■ ГРОМАДА ■ №15, 2020-04-12

Час тихих героїв

Кожен час має своїх героїв, історія української громади у Польщі підтверджує ці слова. Героями в 1947-1990 роках були люди різних професій і біографій. Саме завдяки їхньому героїзму сьогодні ми є українською громадою, свідомою свого коріння, громадянами та професіоналами своєї справи.

Пані Ірина Снігур, вчителька математики в 1960-1987 роках, вихователька у гуртожитку, директорка (1962-1977 рр.) IV ліцею у місті Лігниця, яка мусила залишити посаду після втручання партійних чиновників і спецслужб комуністичної Польщі, напевно була би проти вживання таких гучних слів. Однак, на мою думку, вони на 100% відображають її роль у житті школи та показують вагомий внесок у збереження українства у комуністичній Польщі. Згадуючи лігницький період життя пані професорки, слід сказати, що скромність, відсутність у роботі порожніх декларацій та надлишку слів були немовби її фірмовим знаком. Девіз «не словом, а ділом» найкраще передає її філософію життя.

Щоб зрозуміти значення Ірини Снігур для лігницького ліцею, цієї кузні кадрів для церков обох конфесій, шкіл, університетів та українських громадських організацій, вистачить почитати розповідь його випускника, історика, професора Ярослава Сирника, у якій він показує як партійці і службісти довели до звільнення пані Ірини (Jarosław Syrnyk, «Szkoła pod specjalnym nadzorem» – inwigilacja IV Liceum Ogólnokształcącego w Legnicy przez komunistyczną Służbę Bezpieczeństwa). Читаючи опис цієї масштабної провокації проти пані директорки, до якої було залучено кілька десятків осіб, стає зрозуміло, наскільки тодішній владі був не до вподоби її вплив на українську молодь, її позиція у громаді, послідовність й ефекти виховної роботи. Тогочасні партійні й освітні керманичі зрозуміли, якщо
на перешкоді будуть стояти такі педагоги як Ірина Снігур, їм ніяк не вдасться реалізувати план повного знищення, тобто асиміляції, українців у Польщі.

Провокація 1977 року не була поодинокою подією в житті ліцею. Навпаки, вчительський колектив, і навіть учні та їхні батьки, до 1990 року перебували під недремним оком Служби безпеки (СБ) та партійного апарату. Але особлива увага приділялася саме Ірині Снігур. Як пише Ярослав Сирник у статті «Наша школа. 50 років лігницького ліцею», проти вчительки застосовувались усі знаряддя спецслужб. Історик зазначає: «У заходах, вчинених щодо І. Снігур, СБ використовувала цілий арсенал перевірених методів, зокрема: 1) операційна техніка „W” (цензурування кореспонденції); 2) операційні контакти і таємні співробітники; 3) заохочення освітньої влади та підлеглих одиниць до контролювання діяльності IV ЗЛ; 4) операційні комбінації; 5) створення фотохроніки; 6) інформування політичної та адміністративної влади про діяльність особи, яка фігурує в справі». Всі ці факти відомі історикам, а от учні під час навчання не мали ані гадки про те, що відбувається.

Зняття пані Снігур з посту директорки ліцею у Лігниці мало бути одним з етапів ліквідації школи, знищення того, чим вона стала для українства Польщі. На щастя, попри різні спроби, не сталось як гадалось. Пані Ірина, залишаючи посаду, не здалася і не покинула учнів, вона ще довгі роки вчила, виховувала та надалі була одним із стовпів, на якому тримався феномен нашої школи.

Згадуючи ті часи, коли я й сам був учнем лігницького ліцею (1981-1985 роки), можу сказати, що вміння або навики пані директорки вписуються в український канон смиренної праці в низах, праці самовідданої, сповненої не лише пожертви, але також великих знань і харизми. Сукупність цих рис, а також вміння працювати у різношерстному колективі, до якого входили українці і поляки (як сильні особистості, наприклад, професор Іван Співак, так і випадкові люди, для яких наша Alma Mater була лише одним з місць роботи), показує – якою людиною, вчителькою з великої букви була Ірина Снігур. Оцінюючи її роботу та роль у ліцеї, слід, окрім часу, в якому їй випало працювати, також пам’ятати про контекст лігницького регіону з сильно вираженою лемківською домінантою, двоконфесійність членів громади і учнів ліцею та різноманітність учнівського «матеріалу», який потрапляв у руки лігницьким педагогам. Тут не йдеться лише про географічну складову (учнів з околиць Щеціна і Перемишля, Бань-Мазурських і Команьчи), але про дуже різний рівень випускників початкових шкіл, з якими вчителі потім працювали чотири роки у ліцеї. Цей фактор вимагав неабияких педагогічних знань, терплячості, великого переконання у сенсі цієї важкої праці.

Істотним викликом була також робота пані Снігур вихователькою у гуртожитку на вулиці Хойновській, 98. Не лише звичайні витівки учнів чи то питання відсутності приміщень, чи організації репетиції колективів були тоді труднощами. Великою проблемою були напади на учнів ліцею й жителів гуртожитку, вибивання вікон тощо. В той час, коли я жив у гуртожитку, пані Снігур неодноразово мусила особисто оберігати нас від навколишніх хуліганів. Найбільш резонансною був напад на жителів гуртожитку у 1983 році, одним з приводів якого стала передача польського телебачення на тему УПА.

Підводячи підсумки, можна сказати, що працювати вчителем у комуністичній Польщі в умовах постійного контролю, таємного слідкування, антиукраїнських настроїв суспільства (з притаманними тому часу провокаціями), дефіциту основних товарів, проблем з приміщеннями для навчального процесу – було непростим завданням. Час періодичних криз комуністичної системи, зазіхань на школу, реформ та врешті воєнного стану не сприяв ані учням, ані вчителям. Не кожна людина здатна у таких умовах тягти цього освітнього плуга. Не кожен вчитель-українець хотів і вмів вистояти. Ірина Снігур хотіла і вміла. Сміливо можна сказати, що вона працювала за девізом поета Олега Ольжича: «Захочеш – зможеш».

В часи навчання ми, учні, майже нічого не знали про походження й рід пані Снігур, долю її родини, детальну біографію, а також що стало фундаментом її формування як людини та вчительки. І по сьогоднішні ми знаємо дуже мало, виключно якісь фрагментарні дані про походження з Верхрати, загиблих в воєнний і післявоєнний час членів сім’ї. Тому наприкінці цих міркувань хочу звернутися до ювілярки з великим проханням про написання спогадів. Нам потрібні такі розповіді, особливо в теперішній період інформаційного хаосу. Історія від людини, котра своїм життям засвідчила, що без огляду на час та зовнішні умови варто й можна творити багато добра. Знання про це і про людей, які його роблять, стане запорукою продовження існування української громади у Польщі, травмованої акцією «Вісла» й антиукраїнською політикою (колишньою, але буває, й теперішньою).

Пані Директорко, чекаємо ми – Ваші учні, здогадуюсь, чекають також вчителі, які продовжують в наших школах та пунктах навчання Ваше добре діло.

Петро ТИМА, випускник ліцею в Лігниці 1985 року

***

Пані Ірина Снігур – незамінна вчителька математики та директорка ІV ліцею в Лігниці

Мої спогади сягають 1959 року, коли я почала навчання в українських класах загальноосвітнього ліцею в Злоториї. Тоді єдиною вчителькою-українкою була пані Марія Павенцька. Ця жінка старшого віку, випускниця історико-філософського факультету Львівського університету, вчила дітей української мови та історії. Іншими предметами займались вчителі з польських класів. В гуртожитку ми займали чотири кімнати, а одну кімнату – вчителька Павенцька.

З 1 вересня 1960 року до нас прийшла нова молода вчителька математики, випускниця Вроцлавського університету, пані Ірина Снігур. Вже для нас не було місця в Злоториї, і вроцлавська кураторія освіти перенесла наші класи до Початкової школи № 7 з єврейською мовою навчання в Лігниці. Проте там для нас також не було місця, ходили ми лише на фізкультуру. В такій ситуації у вересні ми мешкали в гуртожитку в Злоториї (хоч було дуже тісно, бо прийшов новий Пані Ірина Снігур – незамінна вчителька математики та директорка ІV ліцею в Лігниці клас), а кожного дня їздили поїздом до Лігниці. Вчилися ми у світлиці Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ) на вул. Шкільній, 10 – тоді наш майбутній гуртожиток на вул. Хойновській, 98 ще ремонтувався. З гуртожитку в Злоториї треба було виїжджати, тож нас поселили в тій же будівлі УСКТ на Шкільній, а навчання перенесли на вул. Освенцімську (тимчасове приміщення, мабуть, колишній дитсадок).

Наша молодь була завжди талановита, особливо у співах і танцях, але не було у нас керівників. Пані Ірина Снігур вмовила ученицю Ірину Худьо, щоб вона диригувала хором. Треба було тримати дисципліну, бо не всі її слухалися – тут була потрібна пані Ірина. Пізніше диригенткою стала пані Базарник, а з часом – професор Дуда. Наша школа завжди прикрашала своїми виступами всілякі урочистості в місті та інших місцевостях. Пані Ірина зазвичай їздила з нами, бо з нею завжди був порядок.

Отаким був початок нашого навчання і початок роботи пані Ірини Снігур в нашій школі.

З 1 січня 1961 року гуртожиток і школа були перенесені на вул. Хойновську, 98. Там врешті свою кімнату в гуртожитку отримала і пані Ірина та могла тепер бути біля своїх учнів.

1 вересня 1962 року пані Ірина Снігур стала директоркою нашого IV Загальноосвітнього ліцею у Лігниці. Завжди переживала за учнів, школу, її рівень, а також за гуртки, що працювали в школі. Вимагала зразкової поведінки, чи то в школі, чи в гуртожитку. В неї на уроках панувала повага, спокій і зосередження. Рівень математики під її керівництвом був високий, про що свідчать іспити наших випускників до різних вишів. Тому я, її випускниця, не побоялася послати на навчання до її школи своїх трьох синів.

Олена КОМАР, випускниця 1963 року

***

Ірина Снігур – маяк, який допомагає не загубитись в бурхливому морі життя

Я пам’ятаю вчительку мою (…).

Вона любила школярів сiм’ю (….).

Турботи і тривоги вона приймала в спокої своїм

так мужньо й твердо. Наче рідний дім для нас була (…) далека школа.

Я не забуду вчительки ніколи.

Ці рядки з вірша Володимира Сосюри пригадуються мені, коли я згадую незабутніх вчителів нашого ІV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці, а особливо його мужню директорку – пані Ірину Снігур, якій тепер виповнюється 85 років. Це особлива нагода не тільки для особистих спогадів, але й ширших роздумів над нашим минулим та його зв’язком із сьогоденням.

Пані Ірина Снігур, як й інші освітяни: Іван Співак, Віра Длугош (Вєвюрка), Ярослава Кисілевська, Михайло Дуда, Михайло Бздель тощо, належала до покоління українців, народжених на рідних землях. Ці люди пережили страхіття війни, післявоєнного часу та жорстокої депортації і пов’язаного з цим знищення духовної та інтелектуальної еліти. Але їх не вдалося зламати, і вже у вигнанні вони підняли боротьбу за свою національну і людську гідність. Здобувши завдяки великим зусиллям освіту, вирішили вони служити народові, з якого вийшли.

Однією з форм цього служіння була ініціатива створення шкіл та пунктів навчання, в яких нове покоління українців, народжене вже у вигнанні, мало б можливість вивчати українську мову, пізнавати батьківську культуру і традиції. Скориставшись моментом послаблення тоталітарного режиму, вони цього досягли. Одним з таких здобутків було утворення в 1957 році середньої школи для української молоді в Лігниці, що пізніше отримала назву ІV Загальноосвітнього ліцею. Коли влада зорієнтувалась, які наслідки може принести існування такої школи, то почала робити усе, щоб припинити її існування. За часів мого навчання (1967-1971 роки) і пізніше – така загроза постійно існувала. Ці напади влади щодо ліквідації школи насамперед приймала на свої плечі і голову пані директорка. Щоправда, вона ніяк не показувала це нам, дітям, але не можна було не побачити її переживань за школу, вчителів, а особливо учнів, яких батьки з вірою, що так треба, висилали до школи за 400, 600 а то й 800 км від дому, аби тільки дитина познайомилася з українською мовою, піснею, духовністю та здобула освіту, яка дасть шанс на краще, повноцінне життя. А так насправді – це була відповідальність перед історією.

І пані Ірина витримала це випробування – збудувала міцний фундамент школи. Бо коли влада остаточно вирішила звільнити її з посади директорки, то самої школи не змогла вже ліквідувати. На її захист стали також тодішні учні і не допустили до включення в структуру іншого ліцею. Завдяки такому фундаменту i боротьбі, наша Аlma Mater вже 63-й рік продовжує своє існування, щоб «нашому роду не було переводу».

Пригадаймо, що з-під крил пані Ірини Снігур вилетіли майбутній єпископ-владика української греко-католицької церкви, кілька десятків священиків, професори наук, два депутати польського Сейму та сотні вчителів i діячів на ниві української культури. Вони стали організаторами громадського життя, які продовжують місію, прищеплену нам нашою Аlma Mater, фундаменти якої так зміцнила пані Снігур.

Ми, її вихованці, дякуємо їй не тільки за зразок героїзму та відповідальності за себе та інших, а й за немовби материнське піклування і переживання за нас. Хоч ми були далеко від наших батьків, але цього не відчували, бо ми і наші вчителі на чолі з пані директоркою були великою дружньою родиною.

Після закінчення школи треба було вилетіти з того гнізда у світ. Школа дала нам крила, але і навчила твердо ступати по землі. Я признаюсь, що любив читати поезію і робив це на різних уроках, але ніколи на математиці. Уроки математики були захоплюючі – пані Ірина вчила нас дисципліни і точності, як в думках, так і діях.

Щира Вам подяка, пані Ірино, за Ваш труд і посвяту, за науку – як мудро і чесно жити, і як боротися за слушну справу.

Для нас, Ваших дітей, Ви надалі oтой маяк, який допомагає не загубитись в бурхливому морі життя. Тож, міцного здоров’я Вам і довгих, довгих років з нами.

Степан КОЛОСІВСЬКИЙ, випускник 1971 року

***

Наша «цьоця»

Моя доля склалася так, що у Ґурові-Ілавецькому мені достатньо було перейти на інший бік вулиці, аби потрапити до ліцею. Однак я поїхав на інший кінець Польщі до Лігниці, щоби стати учнем IV Загальноосвітнього українського ліцею у цьому де-факто окупованому до 1990 року Радянською Армією місті (там був розташований штаб Північної групи військ Варшавського договору, що у разі війни із НАТО мав іти наступом на Данію). Пишучи «український ліцей», я маю на увазі не лише саме навчання: усі, від прибиральниці до директорки, були українцями, рідною мовою на щодень ми спілкувалися і на заняттях, і в гуртожитку. Це була тоді одна велика родина на чолі з директоркою Іриною Снігур – її ми, учні першого класу ліцею, неофіційно називали «цьоцею». Вона була справжньою душею нашої спільноти (хоча на уроках математики, яку вона викладала, у кожного з нас тремтіли коліна, коли треба було виходити до дошки розв’язувати складні завдання з тригонометрії). Також завдяки пані Ірині ми мали чим прохарчуватися – а у ті часи роздобути продукти було непростою справою. У Лігниці всі знали, що «четвірка» (czwórka) – це українська школа, і допомагати їй не вважалося престижним. Директорка домовилася з керівниками державного рільничого господарства (Państwowe Gospodarstwo Rolne, відповідник радянського колгоспу – ред.), аби учні протягом тижня приїжджали збирати у полі картоплю, а за це їм взимку до гуртожитку привозили два причепи з картоплею.

Сьогодні складно повірити, що деякі учні приїжджали до Лігниці з таких далеких місцевостей, що мусили добиратися навіть 12-15 годин – наприклад, із Бань-Мазурських. Я, зі свого боку, 4 години чекав уночі на потяг Білосток-Вроцлав на залізничному вокзалі в Ольштині.

Стоячи біля вікна у цьому поїзді, ми згадували сімейну атмосферу школи та гуртожитку на вулиці Хойновській та нашу «добру покровительку» Ірину Снігур. Усе це не подобалося комуністичній Службі безпеки. Ось про що її місцеві працівники звітували начальству:

«Пріоритетне завдання для нас – не допустити, аби в рамках освітньої діяльності у 4 Загальноосвітньому ліцеї молодь виховували у націоналістичному дусі (…). У зв’язку з цим ми вважаємо, що однією із найважливіших є справа з кодовою назвою «Оксана» (вона стосувалася Ірини Снігур – ред.), що розглядається зараз. У її рамках підтвердили безпосередні зв’язки із націоналістичними активістами та римо-католицькими реакціонерами. Успішне завершення цієї справи дозволить ефективно протидіяти націоналістичним ідеям у середовищі молоді, учителів та технічних працівників ліцею.

За даними ІІ відділку ІІІ департаменту Міністерства внутрішніх справ, Іриною Снігур могла зацікавитися Організація українських націоналістів під час її поїздки до Великої Британії.

(Аркадіуш Слабіг, «Діяльність служб безпеки Народної Польщі проти українців у 1944-1989 роках», Слупськ 2018).

Упродовж всього часу існування Польської народної республіки лігницький ліцей перебував під постійним наглядом спецслужб. Аби уникнути звинувачень в «українському буржуазному націоналізмі», ми всі з ініціативи дирекції стали членами Товариства польсько-радянської дружби (Towarzystwo Przyjaźni Polsko-Radzieckiej – ред.). При цьому тодішня комуністична влада постійно намагалася ліквідувати українську школу. «Невідомі особи» кидали у вікна гуртожитку каміння, а носити шкільний значок із позначкою «IV LO» іноді загрожувало побиттям.

Під наглядом були не лише вчителі. Уже після закінчення ліцею я дізнався, що Служба безпеки вимагала від керівництва школи мою персональну характеристику. Там було написано, що «Ігор Щерба вчиться дуже добре, однак уникає великого товариства». Нічого дивного, бо ж мій дід Іван Смут мало не 10 років просидів у підвалі Міністерства внутрішніх справ на вулиці Раковецькій у Варшаві за «український націоналізм».

У всій цій ситуації Ірина Снігур вміла зберігати у нашому ліцеї спокій та душевну рівновагу. Дякую, Пані Професорко, та Многая Вам літа!

Ігор ЩЕРБА, випускник 1980 року

***

Вчила бути гордими за те, ким ми є

До лігницького ліцею ми приїхали втрьох: я, мій двоюрідний брат Богдан та моя односельчанка Марія Буряк. Їхали ми в невідому довгу дорогу, майже 500 кілометрів до Лігниці від наших сіл Пендзішева і Цєжні, що розташовані на Помор’ї, де після акції «Вісла» поселили наших дідусів та батьків. Ця путь виявилась не лише відстанню, але й дорогою до нового життя, яка визначила нашу подальшу долю. На ній ми зустріли чудових людей, товаришок і товаришів, одним словом – друзів. Я часто думками повертаюся до тих, найкращих моїх молодих років життя і не можу не згадати вчителів, які прагнули багато чому нас навчити, зміцнити українську ідентичність, допомогти усвідомити свою гідність і гордість від того, ким ми є. Серед тих вчительських зірок, які так яскраво світили, була і пані професорка Ірина Снігур. Ми зверталися до неї «пані професор», «пані директор» (це був перший рік, коли Служба безпеки Народної Польщі підступно довела справу до звільнення Ірини Снігур з посади директорки нашого ліцею). Однак між собою ми її називали «цьоцею». Так, для нас це була цьоця в дослівному розумінні.

«Цьоцю» згадую не лише як добру вчительку з математики. Хоча не можу забути «powtórek» – слово, яке пані професорка вимовляла «połtórka», а ще пам’ятаю матуру з математики (випускний екзамен – ред.), коли до мене підходить цьоця і питає: «Як йде?». Я відповідаю, що розв’язую задачу і так, і так, але не виходить, а вона на це: «Добре робиш». «От помогла», – подумав собі. До сьогодні не знаю, як сталося, що отримав я тоді п’ятірку!

Однак здебільшого пам’ятаю пані професорку як людину, що страшенно переживала за наш танцювальний ансамбль. Допомагала нам, танцюристам, зі сценічними костюмами, бо в той час важко було придбати вишиванку, а про нові чоботи – просто забудь. Коли наша хореографиня пані Генрика Дмітрєва рознервувалася через нас і покинула репетицію зі словами «Ja więcej tu nie przyjdę» («Я більше сюди не прийду»), тільки пані Снігур знала, як її переконати. Це була велика заслуга пані Ірини, що наш танцювальний ансамбль мав такі великі успіхи.

Пані Професорко! Бажаю довгих років життя та здоров’я!

Вдячний долі, що дала мені змогу зустріти Вас на моїй життєвій дорозі!

Професор Роман ДРОЗД, випускник 1982 року

Поділитися: