Дмитро Пташко ■ УКРАЇНА ■ №39, 2016-09-25
Ідеологи «руського світу» для виправдання російської аґресії проти України, поруч із гаслами захисту етнічних росіян, свідомо маніпулюють фактами, щоб створити уявлення про панівне становище православ’я на території Донбасу.
Як свідчать науковці-історики, Луганська область завжди була поліконфесійним реґіоном. Незважаючи на штучно підсичувану неприязнь між певними конфесіями (УПЦ-МП та УПЦ-КП, УАПЦ та Греко-католицька церква), загалом релігійна свідомість луганчан вирізнялася віротерпимістю. Історія УГКЦ на Луганщині бере початок із 1917 р., коли в с. Нижній Богданівці почав служити священик о. Потапій Ємельянов. Під час громадянської війни о. Потапій не раз потерпав від переслідувань влади різних мастей: німецької, білогвардійської, більшовицької. Власне більшовики 1927 р. засудили отця до 10 років заслання на Соловки, звільнили 1936 р., однак доля його склалася трагічно. Через кілька днів після звільнення на шляху з заслання він помер.
Після ІІ Світової війни греко-католиків на Луганщині побільшало за рахунок тисяч західних українців, яких примусово переселено на східну Україну, але Церква потрапила під гоніння і не мала можливості діяти. Відновлення греко-католицької парафії 1992 р. пов’язане з ім’ям о. Григорія Цимбала, котрий у мордовських таборах ділив камеру з митрополитом УГКЦ Йосипом Сліпим, який висвятив його у священики. Після звільнення о. Г. Цимбал повернувся на Луганщину і пізніше, 1992 р., зареєстрував парафію Царя Христа в Луганську. До 2010 р. греко-католицька громада Луганська винаймала різні помешкання для богослужінь, а того ж року на пожертви парафіяни придбали будинок та облаштували в ньому храм. На ньому 2010 р. установлено купол, який освятив нунцій папи римського Микола Етерович.
Луганськ 2012 р. відвідав глава УГКЦ блаженнійший Святослав Шевчук, який до речі, наприкінці 80-х років минулого століття служив у Ворошиловградському вищому військовому авіаційному училищі штурманів. Загалом до подій 2014 р. УГКЦ мала на Луганщині шість громад (у Луганську, Кремінній, Северодонецьку, Красному Лучі, Антрациті), загальною чисельністю вірних понад 300 осіб, трьох священиків та підпорядковувалася Донецько-Харківському екзархатові УГКЦ (м. Донецьк).
Однак після російського вторгнення на східну територію України ситуація певним чином змінилася. Унаслідок загострення бойових дій більшість парафіян і всі священики мали виїхати в інші реґіони України. Хтось виїжджав через загальне погіршення ситуації, коли побачили, що бойовики ведуть обстріли українських військових прямо з житлових кварталів, а на їх «Градах» написано російською «Православие или смерть». Хтось отримав конкретні погрози на власну адресу, як-от предстоятель громади м. Антрацит, якому погрожували дислоковані в цьому місті козаки.
Переслідувань зазнали і пересічні члени греко-католицької громади. Озброєні люди викрали 67-річного батька журналіста Владислава Філімоненка – Костянтина Володимировича, якого допитували про діяльність та місце перебування його сина, розказували, що хочуть поміняти його на О. Ляшка (керівник Української радикальної партії). Усвідомивши марність своїх зусиль, бойовики його таки відпустили. Ще один приклад викрадення бійцями «армії Південного Сходу» громадського діяча Іллі Єфрємова, якому закидали зв’язки з «Правим сектором». Його доля й досі не відома.
Після певного припинення обстрілів восени 2015 р. настоятель храму Царя Христа о. Микола Ющищин повернувся до Луганська, де, попри загрози своєму життю, намагається відновити діяльність греко-католицької громади. що він наражає себе на небезпеку, повертаючись на окуповану територію, розуміли навіть представники УПЦ-МП. В одному зі своїх інтерв’ю о. М. Ющищин згадує свої зустрічі з владикою северодонецьким і старобільським УПЦ-МП Никодимом та митрополитом луганським Митрофаном, однак зазначає, що останній «давав певні рекомендації: щоб я зайвого не говорив, зважав на себе і на безпеку своїх парафіян, щоби пам’ятав, що є комендантська година, яку не можна порушувати, бо можна потрапити в халепу».
Сьогодні Луганськ виглядає як звичайне місто: їздять маршрутки, наче нічого надзвичайного не відбувається. Втім, за розповідями вірних громад УГКЦ, дуже небезпечно розмовляти українською мовою та ходити з українською державною символікою. У місті Брянці на Луганщині молоді хлопці привіталися «Слава Україні!» і їх розстріляли: двоє загинули, а двоє залишилися тяжко поранені. Через таке ставлення більшість вірних Греко-католицької церкви не може повернутися до рідних домівок на Луганщині і, якщо раніше на різдвяній або пасхальній літургії у храмі Царя Христа було майже 150 парафіян, то на різдвяну службу 2015 р. прийшло тільки 8 осіб.
До того ж, самопроголошена влада намагається тримати все під контролем, у тому числі релігійні громади. Неодноразово до храму УГКЦ в Луганську навідувалися та, мабуть, ще будуть навідуватися чоловіки, які представляють себе співробітниками місцевого так званого Міністерства державної безпеки – «МДБ» (багато спільного з радянським минулим), спілкуються зі священиком, нагадують, що треба пройти перереєстрацію. Однак о. М. Ющищин не сподівається добра від цих настійливих порад, оскільки, як він зазначив у своєму інтерв’ю, «уже давно всі зрозуміли, що „Луганська Народна Республіка” – це шлях у нікуди». ■
