Андрій Божик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-01-22
{mosimage}
JAKIEJ PRZESZŁOŚCI POTRZEBUJE PRZYSZŁOŚĆ? INTERPRETACJE DZIEJÓW NARODOWYCH W HISTORIOGRAFII I DEBACIE PUBLICZNEJ NA UKRAINIE 1991-2004. T. STRYJEK, WARSZAWA: INSTYTUT STUDIÓW POLITYCZNYCH PAN, 2007. SS. 849
У часописі “Slavic Review” за 1995 р. надруковано статтю англійського історика М. фон Гаґена, головна теза якого звучала… “Україна не має історії”. Однак це не була запланована провокація – авторові йшлося про те, що Україна й досі не має цілісної конструкції національної історії, з якою б ототожнювалися всі її мешканці.
Інтеґрація українського суспільства, різнорідного культурно та з точки зору змісту історичної пам’яті, – це головна мета сучасної української історіографії, оскільки сформування нового синтезу історії України має істотне значення для майбутнього цієї країни.
Новаторську спробу показати цілісно барвистий образ сучасної нарації про історію України зробив Т. Стриєк у монографії під інтриґуючою назвою “Яке минуле потрібне майбутньому”. Автор спирався в публікації на багату літературу предмета, використовуючи понад 700 різномовних опрацювань і статей. Книжка відкриває перед читачем ідеологічно-політичний спектр боротьби за історію країни, зумовленої розташуванням “між Сходом і Заходом”. Це, у свою чергу, ініціює синтез різнорідних систем цінностей та різних оцінок подій з минулого України.
Історик у першій частині представляє інтерпретації минувшини країни (у контексті її неоднорідності політичної, ідеологічної та тотожності), сформульовані в 1991-2004 рр. чотирма головними таборами української політичної сцени. Маємо тут, з одного боку, табори “українофільські”, тобто національно-радикальний – КУН, УНА-УНСО, і національно-демократичний – НУ-НС і БЮТ. Натомість з другого боку – “креольські”: центролівий, який репрезентують Партія реґіонів і СДПУ(о), та ультралівий з КПУ на чолі. Автор аналізує дві візії – “європейську” та “євроазіатську”, що стосуються майбутнього України, її мовно-культурної та цивілізаційної тотожності. Ці концепції формують еліти (економічні, інтелектуальні й політичні) відповідно “національно-українські” (україномовні) та “креольські” (російськомовні). Обидва націєтворчо-модернізаційні проекти мають діаметрально різні цілі. Українські “креоли”, що домінують суспільно й культурно (а до Помаранчевої революції також і політично), прагнуть утримати свою постколоніальну позицію, а зіпхнуті на край українські “абориґени” хочуть її ліквідувати шляхом нативізації “автохтонів” у рамках “європейського” проекту. Такий стан справ, натурально, є джерелом проблем у формуванні стабільної та чіткої національної тотожності України.
Наступна частина публікації стосується наукового критерію аналізування синтезів історії України, створених після 1991 р. На фоні питань, поставлених сучасними дослідниками народу й націоналізму та творцями сучасних методологій історичних досліджень,
Т. Стриєк показує виклики, перед якими стоять автори повних нарацій, що стосуються української історії. Віддзеркалені тут відносини існують між історіографією, історичною пам’яттю та суперечками про минуле в сучасних суспільствах Східної та Західної Європи. Історик розглядає водночас питання правди, метафори й міфу як знарядь конструювання нарацій у синтезах національних історій.
У третій частині показані традиції української історіографії ХХ ст. (до 1989 р.). Автор аналізує головні риси трьох конструкцій української історії: народницької, репрезентованої М. Грушевським, далі державницької, яку представляв В. Липинський, та радянської (русоцентричної). Маємо тут характеристику головних постатей, інститутів, дослідницьких полів, що стосуються української минувшини та наукового обміну між вітчизняними та діаспорними істориками в 1991-2004 рр., до того ж, накреслено тут оцінку стану (зокрема постав щодо постмодернізму) української історіографії та викликів, перед якими вона стоїть на порозі ХХ ст.
Предметом аналізу в останній частині праці стали інтерпретації історії України, сформульовані в п’яти синтезах – львівському, київському, аль-тернативному та О. Субтельного і П. Маґочі, виданих після 1991 р. З ними корелюють парадигми: традиційна національно-державницька (львівська), пострадянська державницько-національна (київська) і модернізаційна (альтернативна, праці О. Субтельного і П. Маґочі). Синтези проаналізовано, спираючися на три критерії. Науковий бере до уваги застосовану концепцію народу й використання методологій, що існують у світовій історіографії. Культурно-суспільний ставить наголос на те, чи беруться до уваги етнічно-релігійні групи, що населяли в минулому територію сучасної України. Натомість громадянський критерій надає значення тому, як дослідники оцінюють окремі історичні явища. Історик висвітлює також і твори ненаукової історіографії – версії міфу стародавніх часів. Тут проаналізовані псевдонаукові теорії, що стосуються української праісторії (до ІХ ст.), написані зокрема Ю. Канигіним і Ю. Шиловим. Т. Стриєк порушує питання пошуку шляхів виходу поза національну призму в інтерпретації минувшини наддніпрянського краю. В альтернативному підході до історії України ХІХ-ХХ ст. Я. Грицак пропонує облишити національну парадигму і опрацювати її з альтернативних точок зору. Історик вважає, що “український проект” був створений і переміг унаслідок взаємного впливу різних ідеологій та політичних рухів, не обов’язково проукраїнських. Водночас у четвертій частині зображено проблематику “білих плям” в історичній пам’яті сучасного суспільства й української історіографії.
В українській історії ХХ ст. це стосується зокрема таких подій, як Голодомор, антипольська операція ОУН і УПА на Волині чи участь українців у єврейсь-ких погромах під час ІІ Світової війни.
Після 1991 р. в головній течії української історіографії домінує національна перспектива представлення минулого України. Це й зрозуміло, якщо візьмемо до уваги факт прямування українських істориків до леґітимізації національної держави. З іншого боку, такий підхід істотно обмежує консенсус гетерогенічного українського суспільства. Праця Т. Стриєка вказує на потенційні можливості для створення цілісної моделі історіографії незалежної України, опертої на неетнічний “панукраїнський” фундамент. Оптимальним розв’язанням, на думку М. фон Гаґена, було б охоплення всіх мешканців сучасної України однією нарацією, основаною на принципах мультикультуралізму. Правдоподібно, що саме багатокультурність буде одним із основних стовпів політично-суспільної стратегії української держави, що має на меті будування політичного народу – громадян різних національностей, стержень якого становитимуть етнічні українці.
“Наше слово” №4, 25 січня 2009 року {moscomment}
