Ярослав Жуковський ■ ВІЙНА ■ №39, 2022-09-25

Ми перевозимо 6 тонн харчів для України. Автобус з причепом долає відстань від Кентшина через Ольштин і Варшаву швидше, ніж пасажирський «Хюндай Санта Фе». Збишко Гомза, організатор виїзду, трохи нервує. Він знає, що у Львові з 23:00 починається комендантська година. Перед кордоном у Гребенному проїжджаємо 10-кілометрову колону вантажівок. Деякі з них чекатимуть на розмитнення навіть тиждень.

Навіщо туди їдете?

Перша перевірка прикордонника. Службовець висувається з вікна, запитуючи:

– Навіщо ви туди їдете?

Ярослав Слома, який уже втретє їде з гуманітарною допомогою для України, не здивований:

– Бус з допомогою їхав попереду, тому ми схожі на звичайних туристів, – усміхається він.

Минаємо кілька автобусів. Усі вони належать українським перевізникам. Перед одним із них курить водій. Каже, що час повертатися, бо на Заході України безпечно.

«Старий Краків»

Близько півночі доїжджаємо до Львова. Наш готель – «Старий Краків» – знаходиться в центрі. На вулицях темно. Вікна завішені фіранками. Ми трохи галасуємо. За шторами видно постаті людей, які спостерігають за тим, що відбувається. Доходимо до вулиці Шпитальної. Молода дівчина впускає нас через величезні металеві ворота. П’ятсот гривень з особи за добу (один злотий – приблизно 8 грн). Хочемо купити пива.

– Ми продаємо алкоголь лише з 12 до 16, – хитає головою дівчина. Виявляється, вона росіянка.

Зоя із Запоріжжя

Зранку їдемо до передмістя Львова. Гарний магазин з керамікою. Спускаємося по сходах. Підвал переобладнаний у квартиру. Імпровізовані ліжка розміщені поруч на дерев’яних платформах. Одяг сушиться під низькою стелею. Особисті речі та косметика на тумбочках. На стінах прапори України, дитячі малюнки та вірші. Цей підвал мав стати виставковим залом для керамічних виробів.

– Не час для цього, треба допомагати, – каже Володя, власник фабрики з виробництва керамічної плитки. Він мало говорить, лише посміхається і обіймає малюка, який довірливо біжить до нього з розпростертими руками. Тут лише жінки і діти. Їхні чоловіки залишилися на Сході і воюють з російським агресором. Це – той елемент нашої подорожі, який постійно повторюватиметься.

Вітає нас Зоя, яка до війни мешкала в Запоріжжі. Робила там те, що їй подобається: писала вірші, сценарії, організовувала вистави. Сьогодні вона живе в підвалі разом із сорока іншими біженцями зі Сходу України.

– Ви – брати! – каже Зоя і плаче. Вона обіймає Збишка. Мука, олія, цукор, макарони, варення, консерви, туалетний папір та багато інших необхідних речей потрапляють до Зої та її товаришів у недолі. Зоя хоче продекламувати вірш, який написала кілька днів тому. Вона починає говорити, але раптом заливається сльозами і на мить відходить. Повертається, але її голос зривається…

Гей, брати-росіяни,

Що прийшли несподівано,

Убили свого брата… Майбутнє вас змете!

Вам ганьба на століття наступне!

У столиці Гуцульщини

День повільно згасає, коли ми потрапляємо у Верховину. Це столиця Гуцульщини. Про неї чудово писав польський письменник Станіслав Вінценз у тетралогії «На високій полонині». Про його книжки Ярослав Слома може розповідати годинами. У Верховині асфальт закінчується, і ми виходимо на вузьку кам’яну стежку, що веде до Бистреця. На одному з підйомів бус глухне. На щастя, ми зупиняємо великий ЗІЛ, який вивозить дрова згори. Він тягне наш бус без проблем. Одинадцять кілометрів. З одного боку скелі, а з іншого – урвище прямо до Чорного Черемошу. Цього року цією дорогою їхало двоє білорусів. Також бусом з причепом. Заднє колесо причепа зачепило край дороги і протягнуло їх цілих 30 метрів вниз. Обидва загинули на місці.

Дістаємось Бистреця близько опівночі. Стефан Мельник показує нам здерті шини та діру на лобовому склі.

– Де допомога – там і збитки, – жартує Стефан.

Мито на допомогу?

Вранці розвантажуємо бус з продуктами. Збирається майже все село. Місцева влада, сільська голова Галина, наглядає за розподілом речей, які потім запаковуються у картонні коробки і потрапляють до окремих родин з Бистреця. Коли Збишко бачить організацію розподілу, він задоволено киває. Кажуть, що український уряд розглядає можливість ввести мито на допомогу, оскільки частина її йде на чорний ринок.

– Нечесні люди є не тільки серед українців, – каже Збишко. Тому потрібно ретельно перевіряти, хто, як і куди везе гуманітарну допомогу. Через шахраїв зневірюються добрі серця тих, хто збирає допомогу для України. – На щастя, нечесних набагато менше за сумлінних, – позитивно налаштований Ярек.

Горянин у рясі

З сусіднього села Дземброня, мабуть, найкрасивішого місця в Карпатах, походить василіанин о. Тимотей Феш. Збишко каже, що він кентшинянин. Мешканці міста його добре пам’ятають, адже сім ​​років він був парохом кентшинської греко-католицької парафії. Саме він подолав усі адміністративні та юридичні перепони і розпочав будівництво церкви у Кентшині. Потім доля завела його до Перемишля. Тут завдяки його активності василіанам було повернуто монастир і церква отримала новий блиск. Коли він поїхав зі своїми малярами, які розмальовували перемиську церкву, в українські Карпати і побачив Дземброню, зрозумів, що це його місце. Він живе тут уже 22 роки. Отець Тимотей побудував великий монастир і обдумує нові проєкти. Він капелан і терапевт. Допомагає нужденним і тим, хто має залежність. Кентшин згадує з теплом.

Сир зі сметаною

Ми живемо у Марії. Вона має кімнати для туристів, але відколи почалася війна, сюди мало хто приїжджає. Вечеряємо скромно. Чай із м’яти, якої тут, у горах, багато. До цього – сир зі сметаною, українські ліниві вареники з салом і ковбаса з чорним хлібом. Тут усі живуть скромно. На першому місці – потреби війська, а потім усе інше. 75-річний Іван, батько Марії, пересувається важко. Попри те, з усіма тепло вітається, допомагає, всюди намагається встигнути. Старий гуцул плаче лише раз. Тоді, коли ми від’їжджаємо.

– Повернетеся ще? – запитує, зворушений. – Без вашої допомоги важко буде вистояти. 

Якби був молодший, то, може, й воював би. Але уже не молодий, і лише спостерігає за всім мудрими очима. Одного разу він приніс нам кисле молоко. Ще якось – підготував для нас лазню. Звідти лише 150 метрів до гірського потоку, тож чого ще бажати? Іван радо, як дитина, повів нас до потоку і пильнував, щоб кожен по шию занурився у холодну воду.

Питаємо, з чого живе? З пенсії. У перерахунку на злоті це 250 злотих на місяць, а ціни на більшість товарів у магазинах подібні до польських. Але якось дає собі раду. Каже, що у селі жити дешевше, ніж у місті. Тож йому краще, ніж багатьом іншим, хто працює, адже не всі зараз отримують зарплату, тим паче регулярно.

За сорочками

Зустрічаємося з Богданом у Косові. Він мріє поїхати до Польщі. Богдан – чудовий масажист, неодноразово бував у нашій країні. Добре володіє польською. Але він ще не має 60 років, і виїхати з України не може.

Він везе нас до Космача. Ярек і Збишко хочуть купити українські сорочки. Прагнуть хоч трохи побути гуцулами, тож слід шукати вишиванки саме з цим горянським візерунком. Збишко каже, що він і є гуцул. Його родина потрапила на Мазури під час акції «Вісла». Близькі опинилися також у концтаборі в Явожні. Збишко має при собі примірник книги Євгена Місила «Табір Явожно. Непокараний злочин». Це розповідь про українців, поляків, лемків, сілезців і німців, ув’язнених у цьому таборі. Нелегка історія обох наших народів. Іноді жорстока і нещадна. Ми про це не забуваємо, але зараз триває війна, і маємо спільні цілі. 

Проща

Готуємося до суботньої прощі до джерела на схилі гори Гаджина, що знаходиться на висоті 1664 метрів над рівнем моря. Виходимо з рівня приблизно 500 метрів і піднімаємося понад 4 кілометри. Це важко. Знову ж таки, майже всі – жінки і багато молоді. Йдемо більше трьох годин. Дорогою – ще станції Хресної Дороги, коротка молитва, кожна закінчується закликом про мир для України.
– Вони дійсно ревно моляться, – коментує Ярек. І додає, що йому пригадуються серпневі страйки у Польщі 1980 року. – Відмінність в тому, що ми молилися за свободу, а вони – за життя і відвоювання незалежності, – додає Ярек.

Єпископ з Коломиї

У неділю в Бистреці велике свято. 150 років тому була тут побудована гарна дерев’яна церква.

– Це диво, що вона пережила всі історичні потрясіння, – коментує Ярек.

Службу відправляє коломийський владика Юліан. Жінки та діти у святкових убраннях. Це в основному вишиті гуцульські сорочки. Є повага до всього навколо і щира молитва. За мир. За перемогу. І багато співу. І цей розмашистий рух правою рукою, щоб перехреститися. Чим старші люди, тим масштабнішим і тривалішим є цей рух. Коли служба виходить за межі храму і єпископ закінчує освячення раніше приготовленої води, настає короткий момент відпочинку. Помічник єпископа тримає повне відро освяченої води, дає велике кропило, і всі знають, що буде далі. Архієрей підходить до вірян і обливає їх водою, так само, як у Польщі на «поливний понеділок». Декого він торкає кропилом до голови, і тоді вода ллється їм по щоках. Це робить усіх щасливими. А за мить ще один різкий рух, і близько десятка людей відчувають холодну святу воду по всьому тілу. Потім приходить час поспілкуватися і сфотографуватися разом.

Єпископу Юліану трохи більше 40 років. Він високий і красивий. Усім привітно посміхається, не відмовляється фотографуватись, розмовляти. Справжній пастир, який дає надію українцям у ці важкі часи.

Дружня поліція

До Львова прибуваємо після опівночі. Вже годину триває комендантська година. Ми не можемо знайти наш готель. Гуляємо по площі біля пам’ятника Міцкевичу. Помічаємо чотирьох поліціянтів. Ми йдемо до них. Просимо допомоги. Молодий поліцейський посміхається і телефонує в готель, показує нам напрямок. Жодного слова лайки, жодного попередження – сама допомога.

Львівська кава і тривога

Вранці виходимо на вулицю. Виявляється, ми за 200 метрів від площі Ринок. П’ємо львівську каву та їмо свіжі, ще теплі круасани. Львів оживає. Люди ходять на роботу, читають новини у своїх смартфонах. Продавці прибирають вітрини, буси привозять свіжий хліб. Раптом ідилію перериває гучний звук тривоги. Люди зникають з вулиці, шукаючи найближчі укриття.

Йдемо в підвал готелю. Чекаємо. Кажуть, що ракети летіли з Білорусі. Тривога триває лише пів години. Чергова сирена означає, що тривогу скасовано, люди знову на вулиці, життя триває.

До нас приїжджає Володя – той, із підвалу з біженцями, і Вікторія, яка працює в його фірмі. Нам показують спеціальний додаток для смартфонів – «ТРИВОГА». Його завантажуєте з інтернет-магазину, як звичайну комп’ютерну гру, позначаєте область, де живете, і щойно оголошується чергова тривога, ви отримуєте повідомлення. Практично!

Ми повертаємося. Оформлення документів минає швидко. Митники запитують лише про алкоголь та цигарки. Врешті ми вже на тому боці. Війни тут немає, але додаток у телефонах залишається, він повідомлятиме про наступні авіаційні тривоги у Львові та нагадуватиме, що за нашим кордоном триває війна не на життя, а на смерть.

Гуманітарна місія перебувала в Україні з 2 по 8 серпня. В ній брали участь: Збишко Гомза – лікар, працює в Кентшині, заступник голови Вармінсько-Мазурського Сеймику, Ярослав Слома – голова Комісії національних меншин Вармінсько-Мазурського Сеймику. Сильвек Рущак надав свій автомобіль і придбав бензин. Стефан Мельник їхав в Україну своїм бусом уже вдесяте. 

ДОНОРИ ТА ПІДТРИМУЮЧІ ОСОБИ

Олександр Плодистий, генеральний консул України в  Ґданську; Марек Боровський, директор Харчового банку в Ольштині; Польська автокефальна православна церква; Марта Камінська, війт ґміни Барцяни; Бернадета Гордеюк, голова Сеймику Вармінсько-Мазурського воєводства; Роман Лучавський, підприємець з Решеля, Марцін Півоварчик, директор підприємства Mlekpol Mrągowo; Вєслав Панцер, голова PWiK Ольштин та підприємці з Кентшина: Зенон Тимцьо, Януш Червінський та Янек Ожанський.

Коментар:

Я війни не бачив

Якщо ви мене запитаєте, чи бачив я війну в Україні, то скажу, що ні. Я не бачив спалахів «чорної квітки». Я не бачив, як людей розривало на частини. Я не бачив спалених тіл, схожих на шматки сухих гілок.

Я бачив лише погляди матерів, які обіймали своїх синів і прощалися, ніби це востаннє. Я також бачив тих, хто стояв на колінах на могилах своїх синів. Я бачив серйозність і смуток ранкового виходу на роботу. Я чув лише звуки сирен, які повідомляли мені, що кудись летять ракети, випущені, щоб убити, розтерзати на шматки, знищити й поховати навіки. Я бачив лише сльози безсилля в очах старих людей, яким залишилося жити і чекати, коли все це закінчиться. Я чув лише історію про лікаря, який не виходив із лікарні 35 днів, а потім дивом уникнув смерті, бо вчасно сів у машину. Я слухав історії медиків про людей, які не вижили у лікарні, і їх треба було ховати. Я бачив, як діти благально питали своїх матерів, коли тато повернеться.

Насправді я нічого не бачив, навіть грама крові, що лилася струміннями далеко на Сході. Я тільки чув, як розлючені люди казали, що нападники – це навіть не люди, що вони вже навіть й не тварини. Це дияволи, які хочуть знищити все, що зустрінуть на своєму шляху.

Україна кровоточить і плаче, Україна сумує, але ревно молиться, бо вірить. Україна бореться мужньо. Також за нас. Слава Україні!  Слава Героям!

Сьогодні кожен із нас має стати українцем хоча б на день, на годину, на мить. Інакше світ, який ми знаємо, згине назавжди і ніколи вже не відродиться. 

Поділитися:

Категорії : Статті

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*