У ВІДПОВІДЬ Ярославові Присташу

Ярослав СирникРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2009-12-03

Явдячний редактору Ярославові Присташу за труд прочитання і представлення ширшому колу читачів омовлення моєї книжки про УСКТ. Шкода тільки, що, на відміну від рецензії Богдана Гука про мою першу книжку, не захотів завчасу познайомити мене зі своїм текстом, даючи можливість на “паралельний” голос. Окрім опису змісту монографії, рецензент намагався віднайти у моїй праці більші або менші недоліки. З деякими мені треба смиренно згодитися – ніхто ж бо досконалий, а критика – зовсім природний етап відтворення конструкції минулого.

Але є речі у статті-рецензії, які, запідозрюю, виникають чи то з хибного відчитання, чи може просто із незрозуміння читаного тексту – і з ними погодитися і залишити без коментаря неможливо.
На початок дрібничка – обговорюючи мій опис генези виникнення УСКТ, Ярослав Присташ пише: “Існує ще одна згадка про початки УСКТ, не досліджена, на жаль, у цій публікації”. Далі, посилаючись на документи з “архіву ОУП”, рецензент роз’яснює, що йдеться йому про звернення п’ятдесяти громадян до МВС про згоду на створення Товариства. Справа в цьому, що про цю петицію я написав (стор. 30). Це не була якась окрема ініціатива, а лише етап у створенні організації. Що ж тут надувати?
Далі йде дуже гострий, по відношенні до наукової праці, закид – одноманітності джерельної бази, мовляв, книжка написана “в основному на архівах ІНП”. Замало, на думку мого співрозмовника, документів “з розсіяного архіву УСКТ”, “спогадів чи розмов з колишніми діячами”. Інакше кажучи: рецензентові мало дев’яти відділень державних архівів у Польщі (тут 23 фонди), центрального Архіву нових актів (наступні 4 фонди), дев’яти відділень ІНП, ЦДАВО у Києві (2 фонди), окремих документів, які зберігаються ОУП і приватними особами, Товариством “Кичера”, документів публікованих, переліку преси і, врешті, сотень (? я їх не рахував – див. повний перелік на сс. 451-462 монографії) прочитаних і використаних статей, опрацювань. Самих спогадів на перший погляд може здаватися “небагато” (хоч питання – чи вони написані?), втім, слово “небагато” не віддає суті справи. Переказів, яких можна кваліфікувати, як особисті описи діяльності УСКТ, а які за формою не завжди є спогадами, у книжці, як мінімум, більше ста. Адже хто дописував до “Нашого слова”, “Українського календаря”, “Українського альманаху”? Не активісти? Не члени УСКТ? Навіть якби подивитися тільки на матеріали, публіковані після 1989 року (бо хтось скаже, що не можна було до цього часу висловлювати вільну думку), які описують “початки організованого життя”, згадки про окремі гуртки, почини чи діячів – їх тут кілька десятків. Автор рецензії не помітив також, що принаймні кілька з названих у рецензії активістів отримали від мене перед друком чорновик монографії і могли вони (деякі це зробили) висловити стосовно неї своє слово. Головний редактор “Нашого слова” забув також добавити, що на сторінках його ж газети появився мій заклик до колишніх активістів УСКТ, щоб передати на мою адресу свої спогади, або навіть домовлятися зі мною на зібрання матеріалу. Скористалося з цього доволі мало осіб, але про це – дещо пізніше.
Щодо “мовленої історії” моє зауваження таке: це джерело не гірше і не краще від інших (і тут ми обидва згідні), а зараз просто… “модне”. Можна сподіватися, що прибуло б декілька анекдотів з “уескатівського життя”, може прибула б нова версія якоїсь події? Це все правда. Але чи змінилася б створена мною картина УСКТ? Не забуваймо ж і про те, що люди у мові чи на письмі часом теж (і це делікатний вислів) маніпулюють фактами. Зрештою, здається, не про нестачу фактів йшлося рецензенту.
Історик працює на доступному матеріалі. У моєму випадку – я пішов крок далі. Проте, окрім мого заклику у “Нашому слові”, на який відізвалися поодинокі особи, появилася у цьому ж тижневику (ще до оприлюднення бодай частини тексту з монографії) одна “профілактично” критична стаття, а в інтернет -мережі і по осередках розповсюджувався лист, щоб бойкотувати моє прохання.
Автор рецензії не взяв до уваги ще (принаймні) двох моментів, пов’язаних з мнимою “нестачею” спогадів. Перший, про який забуває навіть більшість дослідників українського питання, – це “друга сторона подій” (урядовці, а навіть функціонери Служби безпеки). Чому б і з ними не проводити записів? Тобто? У нескінченість? По- друге, з багатьма героями своєї монографії я просто був або є знайомий. Всі вони, у якомусь значенні, мали вплив на моє розуміння українського питання у Польщі.
У критиці монографії підноситься справа меншої кількості інформацій для останнього десятиліття існування УСКТ. По- моєму, мій співрозмовник розходиться з фактами. На 11 сторінці книжки даю виразну вказівку усім читачам, що книжка побудована за “проблемно- хронологічним” ключем. Окрім першого і сьомого розділів, тобто представлення генезису організації (стор. 18-40) і перейменування її в ОУП (стор. 436-444), в усіх інших – інформації з 80-х років можна знайти досить легко (наприклад, за допомогою навігаційних гасел, як хоч би “Zarząd Oddziału w …”, якщо пам’ятаємо, що відділи виникли саме у 80-х роках), в цьому числі щодо структур УСКТ з цього періоду будуть це сторінки 62-68, 72-75, 79-81, 89, 94-97, 100-102, 107, 110, 113-114, 117, 123-124, 126, 132-133, про інвігіляцію УСКТ (напр. сс. 238-240, 245 та ін.), т.зв. лемківське питання (сс. 304-306), молодіжні “ферменти” (сс. 316-320), культосвітню діяльність (про самі фестивалі у Сопоті – див. сс. 389-394) ітд. Отже, коли б захотілося комусь зробити фактичну перевірку, скільки статистично уваги присвячено останньому періоду існування УСКТ, то на 428 сторінок базового тексту (без вступу, бібліографії, покажчиків тощо) я сміло можу сказати, що це приблизно 20-25% всієї книжки.
Тепер – чому 20-25%, якщо говоримо про третину існування УСКТ? Тут причина одна і найголовніша – це активність самої організації. Формування організації відбувалося у перші роки її існування. З цим органічно пов’язана справа бурхливого розвитку структур, але й “боротьби з українським націоналізмом”, відсунення деяких членів УСКТ від організації ітд. На зламі 50-х і 60-х років ХХ ст., з деяким відгомоном у 70-х і 80-х, відбувалися головні події, пов’язані з лемківським питанням в УСКТ. Головна хвиля повернень – зновтаки 50-ті роки. Справа реституції Греко-католицької церкви – на центральному організаційному рівні – це по суті тільки 50-ті роки (і певні низові ініціативи потім)!
Підносячи справу, буцімто не присвятив я 80-м рокам належної уваги, рецензент повторює помилку багатьох інших авторів, які пробують описати наше існування в повоєнній Польщі, як енігматичної “громади”. Він цього – правда – не вербалізує – зрештою, окрім порожнього “не присвятив”, більше треба додумуватися про що редактору йшлося, як змагатися з відсутньою арґументацією. Ця помилка полягає у переплутуванні активності окремих членів УСКТ з їхньою діяльністю в інших структурах (напр. “Солідарності”, Клубах католицької інтеліґенції, а навіть священиків), ототожненням того, що зробив один чи другий діяч (серед тих, яких назвав Я. Присташ) з діяльністю УСКТ.
80-ті роки – це, великою мірою, час, коли УСКТ мало у середовищі альтернатив (якщо взагалі забути про альтернатив, пов’язаний з відновленням греко католицьких структур у 50-х роках). Одна частина цього руху (і я згадую про неї у такому розмірі, яка потрібна для висвітлення моєї теми, адже не написав я монографії про українців у ПНР, а про УСКТ!) мала відношення (персональне) до УСКТ. Але уже в організаційному плані – чи рейди “Карпати” можна приписати УСКТ? Чи випуск “Зустрічей” можна приписати цій же організації? Навіть описуючи проведення “Ватр”, я мусив вжити арґументацію, для чого це знайшлося у книжці про УСКТ, бо ж на основі цієї ж самої фактографії хтось може так само (і це робиться) ствердити, що було воно (УСКТ) потрібне лише для штампу. Втім, у Люблині, Ґданську, Кракові та інших, головним чином академічних, середовищах діяли в українських справах також люди, які не те, що не були членами УСКТ, але підкреслювали свою незалежність від Товариства.
Завжди добре оцінювати монографію цілісно, не “вириваючи” окремих речень з контексту. Ось-бо подано у рецензії, наприклад, одне речення (цитату з документу С. Єрмака) про Павла Кремінського, з коментарем про мене, що “не пояснюю, яка ж була позиція П. Кремінського”. Прочитавши чергове речення: “Usiłował “sugerować, że władze administracyjne i polityczne utrudniają pracę Towarzystwa””, все стає очевидним. Щодо справи петиції гуртка УСКТ з Ґданська, згаданої на 256 стор. – вона детально описана на 299 стор. Неправдою є, що не подав я куліс відсторонення Макуха (див. стор. 267). Подібно детально подана справа розбиття Воєвідського правління у Зеленій Горі. Я намагався не повторювати інформацій у своїй монографії. Розділ другий задуманий, перш за все, як опис структур. Описові діяльності (від кінця 1956 р. до кінця 80-х років) присвячені 5 і 6 розділи. Якщо Макух відкликаний у зв’язку зі справою повернень – інформації про це подаю саме тут.
Якщо говорити про документи, які на руках у мене чи у кого-небудь іншого, я не знаю принципу, за яким треба подавати, де зберігаються ориґінали. Якщо посилаюся на кореспонденцію, яку отримав, її ніде, мабуть, поза моєю колекцією немає. Іноді не в силі сказати, де зберігаються “ориґінали документів”, напр., де архів Секції української культури Спілки польських студентів (можливо в ААН). Втім, до переданих мені давно тому Ігорем Щербою копій документів цієї організації не маю сумнівів про їх автентичність – і це, мабуть, головний принцип т.зв. зовнішньої критики джерел.
Справа з біограмами складна. Справді, вони різні, але стояв переді мною вибір: подавати тільки добре опрацьовані, чи подавати усі, які маю. Вибрав другий варіант. Окрім цього – я знов таки “стинав” готові біограми, щоб якомога менше було у них повторень з базового тексту.
На кінець ще про одне. Немає, мабуть, людини, яка категорично могла б ствердити, чи нам потрібна люстрація, чи ні. У розмовах про це не падають логічні арґументи (“за” або “проти”), рясно за це від спекуляцій, побудованих на фразі “так треба”. Проте історик – це не люстратор, не прокурор і не суддя, хоч модно його у такі чоботи взувати (а деякі історики і самі це роблять, собі і колегам на шкоду). У моїй книжці сказано відкритим текстом про трьох інформаторів СБ. І це не тому, що були “найгірші”, найбільш шкідливі для громади, а тому, що відіграли вони важливу роль з точки зору мого наративу і… знайшов я матеріальне підтвердження факту співпраці (не всі ж псевдоніми розшифровані!). Оприлюднення інформацій про співпрацю, оцінка кожного випадку мусять бути індивідуальними. Це принципова справа і я її пояснив також у своїй монографії. Для того, щоб така інформація була якнайбільше достовірною, нерідко, про що засвідчує хоча б остання публікація Ігоря Галагіди у збірнику про дії безпеки по відношенні до національних меншин, треба даний випадок аналізувати місяцями, а потім цей аналіз переносити на десятки сторінок тексту. Як не дивно, але сексоти потрібні сьогодні частині нашої громади, перш за все, як козли відпущення (так, як у загалі суспільства домінує політичний аспект люстрації). Їхні провини, правдиві чи мнимі, тут “менш важливі”. Можливо, колись знайдеться охочий написати про це іншу книжку, а може і кілька томів, виправдовуючи в цей спосіб очікування “навіжених люстраторів”. Будь ласка!

“Наше слово” №49, 6 грудня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*