Павло Лоза ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №27, 2020-07-12

Коли кандидатів на посаду президента Польщі питали, куди би вони вирушили у свої перші закордонні поїздки, багато хто поруч із Брюсселем, Парижем чи Берліном також називав Київ. На думку політиків, гарні відносини з Україною вигідні для Польщі.

Уже кілька років у польсько-українській співпраці помітну роль грає, на жаль, історична політика. Чому ця тематика настільки виразна у відносинах двох сусідів?

Саме це у найсвіжішому номері двомісячника «Нова Східна Європа» («Nowa Europa Wschodnia») пояснює професорка Оля Гнатюк. Літературознавиця та перекладачка зазначає, що історична тематика помітна у публічній та політичній дискусії у Польщі більше, ніж в Україні. На думку Олі Гнатюк, це почалося не у 2015 році з приходом до влади партії «Право і Справедливість», а ще за часів, коли міністром закордонних справ Польщі був Радослав Сікорський. Саме цей політик мав відповідати за «перезавантаження» відносин з Росією, а Польща в очах Заходу мала стати експертом у східних справах.

«Це також зашкодило польсько-українській співпраці. Українці визнали, що їх поклали на вівтар відносин між Варшавою та Росією», – говорить у розмові з Адамом Бальцером  Оля Гнатюк. Емоції посилило введення у той же час візового режиму для українців. Літературознавиця вважає, що у питаннях польсько-українського діалогу було зроблено кілька помилок. Перш за все – Польща хотіла у цих відносинах використати модель польсько-німецького примирення. Результатом цього процесу була спільна літургія у 1990 році у селі Кшижова (Нижньсілезьке воєводство). Під час богослужіння тодішній німецький канцлер Гельмут Коль та прем’єр-міністр Польщі Тадеуш Мазовецький вклонилися у символічному жесті миру. Проте, як зазначає Оля Гнатюк, примирення між Польщею та Німеччиною розпочалося з польської ініціативи – після листа єпископів у 1965 році. А між Польщею та Україною – у 1987 році після підписання ієрархами римо-католицького костелу та греко-католицької церкви спільної декларації. Остання тоді була в підпіллі, тому до греко-католиків в Україні цей заклик не потрапив. Наступна помилка – еліти обох держав не створили інституцій діалогу. Не мали результатів також ініціативи польсько-українського університету та створення у Києві відділення Польської академії наук. А передусім – було забагато історичної публіцистики та замало історичних досліджень.

«Перша чверть століття після того, як Польща та Україна здобули незалежність, є найкращим періодом в історії польсько-українських відносин. Немає сенсу шукати в далекому минулому золоте століття, і, якщо ви вже його шукаєте, просто озирніться назад. Щойно минуло», – каже Оля Гнатюк і вказує на іншу сьогоднішню проблему – відсутність ідеї щодо інтеграції українців, які зараз приїжджають у Польщу.

Питання міграції порушує у «Новій Східній Європі» також Даріуш Шимчиха. Спираючись на статистичні дослідження, член Польсько-української господарчої палати описує ситуацію українців на польському ринку праці.

«“Польські пани” постійно ставляться до “українських хамів” інструментально, як до дешевої робочої сили, і зі зверхністю приймають їх на роботу необхідну, але часто лише фізичну», – пише автор статті. Проте ситуація може різко змінитися, бо до 2025 року Польща потребуватиме 2,5 мільйони робітників. «Українці працюють із нами, обслуговують нас у магазинах, кафе та ресторанах, будують наші дороги та квартири, починають купувати помешкання у наших мікрорайонах, рятують поляків від дорожніх катастроф. Іншими словами, вони стають частиною нашого повсякденного життя та нормальності в той час, коли значна частина поляків досі дотримується історичних та культурних стереотипів», – наголошує Даріуш Шимчиха. Проявом такого ставлення суспільства стають атаки (в основному онлайн) на українців. На жаль, лише про 5% злочинів, мотивованих ненавистю з огляду на походження, повідомляють у поліцію.

Іза Хруслінська натомість звертає увагу на проблему сприйняття представників української меншини як до повноправних громадян Польщі.

«Якби якомога більше громадян та польська політична еліти зрозуміли, що українська меншина є невід’ємною частиною польського суспільства, то українці з Польщі змогли би нарешті відчути, що вони є повноправними громадянами країни, а не маргіналізованою спільнотою, яку ледве толерують. Це також одна з основних умов покращення ставлення поляків до іммігрантів з України, а в майбутньому – для їхньої інтеграції», – пише польська публіцистка та активістка. Вона нагадує про ситуацію українців після виселення у 1947 році, наслідки акції «Вісла» та болісний досвід найновішої історії. Іза Хруслінська аналізує проблему нищення українських місць пам’яті на території південно-східної Польщі та відсутності реакції з боку влади та державних інституцій. Також вона звертає увагу на брак дискусії про політику Польської Народної Республіки щодо меншин.

«Попри велику кількість змін, які відбулися після 1989 року в Польщі, розуміє трагедію українців і співпереживає їм і далі лише невелика частина поляків. Тому ми так легко ігноруємо варварські нищення українських поховань та пам’ятників, мову ненависті. Бо це стосується “чужих”, а не нас», – пояснює Іза Хруслінська.

Про схожу проблему пише історик Григорій Купріянович, який показує, що сьогодні велика частина польського суспільства не помічає або не цінує український вимір культурної спадщини східної частини ІІІ Речі Посполитої.

«Ця ситуація є результатом десятиліть “очищення” від “чужих” елементів культурного краєвиду та суспільної свідомості, що призводить до нерозуміння культурної реальності та процесів, які у ній відбуваються», – пояснює український активіст із Любліна. Співголова Спільної комісії уряду та нацменшин пише про Підляшшя, Холмщину, Надсяння, Лемківщину в культурно-етнічному, мовному та релігійному контекстах. У статті «Західні креси» Григорій Купріянович згадує також про українські та лемківські історичні постаті й творців культури. На жаль, демографічна структура громад з українського культурно-мовного простору збереглася лише на Північному Підляшші. Парадоксально, як зазначає український історик, це стало можливим тому, що українців визнали білорусами – і завдяки цьому їм вдалося уникнути депортації.

У свіжому номері «Нової Східної Європи» можна почитати також про Крим. Кримський татарин Недім Усеінов згадує про рішучу позицію Варшави щодо окупації півострова Росією. Однак наслідком цього не стала суттєва підтримка кримських татар. Недім Усеінов вважає, що Польща повинна повернутися до питання стипендій для кримськотатарської молоді; за прикладом Литви варто більше цікавитися і підтримувати ініціативи кримських татар, які живуть на Підляшші. Натомість на міжнародному рівні, на його думку, слід створити при Європейському парламенті постійну групу приятелів Криму. Вона мала би займатися питаннями збереження санкцій проти Росії та постійно наголошувати на порушенні прав людини на окупованому півострові. Натомість у рамах співпраці з ЄС та НАТО Польща могла би створити спільні проєкти (з гуманітарної допомоги, освіти, медіа, науки), скеровані до кримських татар. Якщо нічого такого не станеться, пише Недім Усеінов, польська політика щодо Криму і далі буде обмежуватися деклараціями. 

NOWA EUROPA WSCHODNIA (Нова Східна Європа), № 1-2/2020

Поділитися: