Самотність – одна з головних проблем українських дітей-біженців у Польщі

Григорій Сподарик ■ АНАЛІТИКА ■ №17, 2024-04-28

«Українські діти понад два роки живуть у дійсності, яка ніколи не повинна бути частиною дитинства», – нагадує Міжнародний фонд із захисту прав дітей ЮНІСЕФ на своєму польському сайті й заохочує до фінансової підтримки юних українців, котрі втекли від війни. Фонд був також ініціатором дослідження, що ілюструє ситуацію та проблеми молодих біженців у Польщі.

Експерти поцікавилися тим, як юні українці проводять час від моменту переїзду, як проходить їхнє навчання і складаються стосунки з польськими дітьми та дорослими. Звіт розроблено на основі розмов з українськими дітьми та молоддю, а також їхніми польськими ровесниками (разом 104 особи – 90 з України та 14 з Польщі).

Дослідження цікаве, зокрема тим, що експерти поряд зі своїм аналізом і висновками подають рефлексії опитаних. Діти найчастіше згадують тугу за рідним – місцями, близькими людьми чи домашніми тваринами. Вони досить часто говорять, що в Польщі почуваються самотніми та їм не вдається встановити тут глибоких, дружніх стосунків. П’ятнадцятирічна дівчина зауважила, що зараз живе тільки з мамою, сім’ї дуже бракує грошей: «Намагаюсь знайти підробіток, мама теж намагається, але не виходить». На рік старша респондентка, говорячи про переваги життя в рідній країні, відзначила: «Там усе знайоме. Пам’ятаєш, як ти сидів під тим деревом, у тому парку, де ти грався і катався на велосипеді – що завгодно. Що впав кудись. У тебе там є друзі». Водночас рідний край – це й болісні спогади. «У мене в Україні нічого не залишилося. Мою гімназію повністю спалили. Був у мене один друг. Але якось наші контакти обірвались. Було троє друзів. Одного застрелили, інший –  зник. А ще до одного бомба залетіла просто у квартиру», – говорить учасник опитування. Інший згадує, що в Польщі пів року жив тільки із сестрою, бо мама й тато лишилися в Україні. А десятилітній хлопчик жалівся, що мусить гратися сам, бо тато захищає батьківщину, а мама, з якою приїхав у Польщу, працює по 12 годин на добу.

У результаті близько половини респондентів зауважило, що хотіли б мати можливість звернутися за підтримкою до кваліфікованого спеціаліста щодо їхнього психічного здоров’я. До того ж вони відзначали, що воліли б, щоб така людина розмовляла українською. Ще один коментар зображає умови, коли народжується самотність. «Якщо ти знаєш, що ця людина через тиждень повернеться в Україну, якщо стосунки можуть закінчитися так швидко, навіщо взагалі щось починати?» – питає шістнадцятирічна дівчина. 

Дослідження теж показало, що багато старших учнів не хотіли йти до школи в Польщі. Як причину називають те, що стоять на порозі закінчення української школи, тоді як у польській системі освіти їм довелося б продовжувати навчання ще два роки. Але молодші – віком до 16 років – більш охоче приходять до польських шкіл. Їхній ентузіазм викликаний престижем західної освіти. «Я хочу (навчатися в польській школі – прим. ред.), тому що хочу мати європейську освіту і вже знаю, що хочу робити далі», – наголошує тринадцятирічна дівчинка.

Автори звіту зауважують, що жоден з українських опитаних не навів прикладу побудови глибоких відносин із польськими однолітками під час навчання. Це ілюструє така цитата: «У своєму класі я існую один, як кіт. Я там якось відокремлений. Ніхто нікого не чіпає, безконфліктно співіснуємо і все». Про подібне згадували й польські учасники дослідження. Дванадцятирічний хлопець відзначив, що вони нічого не знають про дівчинку з України, а його однокласник зауважив, що був, мабуть, єдиним, хто перекинувся з нею хоч одним словом. 

Дослідження показало також, що історичні події, особливо пов’язані з ІІ Світовою війною, породжували дискримінаційні ситуації. У їхньому центрі найчастіше опинялася Волинська трагедія. П’ятнадцятирічний юнак з України наголошував, що його дуже часто, навіть на обідній перерві, звинувачували в тому, що «українці вбивали поляків під час різанини на Волині». Дослідники зауважили, що під час обговорень у групах різне сприйняття минулого виходило на поверхню. Українська та польська молодь, згадуючи історичні події, у ролі жертв бачить представників саме своєї нації. Польські діти говорили про вбивства українцями поляків і так пояснювали факти зневажливого ставлення до них. «Вони вбивали нас, а тепер ми їм допомагаємо», – дивується один із хлопців. Від молодих українців теж можна було почути подібні скарги. Наприклад, дівчинка наводила слова мами, яка розповідала їй, що поляки забрали в українців землю і проти них співпрацювали з росіянами. «Діти з України та їхні польські однолітки часто згадували націоналістичні описи історичних подій, які підживлюють стереотипи та призводять до розколу», – відзначають експерти у своєму дослідженні. Вони констатують також, що загалом учасники опитування з України не мають почуття приналежності до Польщі. На запитання, чи хотіли б вони та їхні родини залишитися тут, менше половини учасників відповіло ствердно.

Деякі діти з України повідомляли, що зазнавали дискримінації в школі як з боку вчителів, так і однокласників, а також вдома – і від дорослих, і від однолітків, у громадському транспорті, особливо, коли розмовляли українською мовою.

Перешкодою для спілкування між молодими українцями та поляками є мовний аспект та відсутність спільного якісно проведеного часу. «У більшості місць, зокрема в польських школах, польські та українські учні прагнуть триматися своїх окремих національних груп. Діти з України кажуть, що мають більш тісні контакти з деякими дорослими поляками (вихователями, власниками квартир)», – відзначають автори дослідження. Вони підкреслюють також, що окремих дорослих із Польщі молоді українці сприймають як взірець для наслідування. 

Для подолання вказаних викликів автори дослідження пропонують практичні кроки, що можуть забезпечити добробут та інтеграцію українських дітей у польське суспільство. Свої завдання мають органи центральної влади й самоврядування, неурядові організації, зокрема і міжнародні. Експерти наголошують, що необхідно підвищувати рівень обізнаності та доступу українських дітей до спеціалізованих безплатних послуг психологічної допомоги, наприклад, шляхом залучення українських спеціалістів. У сфері освіти до роботи в школах треба залучити більшу кількість українських міжкультурних асистентів. Ще одна рекомендація вказує на потребу підготовки вчителів, щоб вони вміли краще розв’язувати конфліктні ситуації та протидіяти дискримінаційним практикам. Пріоритетом має бути також достатня кількість уроків польської мови й підтримка знань завдяки корекційним заняттям. Експерти наголошують, що українських дітей потрібно залучати до розробки скерованих до них програм. Так вони найкраще відповідатимуть потребам молоді. Необхідно теж забезпечити фінансування позакласних заходів, які дозволять дітям з України, особливо тим, хто навчається онлайн у системі української освіти, будувати тісніші відносини з польськими однолітками. Треба врешті створити довгострокову державну стратегію інтеграції біженців у польське суспільство. Ще одна з рекомендацій говорить про розширення доступу до рекреаційних заходів для дітей з України, зокрема тих, які дають змогу спілкуватися з природою. Варто більш ефективно поширювати інформацію щодо доступних ініціатив та послуг. Вони, серед іншого, мають містити вказівки, як скористатися безплатними спортивними чи культурними заходами. Експерти наголошують і на потребі створення клубів української мови для підтримки дітей-біженців, які нещодавно перейшли з російської мови на українську.

Поділитися: