Григорій Сподарик ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ 2009-01-22
У Варшаві наприкінці 2008 року відбулася міжнародна конференція “Україна як партнер східної політики Польщі та Німеччини”, у якій брало участь близько 170 експертів, політиків, службовців та журналістів з Польщі, України та Німеччини. Серед дискутантів був також перший президент незалежної україни Леонід Кравчук.
“Україна мусить захотіти хотіти” або “Європейський Союз повинен дати їй виразний модернізаційний поштовх”, – приблизно такими висловлюваннями ілюструються нинішні відносини між Україною та Європою.
Депутат німецького Бундестаґу Маркус Мецкель відзначав, що у справі України слід говорити одним голосом, однак ще завчасно говорити про її членство у ЄС. Як вважає політик, зараз слід зайнятися конкретними проектами, такими як “Східне партнерство”, співробітництво неурядових організацій, обміни молоддю, науковцями тощо. На думку Мецкеля, найкраще почати від спрощення візового режиму. Європа повинна також допомагати Києву стати енергетично незалежним від Москви, а під час світової кризи конкретно підтримати українську економіку.
Учасники конференції підкреслювали, що Польща та Німеччина мусять активніше помагати Україні не лише у двосторонніх відносинах, а передусім на рівні усього Євросоюзу. Роман Кузняр (Варшавський університет) відзначав, що не можна дозволити на гальмування європейських устремлінь Києва лише тому, щоб не дратувати Росії. Хвилювання в Європі викликає той факт, що Україна не почала серйозних модернізаційних реформ, а влада, зайнята політичною боротьбою, не спроможна вирішувати суттєві проблеми. Катерина Вольчук (Бірмінгемський університет) звернула увагу, що в українській політиці функціонують випадкові люди, а парламент став “профспілкою людей бізнесу”.
За словами журналіста Віталія Портникова, ситуація зміниться після кризи і тоді почнеться побудова нової держави з безпретензійним класом, який шануватиме працю й об’єктивно оцінюватиме свої можливості. Журналіст вважає, що тоді в політику прийдуть нові люди – не для того, “щоб у ближнього щось забрати, а щоб дбати про перспективи країни”. Сам Портников визнав цю концепцію трохи ідеалістичною, однак, за його оцінкою, у ситуації світової кризи ніхто вже не дасть актуальній українській еліті грошей на відбудування системи, яка створює ілюзію нормальності в країні: “Тепер є шанс, щоб Україна стала або Європою, або Латинською Америкою”, – відзначав журналіст.
Дискутанти погодилися й у тому, що в Україні є потенціал стати лідером і носієм європейських цінностей у реґіоні, а Росія постійно залишатиметься партнером ЄС – легшим або важчим, однак ніколи не стане його членом. Український депутат Олег Рибачук відзначав зокрема, що Україні нині загрожують не стільки російські танки, скільки інформаційна кампанія, яка має показати Київ непрогнозованим і нестабільним. Як оцінює Рибачук, будувати стосунки України з Європою та світом потрібно на основі прагматизму – треба визначати їй конкретні програми, терміни і строго вимагати повного виконання.
Під час дискусійної панелі про українську економіку в контексті кризи експерти відзначали, що все почалося з краху в металургії. Тут Україна рад ше вже не відбудує своєї ринкової позиції, бо має застарілу технологію, великі кошти виробництва і слабку якість продуктів. На початку 2008 р. помітним було також зниження прибутковості у будівництві. Шок в економіці стався й тому, що майже всі ціни експортованих Україною товарів почали падати, зменшилися інвесторські вкладення, надходження від заробітчан, важче стало отримати кредит та його погасити, прийшла інфляція. Банки підтримав позичкою Міжнародний валютний фонд і, що важливе для майбутнього, його вимоги змушують Україну до суворішої фінансової дисципліни. Експерти вважають, що тепер є остання можливість провести реформи.
Колишній президент Варшави Марцин Свенцицький говорив, що Україна мусить завершити приватизацію, провести реформу Пенсійного фонду, запровадити ефективнішу політику в енергетиці тощо. Світові експерти оцінюють, що українське сільське господарство може виробляти удвічі більше продукції, а Свенцицький вважає, що ЄС не повинен захищати свого ринку від неї. Він відзначив, що в пострадянській зоні немає країни, яка б ефективно провела демократичні й економічні реформи без перспективи членства в ЄС і Україна не буде тут винятком.
Протилежний напрямок української активності обстоював коментатор Олександр Дубінський. Він відзначав, що українська промисловість випускає товари низької якості, які не знаходять свого споживача на Заході, тому з економічної точки зору рух на Схід вважається більш доцільним, а прямування до НАТО і ЄС забирає можливість продавати товари в Росії.
Усі учасники конференції наголошували на важливості програми “Східне партнерство”, ідею якого підтримав і президент Л. Кравчук. В його оцінці, має це бути школа, де вчителі – німці, французи, поляки – навчатимуть Україну, як швидше подолати шлях до ЄС. Кравчук навів слова одного зі своїх європейських колеґ про те, що рівень зацікавлення ЄС якоюсь країною визначає розмір коштів, виділених на співробітництво. За словами багатьох диспутантів, “Східне партнерство” в цьому плані поки що не робить належного враження…
* * *
Серед учасників конференції був експерт з питань НАТО професор Одеського університету ВОЛОДИМИР ДУБОВИК.
Пане професоре, Європа готова прийняти в своє товариство Україну чи ні?
– Наша політична і економічна криза роблять Україну не дуже привабливою для Європи. Там зараз існують свої проблеми і додавати ще й українські не хочуть. Європейський Союз прийняв майже відразу 12 нових країн, проводить процес їх адаптації і тепер, у час економічної кризи, не має сил на нові виклики. Є ще одна проблема – ідентичність, бо в Європі не всі впевнені, що східноєвропейські країни є дійсно європейськими. Додатково дехто в ЄС відчуває розчарування поведінкою таких нових членів, як Болгарія чи Румунія, тому зараз не хочуть давати Україні жодних ґарантій щодо майбутньої перспективи членства.
Як можна розв’язати в Україні проблему російських ЗМІ, які проводять кампанію її очорнення?
– Якщо вони запускають неґативні хвилі про Україну, далекі від надання об`єктивної інформації, то можливо когось і треба закрити, звичайно, згідно з українським законодавством. Це стосується і наших вітчизняних каналів, які роблять відверто проросійську й у той же час антиукраїнську політику. Разом з тим повинна зростати якість і професійність українських ЗМІ, бо часто глядач бачить їхню слабкість і повертається до російської продукції.
Ви сказали, що російська присутність в Україні після Помаранчевої революції стала ще сильнішою. Як це розуміти?
– До революції все залежало від одного Кучми, який проводив політику мультивекторності і не робив багато кроків на шляху до європейської інтеґрації чи НАТО, а водночас не багато віддавав Росії. Зараз у нас є декілька гравців і Росія це використовує. Історія наших стосунків показує, що найбільшим впливом Москва користувалася в ті часи, коли українці були роздрібнені і посварені. У таких умовах Росії дуже просто користуватися українськими політичними силами – комусь хабар дадуть, когось підтримають на виборах тощо. У Росії є великі гроші для того, щоб купувати собі аґентів впливу – це не стереотипи, а українські реалії. Коли я звертаюся про фінансову підтримку конференції на тему НАТО, то зразу з’являється ряд бюрократичних проблем, водночас на антинатівську кампанію є майже необмежені кошти. Тут також є вина нашої влади, яка дозволила змінитися громадській думці щодо НАТО. Зараз треба скоординувати зусилля і власне влада має все очолити. Не може так бути, що президент Ющенко говорить про необхідність рухатися до ЄС та НАТО і не стає водночас лідером відповідної інформаційної кампанії. Влада має надати імпульс, а потім включаємося ми – люди в університетах, неурядових організаціях чи “мозкових центрах”.
Дякую за розмову.
“Наше слово” №4, 25 січня 2009 року {moscomment}
