав відчувати свою національну окремість. Зрештою, для автора дуже важливе введення селянських питань до досліджень з української революції. Отже, абсолютною помилкою він вважає твердження, що селяни заповнювали ряди Червоної армії, а буржуазія, інтеліґенція й офіцери в’язалися з білими. Правда була така, що селяни дуже часто змінювали армії, шукаючи силу, яка більше їм наобіцяє. Розчаровані, вони дезертирували і вступали до іншої. Грицак намагається також пояснити причину поразки українського національного руху і перемоги більшовиків. На його думку, ця перемога не була повною і в остаточному розрахунку обернулася проти самого СРСР. По перше, Ленін мусив попрощатися з думкою про централізовану державу на користь федерації. По друге, протягом існування СРСР сама Росія витратила стільки енергії на гальмування українських національних тенденцій, що це серйозно ослабило її сили.
Дилеми УПА
Наступні, найбільш суперечливі тексти професор присвятив УПА. Суперечливі, адже Грицак відважується в них представити власну оцінку УПА, яка не завжди сходиться з оцінкою інших українських істориків, а тим більше політиків. Відважується також на приватні жести і декларації щодо подій на Волині. Теоретично можна їх зрозуміти як спрямовані в польську сторону. Практично вони важливі для самого автора-інтелектуала і його способу розуміння історії власної країни, навіть у найбільш складних аспектах. Саме в розділі “Тези до дискусії про УПА” звучать чи не найважливіші слова з усієї книжки: “Якщо я відчуваю гордість за найкращі риси спільноти, до якої я емоційно прив’язаний, то не маю права відмовлятися від сорому за негідні її вчинки. Таке само правило має діяти щодо оцінки діяльності УПА: якщо я поділяю захоплення нею та виводжу себе – принаймні почасти – з її традиції, то мушу визнавати її окремі прорахунки й навіть злочинний характер рішень її певної частини, як- от у випадку з антипольською акцією на Волині”. Але для Грицака УПА – це не коливання між двома полюсами, – чорним і білим, – це не історія, побачена через призму виборчих кампаній по обидві сторони польсько-українського кордону, це дуже конкретна низка багатьох обставин, на які були приречені прості люди – силова мережа їх виборів без вибору.
Дуже цікавий аналіз як стану історичної свідомості українського суспільства, так і підходу до минулого представників найвищих органів влади в розділі “Волинь в українській пам’яті”. На думку автора, в Україні продовжується комуністична атрофія пам’яті. Вона обіймає незручні факти з української історії (Волинь), а також великі українські трагедії (Голодомор). На жаль, свій діагноз Я. Грицак завершує на часах Леоніда Кучми. Звичайно, ця стаття була написана 2003 р., але в книжці 2009 р. повинен знайтися який небудь авторський коментар про сучасну ситуацію в Україні. В основному – після досвіду Помаранчевої революції і політики президента Віктора Ющенка, який на справі Голодомору наголошує і не залишається байдужим щодо УПА. Стаття закінчується питанням, як 2003 р. буде виглядати святкування волинських подій. Сьогодні це нам відомо, але в книжці і згадки про це нема. Зрештою, така незавершеність – це головний промах ще декількох текстів, які просто потрапили до свіжо виданої книжки зовсім не актуалізовані. І так до міркувань про українсько- польські відносини від 1998 р. історія вже встигла дописати продовження, автор “Нової України…” – ні.
Грицак vs. Рябчук
У збірці відведено також місце на найвідомішу в Україні полеміку, тобто критичне ставлення Я. Грицака до історичних та політичних концепцій Миколи Рябчука. Грицак аналізує дві його книжки: “Від Малоросії до України” і “Дилеми українського Фауста”. Грицак наголошує на їх основних тезах у легко злісний спосіб. Його увагу привертає, перш за все, концепція про існування в Україні великої групи “креолів” – російськомовних українців, які з огляду на свій політичний вибір є українцями, а з огляду на свою культуру – росіянами. Вона розвинута М. Рябчуком у націоналістичному, політичному й історичному контексті – у кожному з них критикована Я. Грицаком, який під кінець представляє власну позицію про переоцінювання науковцями національного фактора в процесі “nation building” України.
Я. Грицак у книжці представляє ще декілька дуже важливих тем, як от: проблема українського антисемітизму, історія і міфи Львова та місце України між Сходом і Заходом. Наприкінці він пригадує Єжи Ґедройця – чи не найважливіше прізвище для нової концепції Центрально- Східної Європи. Звертає увагу на факт, що його концепція вже вичерпалася, але залишається питання: що далі? Для нього, очевидно, найбільшим викликом сучасності є продовження стабілізаційної вісі до Москви. Хто це зробить? Ану, мабуть, прийшов час на українського Ґедройця..
“Наше слово” №4, 24 січня 2010 року {moscomment}
