Український 2017-й у Польщі: підсумок прогнозованого напруження. Надія є

Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.plПОГЛЯДИ№52-53, 2017-12-24-31

Це був рік, коли ми як громада, як українці в Польщі остаточно стали ніким у тих справах, які нас стосуються. з нас зробили безмовних, проте концептуальних ворогів. Добра новина така, що в подібній ситуації опинилися не лише українці в Польщі, але й чимало інших груп польського суспільства. Інша обнадійлива інформація – гра з минулим у «правду» не може тривати безкінечно довго. Вона рано чи пізно випалиться.

Якщо говорити про хронологію головних тем року для українців у Польщі, то їх було кілька. Вони розвивалися часом окремими сюжетами, часом у переплетенні з іншими.

Суди і хейт. Насправді підвалини 2017-го були закладені у грудні 2016-го, коли 31-річний Адріан Н., проходячи повз Народний дім у Перемишлі з маршем перемиських «орлят», вигукнув «Смерть українцям!». Цей вигук підсумував попередній рік і задав мотто новому. Щоправда, суд виправдав чоловіка через брак певності обставин вчинку, однак справа не закінчена і буде апеляція. Цього року (який закінчується) суди по-різному оцінювали справи стосовно мови ненависті проти українців. З одного боку, суд у Перемишлі не побачив нічого злочинного у словах: «Поляки також повинні кинути туди коктейлі, і добросусідські відносини будуть вирівняні» (їх автор мав на увазі українську школу в Перемишлі – «шашкевичівку»). З другого боку, Районний суд у Лігниці визнав винними кількох користувачів Інтернету за антиукраїнські коментарі з 2015 р.
Сумна статистика польської прокуратури, оприлюднена цього року: 2016-го, порівнюючи з 2015-им, аж на 70% зросла кількість заявлених злочинів про розпалювання ворожнечі проти українців. Чи це ми стали свідоміші і більше зголошуємо, чи злочинів побільшало – на це питання ніхто не відповість, бо кількість незголошених справ визначити неможливо.

Українці і «педагогіка сорому». 2017-й розпочався з резонансної події: Міністерство внутрішніх справ і адміністрації, котре розподіляє кошти на фінансування проектів нацменшин, вирішило обрізати дотації, при чому вибрало «програшні» проекти за власним бажанням і без озвучених критеріїв. У випадку проектів Об’єднання українців у Польщі коштів не призначили на такі проекти, як-от відзначення 70-ї річниці Операції «Вісла», Мультимедійний портал українців у Польщі PROstir.pl чи 41-й «Молодіжний ярмарок» у Ґданську. Два останні проекти спрямовані до молодої аудиторії, перший – з сильним символічним посланням. Роковини Акції «Вісла», яка торкнулася кожної української родини в Польщі, уперше за історію демократичної Польщі відзначено без участі держави і без жодного гроша державних коштів. «Вісла» досі в польському дискурсі була неподільно пов’язана з питанням Волинської трагедії, як сторінка в історії, яка вимагає польського покаяння перед українцями. Тепер, як видно, уже ні. Поняттям року в Польщі можна визначити боротьбу з «педагогікою сорому» і дискусією про темні сторінки польського минулого, з чим, згідно з лінією офіційної Варшави, треба боротися. Боротьба щойно розгортається. На вшанування річниці «Вісли» зібрали кошти шляхом краудфандинґу (народне, колективне фінансування – ред.), ґданський «ярмарок» знайшов собі альтернативні джерела фінансування, портал PROstir.pl кілька місяців працював безкоштовно завдяки волонтерам. Поки що ми вистояли. Однак проти нас – машина зі значно більшою силою, ніж наша громада, отже наступ триватиме.

Українське ґето. Кульмінаційною подією року українців у Польщі можна вважати похід на пикулицький цвинтар у Перемишлі, що відбувся 11 червня. До цієї події підкарпатське «патріотичне» середовище готувалося довго, проте «задими» зробити не вдалося, як це мало місце 2016 р., коли націоналісти при пасивному спостереженні поліції атакували українську процесію. Цього року офіційна Варшава прислухалася до сиґналів з боку української меншини і вислала безпрецедентну кількість силовиків для охорони процесії. Отож українська громада і її друзі марширували кілька кілометрів із центру Перемишля до Українського військового цвинтаря в оточенні стіни поліції та силових служб. Пройти всередину під час процесії можна було тільки після небувалої кількості перевірок (знаю з власного досвіду), а невеличка групка контрманіфестантів провела її учасників до перехрестя вулиці Словацького і повороту на пикулицький цвинтар. Мир запевнено ціною ізоляції українців у Польщі – як фізичної, так і ментальної: у Пикуличах виступали переважно політики з України, з польського ж боку були нечисленні представники громадського сектору. Коли вони поклали квіти українським воїнам з біло-червоною стрічкою, публіка аплодувала. Жест, який не так давно вважався просто нормальним, тепер став винятковим.

Українці в Польщі і відносини Польщі та України. Цей рік прикметний тим, що на одну з головних проблем українців у Польщі, – нищення українських пам’ятників на Підкарпатті і Люблінщині від 2014 р., – звернули увагу офіційні Київ і Варшава. Сталося це після спаплюження монумента на польському цвинтарі в Гуті-Пеняцькій, відтоді серія провокацій, організованих проросійськими середовищами, почалася саме в Україні. Київ знайшов і затримав організаторів. Проте Варшава в питанні знищення українських пам’ятників на її території вирішила триматися старої стратегії: відмовчуватися стільки, скільки вдасться. Коли у відповідь на таку стратегію Український інститут національної пам’яті поставив мораторій на польські ексгумації на території України, Варшава почала використовувати це рішення так, начебто воно взялося нізвідки, з примхи української сторони. Київ, у свою чергу, почав здавати позиції перед Варшавою (з різних причин, зокрема через слабкість держави), – та незалежно від причин, одними з головних програних у цій ситуації стали українці в Польщі. Українські пам’ятники нищено й будуть їх нищити зі ще більшою жорстокістю. Це показав прецедент із Грушовичів, коли монумент розбирали серед білого дня з благословення місцевої влади і з вихвалянням, мовляв, з розібраного каменю дороги вимостять. Київ не в тій ситуації, щоби прореаґувати принципово, Варшава не відступає, а треті сили – від Кремля до місцевого війта – просто використовують ці обставини.

Люди, які нищать кордон, і надія. Міґранти з України, кількість яких у Польщі зростає в геометричній проґресії, цього року стали багатоаспектною темою. Поперше, до них на початку року вперше скеровано масштабну рекламну кампанію українською мовою з участю «Океану Ельзи». По-друге, ними почали ґрунтовно займатися польські політики, – на жаль, переважно використовуючи цих людей інструментально, розповсюджуючи слова про прийнятих Польщею «біженців» з України, чи про те, як українці забирають у поляків роботу, зарплати і соцвиплати. По-третє, не було тижня, коли б про громадян України не писала польська преса. Появилася чимала статистика про них, водночас вони фіґурують не тільки в цифрах, вони потроху отримують «плоть і кров» як люди. З усіма наслідками цього: симпатією, ненавистю чи співчуттям. Масштабний процес відкриття польського суспільства на інших розпочався, першопрохідцями стали громадяни України, і це в довгостроковій перспективі добра інформація. Польське суспільство, хоч і поскрипуючи, іде в бік багатокультурної спільноти. Громадяни України в Польщі – це нині єдина надія майбутнього відносин Польщі та України, ґарантія того, що країни не замкнуться кожна у своїй історичній пам’яті. Саме громадяни України у великому об’ємі нищать невидимі кордони між обома країнами. Поки що Київ масштабно не використав їх як позитивних послів України, але схоже, вже усвідомлює, що це варто робити.

Суб’єктивний підсумок. Цей рік був закономірним продовженням попереднього року, проте він посилив ті тенденції, котрі щодо українців у Польщі вже існували. Хейт, польські націоналісти, збільшення міґрації з України – це все було.
Нині болючі точки стали виразнішими, навколо них утвердилися позиції. Отже, порушені вище аспекти і тенденції – це надовго. Змінюватиметься, можливо, їхня настроєвість, проте намічені риси існуватимуть.
Водночас тут і мінне поле, і надія. Минуле надовго стало міною повільної дії польсько-українських відносин і, схоже, що вона щойно готується до вибуху. Я пишу цю статтю 13 грудня, слухаючи спільну прес-конференцію президентів Польщі та України Анджея Дуди і Петра Порошенка у Харкові. На цей візит покладали великі надії, проте він лише підтвердив напруження. Обидва лідери поговорили кожний зі своєю аудиторією, але не між собою. Порошенко – в українські телекамери, а Дуда – у польські. Вони озвучили ті речі, які вже звучали: Порошенко говорив про економіку, енергетику, війну, російську аґресію і наприкінці – про історію. Дуда – багато про історію, з деталями і невідступністю у важливих для Варшави питаннях, а десь наприкінці про війну і «Норд Стрім–2».
Наші президенти поки що не хочуть чути один одного. Батьківщина демократії – античні Афіни – були безпрецедентним утворенням. Це була політично вільна держава з драконською економікою. Там говорили про галактику і реґулювали ціни на хліб, а заможніших змушували ділитися багатством. Саме тому Афіни породили Платона й Аристотеля, але не породили Стіва Джобса.
У нашому світі економічна свобода щораз менше означає політичну свободу. Остання може породити першу, перша ж останню – скоріше вб’є. Україна Януковича хотіла і мала всі шанси вбити Україну Гонгадзе, як це зробила нафтодоларова Росія з Росією єльцинською. Для України Польща – це добрий індикатор того, у що країна дійсно вірить. У Києві вірять, що добра економіка вирівняє погану нематеріальну сферу. У Польщі давно зрозуміли, що все зовсім навпаки, що безідейне суспільство або зробить повстання, або впустить ворога з ідеєю. І поки Київ з Варшавою розмовляють мовою різних ідей, непорозуміння триватиме.
З іншого боку, є надія. Коли новий польський прем’єр-міністр Матеуш Моравецький в інавґураційному інтерв’ю говорив про «правду у відносинах з Україною», це звучало слабко, не відповідало його образові, попереднім висловлюванням, та й було вкотре повторене за іншими. Різкі слова в бік України стали банальністю, отже, є надія, що вони в польській політиці просто вигорять. ■

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті