Україна: ворота в інший світ

Богдан ТхірРЕПОРТАЖ№41, 2016-10-09

Традиційна сільська картина в Західній Україні: перед новою церквою, за крамничкою, традиційні засоби транспорту – кінь з возом та старий автомобіль радянського виробництва. Фото автора статті
Традиційна сільська картина в Західній Україні: перед новою церквою, за крамничкою, традиційні засоби транспорту – кінь з возом та старий автомобіль радянського виробництва.
Фото автора статті

Дві події, а саме 27-й саміт НАТО, що почався 8 липня у Варшаві, і Світові дні молоді наприкінці липня у Кракові, посприяли туристам, які хотіли відвідати Україну, не зазнаючи сумнівної приємності стояти в довжелезних чергах на кордоні.

На цей раз перед кордонним переходом у напрямку України не було нікого, тому перетин кордону видавався легким і простим. Але незабаром вияснилося, що це була тільки ілюзія, бо з протилежного боку машин стояло багато і належало сподіватися, що з закінченням Світових днів молоді ситуація на кордоні «наладнається», отже знову треба буде собі постояти. І так дійсно сталося.
Це прикра ситуація, якщо в дуже довгій черзі стоїть лише кілька автомобілів зі справжніми туристами, а решта – це прикордонні бізнесмени, яким потрібно через кожні п’ять днів відвідувати Польщу, бо, згідно з місцевим правом, машини з іноземними номерами, якими вони користуються, мусять це робити. Неважко здогадатись, які труднощі це все створює та які конфліктні ситуації викликає.
Ми сиґналізували проблему польській та українській сторонам на рівні міністрів, але проблема й надалі залишається актуальною, а з плином часу навіть стала нормою, бо ж ніхто на неї (крім згаданих туристів) не звертає уваги. Зрештою, що там до такої «дрібнички» державним службовцям, вони і так їдуть поза чергою, а пояснення «адже маєте зелену смугу» взагалі не оправдовує ситуації, якщо на кордоні і так треба відстояти кілька годин. А тут про свою версію порядку вже дбають загорілі хлопці спортивної статури, з якими краще в ділові розмови не вдаватись.
Пишу про це не заради створювання якоїсь наруги відносно державних службовців, а для того, щоб усвідомити людям, що пройшло вже чверть віку від проголошення незалежності, а тут залишилось все по-старому. Справді, треба мати чимало енергії і терпеливості, щоб подолати кордонний кошмар. Варто ще відзначити, що такі люди, як ми, їдуть без полегшень чи запрошення від організацій. Просто ми хочемо бачити реальне життя, а не таке, з пропаґандистським підтекстом і заздалегідь підготованими зустрічами з вибраними особами. І ми фактично бачимо багато. Дійсно, все починається від кордону чи, вірніше, кордонної брами.

«Нас кличе у мандри дорога»
Львів – місто гарне, кольорове, повно в ньому закордонних туристів, життя вирує і кипить. Можна добре відпочити, неспішно пройтися кольоровими вуличками, відвідати численні музеї, виставки, зайти в театр, а потім провести вечір в одному з відомих уже й за кордоном ресторанів. Але мене це менше цікавить, я хочу пізнати провінцію, яка набагато колоритніша й більше говорить про нинішню Україну, ніж цей культурний і торговий центр, про який влучно каже нам скромне ґрафіті на обдертій брамі: «Львів – туристичний рай, робітниче пекло».
Українські дороги, зокрема галицькі, це вже леґенди, яким різні автори присвятили багато статей, фільмів і навіть пісень. Посміятися можна, але пережити всі несподіванки, які приносять подорожі ними, це зовсім інша казка, без хеппі-енду. Півбіди з тими шляхами, позначеними на карті червоним та жовтим кольорами, які мають статус державного або обласного значення. Гірша справа з такими, що мають статус доріг місцевого значення. Крім ям і горбів, годі шукати на них якоїсь вигоди для туриста. Навіть простих означень, як вказівники чи назви місцевостей, часто тут нема. Запитавши місцевих, можна отримати інформацію, за якою потрапимо всюди, тільки не туди, куди нам потрібно. Хоч бувають і позитивні винятки, коли місцеві мешканці власноруч ставляють означення свого села, не чекаючи, що це зроблять відповідні органи. Видно, що і їм «терпець уривається».

Солдат модернізований. Замість серпа і молота – хрест
Солдат модернізований. Замість серпа і молота – хрест

У цьогорічній мандрівці ми з другом Зеноном, професором Львівської політехніки, товаришем численних експедицій, хочемо податись у місця, в яких можна побачити праці геніального українського скульптора епохи бароко – Іоанна-Георга Пінзеля. Його біографія досить для нас таємнича, не знаємо, наприклад, звідки й коли він появився в Україні, проте нам відомі його праці, які ми маємо змогу побачити у Львові. Ними прикрашений греко-католицький собор Святого Юра, архітектором якого є львівський архітектор швейцарського походження – Бернард Меретин. Знавці теми говорять, що Пінзель був одним із найвизначніших зодчих свого часу. Юрій Змієборець, святі Леон та Атанас, скульптури покровителів родини Шептицьких розміщені на фасаді собору Святого Юра у Львові. Вони досконало збережені й відреставровані. Ними можна насолоджуватися кожного дня, приходячи у храм, та захоплюватись працею митця, якого часто називають українським Мікеланджело. Скульптури Пінзеля з різних місць Західної України зберігаються у львівському музеї його імені в колишньому костелі кларисок.
Іоанн-Георг Пінзель мав свою майстерню в Бучачі. Все його життя пов’язане з цим містом і родиною магнатів Потоцьких, які були його щедрими меценатами й головними замовниками. Отже, нас чекає мандрівний шлях дорогами Львівщини, Івано-Франківщини і Тернопільщини.

Блискучі бані сільських церков і монументи слави

 Пам’ятник скульптору Іоанну Пінзелю перед бучацькою ратушею.
Пам’ятник скульптору Іоанну Пінзелю перед бучацькою ратушею.

У провінційній Україні, шляхами якої мандруємо, появилася нова мода покривати дахи й куполи церков блискучою бляхою, яка аж палає на сонці, не дуже дозволяючи, наприклад, зробити якісну фотографію чи просто захоплюватися прекрасною архітектурою в її природному середовищі. Але варто почекати, коли сонце сховається за хмарами.
Бляха буває кількох кольорів: золота, срібна, синя і рожева, а місцеві майстри кладуть її у своїх конфіґураціях та варіантах. Ремонти і постійна реставрація храмів – це гідна похвали справа, тільки блискуча бляха й ідентичні ясно-коричневі балки, якими оббивають стіни дерев’яних церков, роблять їх подібними одна до одної, от і десь далеко відпливає автентизм та індивідуальні архітектурні риси. Проте може бути ще гірше, бо іноді обшивають церкву вагонкою «блок-хауз» (пластиковим покриттям), де вже зовсім утрачені характерні її особливості. Часом, стоячи на подвір’ї такого «відреставрованого» храму й вислуховуючи прискіпливих запитань місцевої ґаздині, аж не віриться, що можна додуматися до чогось такого. Але теж бувають шляхетні винятки (мабуть, громади ще не розбагатіли), коли пам’ятка залишається доглянутою та автентичною.

На виконання Закону України «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаґанди їхньої символіки» повинні бути демонтовані усякі символи сумнозвісного минулого. Тим часом – закон законом, а життя життям. Народ примудрився «актуалізувати» згадану символіку. Залишається, наприклад, сам монумент, зникає серп і молот, зате появляється на його місці тризуб; пропадає металевий стяг, а на його місці з’являється кований хрест або солдат несподівано «одягається» у синьо-жовту форму. Тут народна творчість і народні умільці мають широкий простір для маневру. Це такий місцевий колорит, який важко не зауважити.

Містечка з Іоанном Пінзелем у тлі
Гвіздець Коломийського району Івано-Франківської області – невелике місто на Покутті (близько 2 тис. мешканців). Це навіть не місто, а селище міського типу, що означає невелику місцевість, занедбану, з обдряпаними будинками і стандартно будь-якою головною дорогою, котрою суботнього ранку ліниво проходжаються кури, а головним атракціоном дня має бути весілля в єдиному тут ресторані.
У Гвіздці заслуговує на нашу увагу бароковий костел Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії і монастир бернардинців. Об’єкти сьогодні в досить аварійному стані, але не завжди так було. Костел побудований у 1730–1740 рр. на кошти князя Міхала Пузини, литовського писаря, який з дружиною Софією Потоцькою проживав у Гвіздці. Скульптури для костелу виготовили мистці Діонізій Станетті і Іоанн-Георг Пінзель*. У Гвіздці проживав генерал усіх монахів-бернардинців на території Русі-України. В монастирі ченці організували у важкий час медпункт для селян, брали в опіку під час епідемії та переслідувань, розповсюджували нові технології в аґрономії. Діяла там парафіяльна школа, бібліотека, броварня і пасіка. З приходом радянської влади костел закрили. Ченці мусили виїхати з монастиря. В костелі комуністи примістили склад з цементом, а потім – із зерном. Храм руйнувався, цінні предмети розкрадено. Спочатку в монастирі містилася лікарня, потім – музична школа і бібліотека. Пізніше замість бібліотеки – духовне училище.

Руїни костелу в Годовиці.
Руїни костелу в Годовиці.

Костел наново був освячений 1992 р., тепер чекає на ремонт, а про датки просить римо-католицька парафія св. Антонія Падуанського. Перед костелом на колоні встановлена фіґура св. Яна з Дуклі, що дивом уціліла й перетривала до наших днів. У середину храму попасти важко, бо ж ніхто не здогадався встановити там ґрати і відкрити двері святині. Через дірку для ключа видно небагато, але й того досить, щоби ствердити його невтішний стан.
Із Гвіздця недалеко до Городенки. Це районне місто, в якому 12 тис. населення. У Городенці – костел Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії та монастир театинів, побудований у 1745–1769 рр. на замовлення Миколая-Василя Потоцького за проектом архітектора Бернарда Меретина у співпраці зі скульптором Іоанном-Георгієм Пінзелем.
У радянські часи приміщеннями костелу і монастиря користувалося професійно-технічне училище механізаторів. Обладнання храму було по-варварськи знищене, проте рештки його урятував відомий і заслужений для української культури мистецтвознавець проф. Борис Возницький. Перед костелом стоїть коринфська колона, увінчана кам’яною скульптурою Діви Марії роботи І.-Г. Пінзеля. Святиню 1991 р. передали греко-католикам.
До давнього костелу в будень потрапити неможливо, більше того, навіть на подвір’я не можна зайти, тому що охороняє його висока залізна огорожа з закритою на ключ хвірткою. Архітектурою треба насолоджуватися з-за ґрат.
Видатний скульптор своє життя пов’язав з Бучачем (містечко Тернопільської області, 12,5 тис. населення), і саме тут можна побачити найбільше його робіт у природному для них середовищі. У першу чергу належить відзначити бучацьку ратушу, збудовану 1751 р. у співпраці з архітектором Б. Меретином. Для прикрашення ратуші Пінзель виготовив чотирнадцять скульптурних композицій, що ілюстрували відомі біблійні й антично-міфологічні постаті. З них до нашого часу збереглося тільки дев’ять. Частина фіґур загинула під час пожеж 1811 та 1865 р., інші знищено у ХХ ст. Те, що вціліло, – унаслідок неґативного ставлення комуністів до сакрального мистецтва й безпорадності їхніх наступників, – виглядає жалюгідно.
У Бучачі свого найвідомішого земляка шанують. Перед входом до ратуші установили копію його скульптурної композиції «Пієта» (жалість – оплакування Христа) з написом «Геніальному скульптору Іоанну Григорію Пінзелю від вдячних жителів міста Бучача».
Узагалі з майстерністю скульптора можна найкраще познайомитися, відвідуючи бучацький костел Успіння Богородиці. Він повністю обладнаний роботами майстра та його учнів, немов ґалерея барокового мистецтва. Ми потрапляємо сюди увечері і несподівано зустрічаємося з кс. Дарієм П’єхніком (костел належить римо-католицькій спільноті), з яким вив’язується цікава розмова на різні теми.
У храмі, в першу чергу, привертає увагу головний вівтар, у нижній частині якого стоять cкульптурні постаті апостола Івана Євангеліста, святих Йоакима та Анни, а також Захарія, зображеного у вбранні старозавітного священика. Вівтар може повністю засвідчити про свого майстра. Проте доля його самого – невідома, хоч існує реальна версія, що в цьому храмі його й поховали. Проте вшанувати могилу славетного митця не вдасться, бо за радянської влади в костелі зробили склад, а в його крипті, викинувши саркофаги, – котельню.
В Бучачі віднайдемо ще придорожні скульптури, які є ділом І.-Г. Пінзеля. Це св. Іван Непомук і Мати Божа, які були знищені 1947 р. і відновлено їх 2006 р. А ще одна фіґура (св. Онуфрій) збереглася в Рукомиші – поблизькому селі.
Село Устя-Зелене лежить у глухому кутку Монастириського району Тернопільської області, на березі Дністра, який на даний момент несе небагато води і виглядає ніби зовсім невелика річка. Тут є костел Пресвятої Трійці (пізнє бароко), зведений у 1718–1735 рр. Храм 1945 р. закрито, а в його приміщеннях улаштували зерносховище. Костел 1991 р. повернули римо-католикам. На сьогодні він є філією костелу бучацької парафії. Богослужіння відправляються тільки час до часу, тому складно зайти всередину. Зрештою, за словами голови сільради, якого зустрічаємо на вулиці, Пінзелеві скульптури звідси вивезено в музей.
В Усті, майже на самому березі Дністра, відразу за захисним валом стоїть єврейський кіркут, що нагадує про різнокультурність села. Сьогодні євреїв нема у селі, нема і поляків. Кладовище заросло хащами. Щоб до нього доїхати, треба розпитувати місцевих. На зворотному боці одної мацеви помічаємо напис українською мовою: «В пам’ять про святих мучеників-євреїв Устя Зеленого, що були жорстоко знищені нацистськими вбивцями». Цей пам’ятник свідчить про те, що не так давно, певно, вшановували загиблих, але сьогодні про це місце забули, і ніхто про нього не дбає, дозволяючи природі робити своє.
Жалюгідно виглядає бароковий костел Усіх Святих, пам’ятка архітектури ХVIII ст., у Годовиці (село Пустомитівського району Львівської області). Хоч тут про пам’ятку говорити годі, бо це руїна без даху, а зайти до нього можна через діру у стіні, що колись була вікном. Але треба зайти, щоби подивитися на залишки високого рівня мистецтва, яке ще збереглося на стінах, та, мабуть, уже ненадовго.
Цей костел зведено у 1751–1758 рр. Автором будови був знову ж таки Б. Меретин. Натомість автором різьбленого декору – І.-Г. Пінзель. За радянської влади в Західній Україні костел використовували як склад. Усі картини і скульптури, які 1965 р. вдалося демонтувати, перевезено у львівську картинну ґалерею і вони поміщені в одному з її відділів – Олеському замку. У храмі 1974 р. виникла пожежа, а потім завалився дах.
Таких зруйнованих архітектурних пам’яток у провінційній Україні немало, а пояснювати це нестачею грошей також дивно, бо ж усе-таки щось будується, появляються нові великі й прекрасно оздоблені святині, а в місцевостях курортного характеру щораз більше котеджів (житлових особняків – ред.) і гарних готелів. У містах аж кипить будівництво нових хмарочосів, а земельні ділянки сягають космічних цін. Тільки щедеври, відгомін давньоминулих епох, гинуть у забутті десь далеко від головних доріг, зарощені хащами і травою. І чомусь на думку приходять слова пісні «Скрябіна», які влучно ілюструють дійсність: «А моя країна – суцільна руїна. І гордо ходить в кепках і спортивних штанах». ■
Фото автора статті

_______________________

* Іоанн-Георг Пінзель – імовірно походив із Чехії. Точне місце народження і навчання Пінзеля не відоме. До Польщі він прибув наприкінці 1740-х рр. на запрошення Бернарда Меретина для виконання різьбарських робіт у проектованих архітектором на замовлення Миколая-Василя Потоцького будівлях.
Протягом 1750–60 рр. (переважно спільно з архітектором Б. Меретином) працював у Львові, Годовиці (тепер Львівська область), Городенці, Гвіздці (нині Івано-Франківська область), Монастириськах (костел Успіння Пречистої Діви Марії,), Бучачі (обидва – сучасна Тернопільська область). Для творів І.-Г. Пінзеля характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис. (Бучач Пінзеля-http://pinzel.buchach.net/)

Поділитися:

Категорії : Репортаж

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*